КРАСА I СИЛА



Категории Володимир Винниченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал I Тихо-тихо в Сонгородi. Тихо в йому, як i дощик сiче день i нiч, як i снiг трiщить пiд ногою, тихо й тодi, як соловейко заливається пiснею-коханням по садах, по гаях, по зелених дiбровах. А надто тихо в лiтнiй, робочий день. Тихо на вулицях iз плетеними тинами, тихо на головнiй вулицi з неодмiнною полiцiєю, управою i будинком про арештантiв, тихо коло крамниць на базарi,- скрiзь тихо. Вийдеш на головну вулицю, що гiн на троє тягнеться з одного кiнця мiста до другого, дивишся праворуч — тихо, пусто й нiкого нема; глянеш лiворуч — тин, дереза i нiкого нема; куди не глянеш — тихо, пусто, тiльки вiтер тихенько шелестить та грається листям. Деколи пройде закутаний в сiрий балахон урядник iз лошам позаду, зжене горобцiв, що купалися в м'якому, гарячому поросi на шляху, проплентається жид на бiдi, пробiжить який-небудь Сiрко з реп'яхами в хвостi, скакаючи на трьох ногах i ховаючи голову по затiнках, виткне голову з рову свиня, важко зiтхне, хрюкне i знов заховається; i знову все стихне, знову засне, тiльки наляканi горобцi позлiтають iз тинiв на гарячий порох та вiтрець тихенько шепочеться з листями. Край мiста на горi, на самому вигонi, стоïть маленька, старенька хатинка. Бiля неï на подвiр'ï все пошарпане, поруйноване,- клуня обiдрана, хлiвець без покрiвлi похилився, тин ледве держиться, i сама вона теж похилилась, покривилась, облупилась й якось сумно дивиться маленькими вiконцями на город. Спитайте кого хочете в Сонгородi, чия то хата, i кожний вам скаже, що то хата Iлька Чубатого, хоч i молодого, але першого злодiя на цiлий Сонгород — злодiя, якого сам батько одцурався, а добрi люди десятою вулицею обминають, з яким мають дiло тiльки його приятелi, такi ж, як i вiн, злодiï: Андрiй Голуб, Марко Чумарченко, дочка Марка, Мотря, декiлька голодрабцiв i весь той люд, що не має в душi бога й не боïться нi тучi, нi грому. Кожний вам скаже, що Iлько вже сидiв у губернiï в тюрмi, що мало, як два рази на тиждень сидить вiн на етапi, що сход збирається його вислати на поселення, та Iлько на се не вважає: уночi грабує-палить, а вдень або спить, або гуляє. Сонце стоïть на пiвднi. Тихо на вулицi. Далеко виднiється цiле мiсто, таке невеличке, що скорiше б можна назвать його великим селом. Широко розляглося воно солом'яними покрiвлями, зеленими садками, далекими лугами. Тiльки посерединi в'ється стежка з залiзних покрiвель — то крамницi та казеннi будинки. Схилився Iлько на тин i завмер,- нi думок, нi бажань, навiть дихання не почував вiн у собi, тiльки чув, як сонце грiло, пекло в спину, як розливало якiсь лiнощi по тiлi i байдужiсть до всього. Байдуже дивився вiн, як пiднявся вихор, закрутив соломою, розiгнав горобцiв, попхнув до тину якусь курку, що розiп'яла хвоста, мов вiяло; байдуже слухав, як хтось десь за городом гукав: Явдо-о-хо!.. Явдохо-о-о!.. Тiльки як сонце сховалось за хмару й на вулицi потемнiшало, пiдвiвся, зiтхнув i пiшов до хати. Пройшла ж хмара, виглянуло сонце,- Iлько розлiгся на широкiй призьбi i знов почув його на собi, знов почув лiнощi i байдужiсть. - Драстуй, Iльку! — вмить почув вiн коло себе. Iлько здригнувся, розплющив очi й пiдвiвся. - Тю! злякала,- промовив вiн, знов лягаючи й закидаючи руки за голову.- Мотря... думав, хто такий... Драстуй! - Не пiзнав? — пiдхопила Мотря, якось нервово й швидко зриваючи з голови хустку i пригладжуючи тремтячою рукою чорне, як сажа, волосся, що висмикувалось на всi боки.- Давно бачились! Як у горосi, так i досi! - Аж здригнувся,- позiхаючи, промовив Iлько. - Так злякала? Ха-ха-ха! Хiба й злодiï умiють лякаться? От то! Iлько здивовано подивився на неï. - Чого дивишся? Не пiзнав, може, ще й досi? Я — Мотря! Мотря, Мотря! Твоя полюбовниця... Ха-ха-ха! Чудно, правда?.. Ну й душно!.. Та чого дивишся? Не бачив? Може, поцiлуєш? Ха-ха-ха! А Андрiй за се мене ще буде бить... Вiн мене тiльки що знов бив... Диви, о... синяк вже набiг... А ти поцiлуй! Ти ж теж полюбовник, ха-ха-ха! Один б'є, а другий цiлує. Ось вiн зараз прийде сюди, а я на злiсть йому прибiгла до тебе... Ти, може, думаєш, що я тебе люблю? Пхi? Я його люблю, а тебе — нi!.. - Слухай,- пiдвiвшись, поважно промовив Iлько,- ти, ïй-богу, здурiла. - Ха-ха-ха-ха!!. - Може, випила? - Авжеж, випила! А то ж як! Полюбовники п'ють, а полюбовницi то й не можна?! Ха-ха-ха! Дурний ти!.. Ну, й душно! Чи й тобi душно?.. Та! я й забула, що ти, як кавун, на сонцi... Мотря махнула на себе хусткою, сiла на призьбi i задумалась. Iлько, пильно слiдкуючи за нею, проти волi задивився на красу ïï, що тепер iще якось виразнiше виявлялась на сiрому тлi стiни, — на ту красу, що не б'є в вiчi, що на перший погляд ледве примiтна, а тiльки в неï вдивившися, можна впиться й очима, й серцем, всею iстотою. То була краса, що виховується тiльки на Украïнi, але не така, як малюють деякi з наших письменникiв. Не було в неï нi губок, як пуп'янок, червоних, як добре намисто, нi пiдборiддя, як горiшок, нi щок, як повная рожа, i сама вона не вилискувалась, як макiвка на городi. Чорна, без лиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; нiс тонкий, рiвний, з живими нiздрями; свiжi, наче дитячi губи, що якось мило загинались на кiнцях; легка смага на матових, наче мармурових щоках i великi, надзвичайно великi, з довгими вiями, темно-сiрi очi, з яких, здавалось, дивлячись, наче лилося якесь тихе, м'яке, ласкаве свiтло,- то була й уся краса сiєï дiвчини. - Та-а-к...- протягнув Iлько, не зводячи з неï очей i прислухаючись, як у грудях у його щось то захолоне, то зомлiє з одного погляду в ïï очi, в той глибокий, чаруючий погляд. - Га? — мов прокинулась Мотря.- Що ти кажеш? - Нiчого... Чого ти така? Та й гарна ж, ïй-богу! — перебив себе Iлько. - Хiба гарна? — пiдхопила Мотря.- Дуже? Га? Ти б, правда, не вдарив би, пожалiв? Ха-ха-ха! Та куди тобi! Ще б я тебе набила, якби схотiла. Ти тiльки жидiв i вмiєш бить. А здоровий!.. - Ану, дай, зацiдю,- побачиш, чи вмiю! - Ну да, дай! А крикни на тебе — то й сховаєш хвоста... Хiба ти посмiєш? От Андрiй... о!.. о!.. ось!..- розстiбнувши кохточку, не соромлячись, наче поспiшаючи куди, показала вона чотири круглi синяки.- Се так ухопив рукою! - Ого! — засмiявся Iлько.- Ану, пiдожди... та стiй, я подивлюсь. - Ет! одчепись! — одiпхнула вона його руку й закрилась. - Та за вiщо ж то? — роблено позiхнув Iлько.- Може, й йому руку одпихала? За се стоïть! - Стоïть? — пiднялась Мотря i трохи одкинулась високим тонким станом назад.- Стоïть, говориш? - Та чого ж? Аби й вiд мене була у тебе дитина, то я бив би, якби одпихала. Не задавайся! - Не задавайся? — дивлячись пильно на його, перепитала Мотря. - Атож! Зв'язалась й мовчи! - Мовчи? - А мовчи, бо й не те ще буде! - Буде? - Тю! Та ти здурiла!.. Та чого так дивишся на мене? Не бачила? Мотря всмiхнулась, накинула хустку на голову i, роздивляючись на Iлька, промовила: - Бачила... пхi! такого добра!.. Дивлюсь на тебе, що ти такий дурний i... гарний. Ха-ха-ха! - А хiба поганий? Гидче й за Андрiя б то! - За Андрiя? О нi, нi!.. Е, якби Андрiй такий, як ти! Якби Андрiєвi сi кучерi, сi брови, очi, одно слово, якби вiн був твоєï краси! А все-таки люблю Андрiя. Не вiриш?.. Усмiхаєшся? - Нi, чого ж, на здоров'я... - Ану вас к чорту! Ти, краще, знаєш що? — зразу змiнила вона тон.- Заховай мене де-небудь. Iй-богу! А то зараз прийде сюди й побачить... Заховай, Iльку!.. - Та хай бачить. Хiба се первина, чи що, що ти у мене? — знехотя пiдвiвся Iлько.- Куди ж тебе заховать? — повiв вiн очима навкруги.- Нема де... Хiба в хатi? - Нi, в хатi побачить... Та й правда,- хiба первина? Не треба! — махнула рукою Мотря i, щось надумавши, побiгла до ворiт.- Ще нема! — вернувшись, промовила вона.- А буде, зараз буде! О, то сатана! Хитра тварюка!.. А що вiн тобi говорить про мене? - Нiчого не говорить. - Як нiчого! Щось же та говорить? - Нiчого, мовчить усе. - О! Потаєний, чорт! Куди тобi!! Плохий ти проти його... Вiн зараз прийде. Все одно дiзнався б, що я тут. Ну, та нехай бачить! Дитину вб'є? Хай убиває... Клопiт!.. Менше мороки!.. - Та за вiщо ж вiн сьогодня бив тебе? — позiхнув Iлько, знов сiдаючи на призьбi. - За що? — перепитала Мотря, пильно дивлячись на його,- Сказать?.. За те, що була у тебе вчора, за те, що задивляюсь на тебе, за те, що цiлую i його, i тебе! За те, що од його бiжу до тебе! Iлько всмiхнувся. - Правда, гидка я? Як сама послiдня?.. От то! Нехай!.. - Та чого вiн з тобою не одружиться? — поважно промовив Iлько. - Бо я не хочу! - I до мене б тодi не ходила б, i не бив би. Чи ходила б? Га? - Ну, то вже дулю з'ïв би! — гордо блиснула очима Мотря.- То вже чорта пухлого! - Хiба?.. Хм... а менi здається, що ходила б. - Ну, то побачили б! — кинула вона. - А якби Андрiя пiймали й засадили в тюрму? - То до тебе, думаєш, побiгла б?.. А хiба не бiгаю? Ха-ха-ха! Слухай, ти заховай мене, ïй-богу, вiн уб'є мене... Заховай, голубе, заховай! Вiн зараз прийде...- i оглядаючись навкруги, Мотря нервово потягнула Iлька за руку з призьби. - Та не вб'є, одчепись!.. Заступлюсь. - Хто? Ти? — пустивши його руку, зареготала Мотря.- Проти Андрiя? Ой господи! - Тобто не подужаю? — всмiхаючись, потягся Iлько i, вирiвнявши могутнiй, рiвний, високий стан, глянув на себе згори.- Не подужаю? Я? - Та... подужаєш. Та що з того? Вiн тебе одними словами... Та нi! Ти й руки не смiтимеш пiднять на його. Вiн тiльки подивиться на тебе, то ти й присядеш. - Я? — знов задоволене всмiхаючись, повiв Iлько очима вiд чобiт до грудей.- Я присяду? Хiба буду нижче вiд його? А подивись! Iлько провiв рукою по темних шовкових вусах, пiдняв гарну свою голову, трохи прищурив чорнi, оксамитнi очi, виставив вперед високi, дужi груди i всмiхнувся. Мотря знехотя подивилась, зараз же одвернулась i буркнула: - Та тiльки й того, що гарний i здоровий! - А мало хiба? - Та...- i недоговорила. - А мало хiба? Га? — нахиляючись до неï i стиха обнiмаючи, прошепотiв Iлько. - Одчепись, побачать...- безсило одпихаючи, задивляючись у темнi, глибокi очi його, ледве вимовила вона. - Правда ж, доволi? Правда, не мало? — пригортаючи i щiльнiше притуляючись, ледве чутно говорив вiн. - Доволi? — скинула вона очима на його.- Доволi? Ой нi, нi!.. - А що ж тобi? - Що?.. Що?.. А хто його зна... Ой, не тули так — побачать. - Який чорт! Тепер й собаки на вулицi нема. А то ходiм у хату... Га? - Нi, нi, не треба. Так краще... Ти тепер такий хороший... Стiй, я подивлюсь... Знаєш, як я дивлюсь на тебе, менi якось робиться... якось... ну, як би тобi сказать... весело. Прямо якось весело, як я дивлюсь на тебе!.. Iлько мовчав i почував, як молоде, гнучке ïï тiло тремтiло пiд його рукою, що лежала на станi, як тепло сього тiла переходило на його; як iз кожним обiймом, з кожним поглядом в ïï очi, що любувалися з його, серце його все бiльш завмирало i стукало до болю в грудях... - Пiдожди, я тобi розправлю вуса... стiй... от так... Ой, не тули так,- i так душно. Ну тебе, я раз у раз тiльки розпаскуджусь коло тебе... Нема того, щоб тихо та любо посидiть... Он який вже! Пусти! Хоч i гарний, а пусти... Чуєш?.. Ну, що ж мовчиш? Пусти! I, важко дихаючи, розчервонiвшись, схопилась вона i стала коло Iлька, що похмурився i дививсь кудись на вулицю. Чортова дiвка,- подумалось йому,- поки не дивишся на неï — липне; сам почнеш липнуть — од-липа. — Та й чуднi ви, баби! — усмiхаючись, вимовив вiн. - Чого так? — трохи здивувавшись, спитала Мотря. - Та того: поки з вами, як iз собакою, поти й хорошi, став запанiбрата,- собакою зробишся... - Хм... А ти женись, то раз у раз хорошi будуть,- тихо кинула Мотря i вдумливо подивилась на його. Iлько нiчого не вiдповiв, тiльки подивився на неï й одвернувся. - А справдi, слухай, одружився б ти зо мною? — якось жваво запитала вона i зараз же, поспiшаючись, додала: — Тiльки не думай, що я справдi хочу,- я тiльки питаю. - Про всякий, значиться, случай? — усмiхнувся Iлько. - Та то... вже... - Чи оженився б я з тобою? — протягнув вiн i, пильно удумавшись, подивився на неï. I за сим поглядом, вiд думки самоï про шлюб iз нею, вiн почув, як чогось очi ïï зробились не такими вже гарними, як груди, коса, стан, губи, нiс стали зразу такими знайомими, самими звичайними, як весь вплив краси ïï кудись зник i замiсть його стала якась нiяковiсть i навiть нудьга,- Хто його зна...- нiяково всмiхнувся вiн i, удаючи з себе веселого, додав: — А хто ж тодi злодiйствувать буде? Вже ж треба тодi покинуть гульню? - Так не оженився б? - Та навiщо тобi знать? - Ну, я хочу!.. Не оженився б? Ну, говори! - Комедiя! Ну... не оженився б... Та навiщо тобi виходить замiж? Хiба так погано? - Я так, хотiла тiльки довiдатись,- сухо кинула Мотря i задумалась. Iлько помовчав i тихо лiг на призьбi.- Тiльки ти не думай, що я набиваюсь, абощо! — стрепенувшись, засмiялась Мотря.- Може, не вийшла б за тебе, якби ти й хотiв. Я так тiльки... Стiй, стiй,- перебила вона себе i стала прислухатись. Вулицею, видко, наближався хтось, спiваючи.- ïй-богу, Андрiй! — зблiдла Мотря i нервово усмiхнулась.- О! хитрий, чорт! наче вiн так собi... Ну, i я заспiваю... Нехай' Пхи!.. Ой не ходи, козаче, до мене, Буде слава на тебе й на мене...- взяла вона м'яким, грудним сопрано, i сумнi згуки чуло рознеслись по кутку i обiзвались мiж високими вербами городiв. Чоловiчий голос зараз же змовк, i через декiлька хвилин коло ворiт показався середнього зросту парубок рокiв тридцяти, в клiтчатих, вузьких, навипуск штанях, у такiм же самiм пiджаку, в картузi, якi носять ляшки-прикажчики по економiях, i в черевиках на таких рипах, що ïх було чуть ще тодi, як самого хазяïна ïх ще й в вiчi не видати. - Я ж казала, що Андрiй! — прошепотiла Мотря i, наче не примiчаючи його, весело й швидко заговорила до Iлька, що пiдвiвся й, закриваючи очi вiд сонця, ласкаво й привiтно всмiхавсь до Андрiя. А Андрiй, знявши картуза, витирав червоненькою хусткою бiлий-бiлий, високий лоб, обведений сизою смугою вiд картуза, веснянкувате, з широкими вилицями лице з червоними плямами там, де у iнших буває смага; протирав вiд пороху маленькi, сiренькi, з бiлими вiями очi, якi бувають у молодих бiлих поросят; протирав рудi, короткi, кудлатi вуса,- i роблячи се все повагом, не поспiшаючи, й собi весело, привiтно посмiхався й наближавсь до них. - А! I Андрiй сюди! — наче тiльки що побачивши його, повернулась Мотря i весело заговорила до його: — А я от се йшла до тiтки та й зайшла, знаєш, сюди... - Драстуй, Iльку,- перебив ïï Андрiй,- грiєшся на сонечку? Ах, ти ж, лодарю! А ввечерi... I недоговорив: порiвнявшись iз Мотрею, вмить зупинився, блиснув очима, замахнувся кулаком,- i Мотря, скрикнувши, захиталась, закрилась руками i звалилась, як снiп. Як дикий звiр накинувся вiн на неï i почав топтать ïï ногами, бить передками черевикiв у боки, в спину, в живiт, шарпаючи за коси, з пiною на губах, з якимсь хриплим ревом примовляючи: - А-а-а-е-е-е!.. Смiєшся! А! Смiєшся ще! Е-е! Тiкать?.. От!.. От!.. Е! А Мотря, закривши щiльно руками лице, зiгнувшись якось набiк, тiльки здригувалась, посовувалась пiд ударами i не плакала, не кричала, навiть не застогнала й разу. - Та що ти, Андрiю! Тю! Та годi, здурiв! — схаменувся сторопiлий Iлько.- Уб'єш же! Годi! — i потягнув за руку. - Iльку! Не в своє дiло не мiшайсь! — прохрипiв Андрiй, зупинившись i повернувшись до Iлька.- Заступникiв не треба! Розпатлана, зi збитою набiк хусткою, з синiми губами, з темно-червоною плямою на лiвiй щоцi, з пилом i смiттям, що поналипали на другiй, розхристана, важко дихаючи, пiднялась Мотря i впилася очима в Iлька. - Та уб'єш!.. Хiба ж можна так? — одступив трохи Iлько. - Не твоє дiло! - Та про мене! — здвигнув Iлько плечима, нахиляючи голову набiк i махнувши рукою.- Вб'єш, сам одвiчать будеш. - Ха-ха-ха-ха! Заступивсь, заступивсь! — зареготала Мотря i, схопившись, пiдбiгла до Iлька.- Так ось же тобi, тьху! тьху! тьху у саму твою гарну морду! Тьху на тебе! Я заступлюсь!, каже. Ха-ха-ха! Ти?! Проти його?! У, паршивий, нiкчемний! Тьху! Ось тобi, о, на! - Ну, ти...- одхиляючись од ïï дуль, муркнув Iлько.- Бо як дам... - Ха-ха-ха! Ти? Даси? Ану, спробуй, ану, ану ж, ну! Чого ти? На ще, на! Бий же! Тьху на тебе! Тьху у самi твоï гарнi очi!.. У, паршивий! А ти, сатано руда, не посмiхайсь, не задавайсь! Ти думаєш, я не знаю твоïх думок? Знаю, знаю! Тiльки ти не задавайся. Я йому плюю в морду, i пiду до його, i буду ходить. На зло тобi буду ходить, бо вiн — гарний, а ти — рудий! I ось вам обом, проклятi, ось! — i, тикнувши з ненавистю двi дулi, блиснула очима, насунула хустку й швидко пiшла з двору. - Скажена баба, ïй-богу! — нiяково всмiхаючись, промовив Iлько, сiдаючи на призьбу. Андрiй мовчки всмiхнувся, пiдняв iз землi соломинку i сiв рядом. Навкруги пiсля галасу зробилось наче ще тихiше, тiльки десь далеко-далеко гавкали собаки та вiтер злегка шелестiв соломою. - Пiдеш завтра на ярмарок? — помовчавши трохи, спитав Iлько. - Небезпремiнно. А ти? — пiдвiв голову Андрiй. - Та хто його зна... - Гайда вдвох! - Чого? - Поможеш менi. - Та у тебе ж Остап є. - Та ну його к бiсу — самого Остапа: вiн або спить, або п'є... Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти... Га? - Та хто його зна... ïй-богу...- зам'явся Iлько. - Та хто його зна! А що ж ти завтра робитимеш? Коли ж i заробить, як не завтра? Та й робота ж яка: пiдiйшов до того, кого покажу, розпитавсь, назвавсь родичем i пiшов iз ним у пивну... Хе-хе-хе! Робота! А в кишенi вже i є десятка... Га? А ще розумний хлопець! - Та я розумiю, чого ж,- образившись трохи, промовив Iлько,- що ж тут не розумiть? Звiсно, можна заробить. Але... не люблю я ходи-и-ть, та говори-и-ть, та пiддурювать. По-моєму, побачив, узяв — та й герехт!.. Або як що — в морду, в ухо... - А потiм побачили, взяли — i в тюрму. Так? - Ну!.. - От то-то ж бо i є, що ну! А тут, брат, прийшов, побалакав, зробився родичем — i йди в пивну, i не одвiчаєш! - Та воно так,- згодився Iлько,- коли ж... Ну, а як вiн не повiрить i не захоче одiйти од воза? - Ну, як-таки не повiрить! Мурло дурне, зрадiє... - Ну, да, зрадiє... А як його з ïм балакать? - Прямо говори, що знав його батька, брата, чи що... Приплети сюди свого дiда, бабу... - Та хто його зна... Нi, ïй-богу, Андрiю, я не можу. Що друге, знаєш, я можу... Хiба ж я коли одказував? Чи пiдпалить жида — палив; чи розбить кого — бив. А се, приставляться... Не можу! - Скажи, що не хочеш,- усмiхнувся Андрiй. - Ну, от ще! Змовкли. - Чого то вчора до тебе батько твiй приходив? — трохи згодом промовив Андрiй. - Та звiсно, чого! — засмiявся Iлько.- Умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся. - Ну? - Ну, а я йому сказав, що тодi буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський i усi багачi. - А вiн? - Так вони,- каже,- не грабують.-I я,- кажу,- не грабую.-Брешеш,- каже,- ти,- каже,- тим i живеш!-Ба нi,-кажу,- як на те пiшло, то вони саме й грабують, бо деруть i зi слабого i бiдного, а я з бiдного не деру... - Бо чортма того драть! — хитро пiдморгнувши, усмiхнувся Андрiй. - Ну, да! — зареготався Iлько.- На чорта мороку зачiпать iз бiдним, як на багатому можна поïхать?.. - Хоча бiдного все-таки жаль... — Та ну да, жаль! — пiдхопив Iлько i подивився пильно на Андрiя.- Звiсно, бiдний — що? Зараз заплаче... - Ну, а батько ж що? - Та що? За се,- каже,- на тiм свiтi з тебе будуть шкуру драть.-Еге! — кажу.- До того свiту далеко, а як другi тут деруть, то чого ж я не можу з них подрать? - А вiн що? - Плюнув та й пiшов додому. - Ну, да,- почав Андрiй,- то все, бачиш, так. Коли ж одне... Багачi, бач, як деруть, то хоч не б'ють. А ти ще й б'єш. - Ну, що там! Ударю раз, два... - Ого! Добре раз, два,- засмiявся Андрiй,- а як тому ковбасниковi щелепи звернув? - А чого лiз? — зареготався Iлько.- Я йому... - Бач, якби ти робив так, як я,- перебив Андрiй,- не бив, не заводився, а тихо та любо, то й було б, що ти й не грабуєш... - Ну да,- муркнув Iлько. - А то ти i змалечку усе б'єшся. I тобi достається. Пам'ятаєш, як раз тебе трохи не вбили на базарi? Якби не я, то й убили б, мабуть. - То коло Хаïмовського? - Еге ж. - Ну, так ïх же було з трийцятеро, а я сам. - Та то все одно, а вбили б. - А вбили б, гаспиди! — зареготавсь Iлько.- Якби не пiдскочив ти, убили б! - А як хлопцями ще були,- пiдхопив Андрiй,- то раз у раз же я тебе визволяв, бо то з тим, то з другим заведешся... Та i в школi... - А як на ставу? Жиденята? Та i в школi... А як зi школи з тобою тiкали, пам'ятаєш? Ти, бувало, ховав книжки бiля Ривки у бур'ян. А знаєш, тодi якось веселiше було! — оживився Iлько.- Бувало, пам'ятаєш, цiлий день на рiчцi... товаришi... - Хм!..- гiрко усмiхнувся Андрiй.- То правда, що тодi тiльки й товаришi, як самому бiда... А тепер як допомогти тому самому товаришевi, то й нема... Ех!.. - Та чудний ти, ïй-богу, Андрiю! — винувато глянув Iлько.- Хiба ж я не хочу? - Та ну да, не хочеш! Тут же нiчого важкого нема. - То тiльки, говориш, пiдговорювати у пивну? - Бiльше нiчого! Там уже я сам з Гришкою. - Та я пiду... А десятка ж буде? - Як удачна робота буде, то й двi дам! - Ну?! - ïй-богу! Так обiцяєш? - Обiцяю. - ïй-богу? - ïй-богу. - Ну, гляди ж! — встав Андрiй. - О! Куди ж ти? Посидь iще, побалакаєм. Усе згадалось...- Встав i Iлько, кисло витягнувши лице. - Нi, нiколи... Треба ще... Так не обманеш? - Та вже сказав... Та посидь, поговорили б... - Ну, гляди! Прощай! А все-таки до Остапа треба зайти, приготовить про всякий случай,- виходячи з двору, подумав Андрiй i тихо пiшов улицею, що спускалась у яр, потiм iшла на другу гору i пропадала мiж хатами. На самому днi яру, бiля криницi з великим журавлем, обсаджена навкруги садком, стояла хата Марка Чумарченка, батька Мотриного, удовця-звощика, гiркого п'яницi, приятеля Iлькового i Андрiєвого. Порiвнявшись iз хатою, Андрiй спинився i глянув через тин. На призьбi сидiла Мотря, склавши руки й дивлячись замислено кудись убiк. Андрiй постояв трохи, подумав, криво-нiяково всмiхнувся i став перелазити через тин. Почувши шарудiння, Мотря повернула голову, пошукала очима i, зобачивши Андрiя, похмурилась i одвернулась. - болить i досi? — тихо спитав Андрiй, сiдаючи бiля неï й беручи за лiкоть. Мотря, не повертаючи голови, шарпнула руку i знов склала на колiна.- Дуже болить? — ще тихше спитав Андрiй. I в тихому сьому питаннi, наче в розбитому голосi, було стiльки теплоï ласки, стiльки благання й жалю винуватого, що у Мотрi наче мороз пройшов по тiлу, а серце здавилось страшним до муки жалем до Андрiя, до себе, до своєï щоки, що й досi ще палала, до побитих рук, нiг, до всього свого понiвеченого життя. I Андрiй почув, як та рука, що перше пручалась, задрижала в його руцi, побачив, як великi очi ïï налились слiзьми, як губи якось по-дитячому скривились i затремтiло пiдборiддя. Андрiй похолов, завмер. Сi очi, що налилися слiзьми, сi гордi губи, що скривились по-дитячому, се уривчасте хлипання, се тремтiння тiла, се тяжке ридання Мотрi — тоï Мотрi, що тiльки злiсно-весело смiялась раз у раз на всi його бiйки та гордо всмiхалась на всi його скаженi речi, в якоï вiн нiколи не бачив i не думав побачить сих слiз, сих скривлених губ,- се все було так несподiвано, так дивно, так невимовно-чудно, пронизало його таким гострим болем жалощiв, що спершу вiн нiчого не мiг вимовить, тiльки якось, пiднявши брови, зблiдши, нiяково скрививши губи в усмiшку, силкувався пiднять ïï голову, одтулить од лиця ïï руки, заспокоïть, потiшить. I вже як ридання стали стихать, а руки перестали давить його шию, вiн змiг пробурмотать: - От!.. Хм! Ти диви... От нещастя... Ну, буде, ну, годi... От то! Та бог з тобою... От то! Ну, годi ж... От то... Ти диви... I тiльки як Мотря мiж хлипанням вимовила: Тiльки... не кидай... мене... — заговорив розумно i з таким запалом невимовноï любовi, з такою силою чуття, що Мотря зараз же стихла, пiдняла голову й очима, на яких блищали ще сльози, радiсно, з любов'ю дивилась на його. Андрiй замовк. Мотря нахилила голову й задумалась. На вулицi помалу прокидалось життя: заревла череда, замекали вiвцi, заляскали батогами пастухи, заторохкотiли потроху вози, заскрипiв журавель бiля криницi, задимились димарi, почулися пiснi. - Андрiю! — тихо промовила Мотря, не пiднiмаючи голови. Андрiй одвiв свiй погляд од червоних останнiх променiв сонця й мовчки повернув до неï голову. - Засилай старостiв,- iще тихiше додала Мотря i ще нижче нахилила голову. - Як! Що? — не ймучи своïм ушам вiри, скрикнув Андрiй.- Ти кажеш, щоб я засилав до тебе старостiв? А ти ж... Та брешеш? - ïй-богу. Годi вже... не можу... Андрiй одхилився трохи, пiдняв ïï голову i пильно подивився ïй в очi. - Нi, здається, не бреше... Правда? - Правда, Андрiю! — усмiхнулась Мотря.- ïй-богу, правда. Ося бiйка, сварка... дитина... Годi вже... засилай старостiв... - Й Iлька кинеш? — здержуючись i трохи тихiше запитав вiн. Мотря криво всмiхнулась i, нахилившись, мовчки хитнула головою. - Зовсiм? Не пiдеш нiколи? Мотря легше хитнула. - Нiколи не поцiлуєш, нiколи не даси йому й руки до тебе простягнуть? Нiколи? Мотря тiльки мовчала. - Iлька?.. Подумай: ти i торiк се ж саме говорила i на другий же день побiгла... Подумай, одумайся... Я ж i тепер скажу: не бить буду, а уб'ю, як побiжиш жiнкою! - Знаєш що, Андрiю,- нiяково всмiхаючись, не дивлячись на його, пiдняла голову Мотря,- я... ще... подумаю... Я скажу вже потiм... Ну, в четвер скажу... - Ага! — зi злiстю муркнув Андрiй.- Я так i знав. Ух, ти, хвойда проклята! — зi зневагою, з ненавистю кинув вiн i, одпихнувши ïï руку, що лежала на колiнi у його, насунув картуза i встав. - Пiдожди! — зблiдла Мотря.- Куди ж ти? Я ж не сказала, що не пiду за тебе... - Так скажеш все одно. Прощай!.. - Ну, нi, пiдожди... Я ж... ти ж... Ти ж сам говориш подумай. Я пiду за тебе, я подумаю. Ти ж... я ж тобi нiколи нiчого не казала, як ти позаторiк не хотiв брать мене, як я хотiла; я ж мовчала. - Бо не любила! - Як не любила? А як же? — здивувалась Мотря. - Так прямо... - I дитина тiльки так? — глухо, нахмурившись, запитала вона. - I дитина... - I в тюрму до тебе бiгала щодня тiльки так? Андрiй махнув рукою, але не сказав нiчого. - I кулаки твоï два роки зношу тiльки так? Чого ж мовчиш? На якого ж чорта ти менi рудий здався, як я могла кращих знайти? Га?.. Ух, ти!! - А хiба не знайшла? А Iлько? Ще задається... Прощай! — ненависно виговорив вiн за одним духом i, повернувшись, швидко пiдiйшов до тину, перелiз i пiшов по вулицi. - А в четвер прибiжиш! — навздогiнцi кинула, смiючись, Мотря. - Не дiждеш, гадино! - Ой прибiжиш! Андрiй гидко на всю вулицю, незважаючи на людей, вилаявсь до Мотрi. - Прибiжиш, прибiжиш, бо в четвер усю правду скажу! — почувся ще раз голос Мотрi i за ним якийсь нервовий голосний ïï смiх. Андрiй ще раз вилаявсь i швидше пiшов од хати, вiд якоï навмисне голосно, якось нервово почулось: А я слави тоï не боюся, З ким люблюся,- не наговорюся. II Прокинувся Сонгород. Ярмарок. На вулицях стоïть туман пилу: торохкотять вози з прив'язаними до них кiньми, волами, коровами, телятами; лiтає солома, шерсть; дядьки, поспускавши з полудрабкiв ноги, по три, по чотири, а то й цiлими купами поспiшають до базару. А на базарi галас, регiт, рев, викрикування, закликання, гукання; ряди возiв, ряди перекупок, жидiв, кацапiв, ряди шатрiв iз хустками, намистами, кожухами, ряди з рибою, ряди з паляницями, ряди з дьогтем, салом, сiллю. I туман пилу по всьому. Тихий, спокiйний, навiть флегматичний украïнський ярмарок. Нема в йому нi зайвоï турботи, нi зайвого крику, нi зайвоï бiганини: мирно, спокiйно,- i легкий колiр флегми на всьому. Тiльки коло жидiв, бублейниць та циган i почуєш несамовитi крики, безсоромну брехню, тiльки коло них побачиш бiйку, iнодi кров i раз у раз полiцiю. - Бублички! Бублички гарячi! На салi, на маслi, на всiм продовольствi! П'ять копiйок за три пари, сiм — десяток! Добирайте, дядьки, молодицi, гарненькi дiвчатка! I пiдiйде дядько з батогом у руках, уважно обдивиться бублики, калачi, паляницi, спитає почому, подумає трохи, поторкає обережно пальцем i мовчки одiйде собi. - Куди ж ви, дядечку? Паляницi ж, як сахар. Десять копiйок, дядю! Ну, за дев'ять оддам! - Знаєм ваш сахар! — бовкне собi пiд нiс дядько iтак само пiде далi, проштовхуючись, роздивляючись, обмацуючи й одходячи... - Ах, какиï ви стали скупиï! — докiрливо хитає головою молодий жидок засмаленiй, товстолицiй дiвцi, що роздивлялась на червону з зеленими квiтками хустку.- Самая петербургская материя!.. По самой первой модi!.. Ах, скупиï, баришня... ето не хорошо! - Дам тридцять п'ять! — пiднiма голову дiвка, не випускаючи хустки. - Меньше, как шезьдесять, накажi мiне господь, не можна!.. Вам какiх ниток?.. Какиï ви скупиï! Такая багатая i красiвая баришня — i тiлько трицять п'ять... Здачi? Суре, гiб ïм здачi... Нєту?.. Вот я сiчас дам здачi, одну минуточку... Єслi ви хотiтє купiть етот платок, я вам для вас можу отдать за 50 копейок... По знакомству... Мовчки, довго роздивляючись, стоïть дiвка бiля хустки i, нарештi, розв'язує край своєï хусточки, виймає грошi, довго лiчить ïх, оддає жидковi, пильно-обережно склада хустку i одходить тихо, спокiйно, задоволене. А ще тихiше, ще спокiйнiше ярмаркують на воловiй та кiннiй. Веде пару сiреньких, невеличких бичкiв худенький, маленький, трохи сивенький дядечко з одною випущеною штаниною i з полотняною латкою на колiнi, в брилi, з таким носом, що, здавалося, сей дядечко ще змалечку не цурався чарочки. - Що за бички, синiй нiс? Мовчок, тiльки суворий погляд з-пiд сивеньких брiв i сердите гей!. - Дядьку! Земляк iз буряковим дюхачем! Що за бички дам? - Зашмаруй наперед ряботиння,- одмовляв синiй нiс,- а тодi й питайсь про бичкiв — полякаються! — I задоволене всмiхаючись, прямує собi далi i так само скрiзь розмовляє, задоволене посмiхається i ходить доти, поки жiнка не однiме волiв, не продасть ïх кумовi, i тим самим не одбере у його спроможностi ходить, перекидаться гострими словами, i тим самим одбере всю мету його ярмаркування. А сонце пече, розлива по тiлi якусь млявiсть; пахтить кiнським гноєм, молодими огiрками, житнiм хлiбом, таранею, дьогтем. В довгiй вузькiй вуличцi возiв, затовпленiй кiньми, волами, людьми, чути регiт, сварку, торгування; на возах, завалених лантухами, сiном, свiжою травою, свитками, голосно перегукуються молодицi, дiвчата, невеличкi хлопчики; на вигонi площi, пiдгукуючи, пiдкидаючи лiктями, хлопчики силкуються удать iз себе Шмулiв, буланих, кацапiв тощо; коло рiчки, вибрикуючи, похнюпившись, весело ржучи, товпляться конi, корови, воли. Але торг провадиться повагом, не хапаючись, не передираючись один перед другим; торгуються спокiйно, поважно, де-не-де iз смiшком, iз тонкою iронiєю, з коментарiями до товару; торгуються без видирання очей, без дикого запалу, без хитрощiв, але з тонким пiдходом. Надходить поважний дядько в новiй свитi, в картузi, з маленькими очима пiд густими бровами, з тонкими губами i невеличким ряботинням по худому лицi; пiдступає вiн до купки, що стоïть, поспиравшись на коней i розмовляючи тихо та мирно. Навкруги, звичайно, конi, люди; всi товпляться, штовхаються, пролазять мiж кiньми, перегукуються, регочуть. Дядько розводить двi спини коней, просовується i, потягнувши злегка за картуза, промовляє: - Драстуйте! Боже поможи! - Спасибi! — одзиваються декотрi i, не перемiняючи постав, слухають далi якого-небудь оповiдача. Дядько теж постоïть, послухає, подивиться iнодi на конячок i, намiтивши яку-небудь вороненьку з худими боками, з витертим чубком i повисмикуваним хвостом, наче знехотя ткне батогом у бiк i теж знехотя, нi до кого, властиво, не звертаючись, бовкне: - А що просить? Конячка крутне хвостом, переступить на другу ногу, зiтхне з присвистом i знов похилиться; а хазяïн ïï, одвернувшись трохи од оповiдача i мiцнiше упершись лiктем, теж наче знехотя муркне: — Три краснi. - ...Ну, та й говорю йому, значить, тому-таки пановi,- чується з купки.-Змилуйтесь, ваше благородiє, я ж тут хiба як? Хiба я що? А вiн, чорт його знає, чи вже таке зроду погане, чи... як заверещить: На неделю у тюрму!.. - А двi? — знов торкає пужалном конячинку дядько. Коняка знов крутить хвостом, зiтхає i перемiняє ногу; хазяïн знов трохи одвертається, знов умощується зручнiш на спинi i одповiдає: - Двадцять сiм дають. - Та, мабуть, мевеличких? - Чого? Хiба не стоïть? Кiнь як кiнь. - Та вже ж! I голова, i вуха є... Двi берете? - Та що ви, земляк! — всмiхається хазяïн i повернеться вже зовсiм до дядька.- Хiба вже я як? У бога теля з'ïв, чи що? Узять двi, як до ïх дають ще сiм! - Та й берiть! - Та й вiзьму! - Та й держiть! - Та й вдержу! Дядько одходить трохи, повештається навколо, потикає в боки деяких конячок i наче зовсiм ненавмисне опиниться коло вороненькоï: - А що, держите? — ледве всмiхаючись, кидає вiн до хазяïна конячки. - Держу. - А поснiдали добре? - До обiду недалеко. - Ну, то... зверху додам два. - Нi, буде холодно. Коняка добра... молода. Дядько пiдходить ближче, мовчки пiднiма голову вороненькiй, розтуляє рота й дивиться в зуби. - Та що там? — всмiхається хазяïн.- Хоч дивiться, хоч нi, а бiльш п'яти не дасте. Дядько, не вiдповiдаючи, обходить навкруги, пiднiма ноги, маца боки, тягне за гриву, б'є по клубах i, наче твердо обмiркувавши, рiшає: - Ну, то от так... Держiть руку... Двадцять п'ять — i...- б'є з повагом,- кришка! - Нi,- хова руку хазяïн,- як не три, то й не тратьте, куме, сили. - То так-таки й три? - Та так. - Ну, а так, щоб продать? - Щоб продать? — замислюється хазяïн.- Так, щоб продать, то от що: дасте двадцять вiсiм — i берiть. Хай вже... - А як по-божому? - Та що ви, дядьку, торгуєтесь? — вмiщується один iз купки в широченному брилi, з веселим, лукавим поглядом,- Криця — не лошиця: бiжить — дрожить, упаде — лежить. Сестра ïï в Києвi з гори бiгає, В купцi посмiхаються, дядько поважно обдивляється, хазяïн пильнує його. - Ну, двадцять шiсть... Держiть руку! - Двадцять вiсiм! - Двадцять шiсть! - Двадцять вiсiм! - Ще й цибулю на хвiст,- додає бриль. - Ну, то щоб не по-вашому i не по-моєму. - Держiть руку... Держiть. Двадцять сiм! - Та давай, Данило,- радить бриль,- бо вороненька вже стелеться. - Ще б полтиника...- чухається Данило. - Е-е...- докiрливо хитає головою дядько, виймаючи грошi й одлiчуючи 27 карбованцiв,- ще мало вам... Берiть! - Ну, хай iде... Давайте... Хай вам бог помагає, а конячинка, ïй-богу, добра! — перелiчуючи грошi, ховаючи у кишеню й передаючи оброть дядьковi, зiтха Данило.- Якби не така скрута... Ех!.. - Прощавайте! — Щасливо. - Но! I скоса поглядаючи на вороненьку, посмикуючи часами за оброть, пропихаючись мiж купами людей i рядами коней, прямує собi дядько до воза. Але, зустрiвшись iз земляками, спиниться, розбалакається, обiпреться теж на спину вороненькiй i, слухаючи якого-небудь оповiдача, поважно на запити покупцiв одповiдає: . — Не продажня. Тiльки ж вмiшається де жид або циган, там спокiй сей змiняється на крик, на Ґвалт, сварку, iнодi й на бiйку. I набiгає полiцiя, збiгаються люди, пiднiмається галас, i, нарештi, троє або четверо дядькiв попадають у холодну, тягнучи за собою цигана й жида. На воловiй, бiля купки людей, в темному пiджаку, таких же штанях, у гладженiй сорочцi й новому картузi стояв Андрiй. Бiля його, переминаючись iз ноги на ногу, часто поглядаючи через голови людей до крамниць, крутився невеличкий парубок iз прищуватими щоками i синенькими, полинялими оченятками. - Та його, Андрiй Панасович, не буде, ïй-богу, не буде,- заглядаючи в очi, вимовив, нарештi, вiн.- Вiн, мабуть, десь уже запив... Хе-хе-хе! Андрiй погано вилаявся. - Хе-хе-хе! А я ще вчора його питав: Будеш, кажу, на ярмарку? -Буду, каже. - Ти ось що,- почав Андрiй,- бiжи... того йолопа, правда, все одно не буде, то бiжи зараз до Берка й пошукай там Остапа,- вiн там повинен бути. Скажи, що я його кличу. - Робота буде, хе-хе-хе! - А як не буде у Берка, бiжи до Тартаковського. Знаєш? - Ну, от! Скажу, що є хороша робота... - Сього не кажи! Прямо скажи: Голуб кличе... Пiдожди... А сам до мене потiм не пiдходь. Чуєш? - Ну, да, бо звiсно... - Та не перебивай! Не тямиш — i мовчи! — Прищуватий нiяково всмiхнувся i винувато глянув Андрiєвi в очi.- До мене не пiдходь, а як побачиш, що Остап поведе он тих хлопцiв до пивноï... Бачиш яких? - Бачу, бачу: один у брилi, а другий без шапки, волики коло ïх. - Ет! Дурне! Кажу, слухай! Дивись: бачиш червону гарбу економичеську? Та куди лупаєш! Он-он-но! - Ага, бачу! - Бачиш же? - ïй-богу, бачу. Здоровi, сiрi воли коло неï... Парубки сидять бiля вiя... ïдять щось. О! Один устав. - Ну, так. Так як побачиш, що вони пiдуть iз Остапом, iди зараз же до гарби, сiдай коло неï i... сиди. Сиди, та й годi. - Ну, да, розумiється... - А як пiдiйду я з ким-небудь, скинеш шапку й будеш звати мене паном... - Хе-хе-хе! Ну, да, бо панам, сто бiсiв ïх матерi, раз у раз дешевше уступають. - Та нi! Ну, й дурний же ти, Гришка, господь з тобою! — усмiхнувся Андрiй.- Я не купувать, а продавать тi воли буду. Чуєш, розумiєш, капустяна голово? - Ага. - I ти не чужий менi, а мiй наймит, з села Лементарiвки... - Ну, да, так... Ми з економiï... Ara-a-a! — прояснiв вмить Гришка й зареготався. - Розiбрав? Ну, так бiжи... Твоï три карбованцi i пiвкварти. Та швидко! Пiдожди, пiдожди. А Остаповi скажи, щоб теж до мене не пiдходив, а прямо йшов до хлопцiв... Той уже знає, куди ïх вести. Ну, гайда! Прищуватий весело насунув картуза на лоба, штовхнув якогось дядька, крикнув: - Ану, мурло, з дороги! — i пропав серед натовпу. Нема Iлька, обманув,- майнула в Андрiя думка.- Дурень... А!! Може, вiн у Мотрi? Он що! А я думаю... О, хвойда проклята! Тож-то вона ще хотiла подумать... Та нi, навiщо б говорить, що пiде за мене?.. Так он що! Ну, добре, добре!.. Се батька нема, так вона прямо в хатi обнiмає... Якби знав, якби я догадався ранiше, я б... Упустю ж таку рибку... Чи, може, плюнуть? Нi, нехай... не треба думать... От якби застать, тихенько пiдiйти й накрить... Чи вони в горницi, чи в кухнi? Мабуть, у кухнi, обiдать варить!.. Нi, сьогодня недiля... А може, вона пiшла до церкви?.. Ну, да... гм... Я думаю, що пiшла до церкви... Гм... от не подумав! Той, може, тепер десь на роботi, когось уже облапошив, а я казюсь... Ще проҐавлю сього дiда. Чи не проҐавив?.. Нi ще, стоять; давав дев'яносто один... карбованцiв з сотню має... Ще, чого доброго, купить воли... А тут ще, чи найде того Остапа... Ну, да, мабуть, до церкви, хм... так я й знав... Ну, да. Недiля... хм... Бiля Андрiя зупинилась купка людей. Посерединi, то прискакуючи до молодого парубка, то одскакуючи, шарпаючи за собою малесеньку конячинку, гарячився високий гарний циган. Парубок, спершись на буланого, молодого, стрункого коника, спокiйно, навiть насмiшкувато всмiхаючись, хитав тiльки головою й iнодi поривався йти. Мiж ними в розхристанiй сорочцi, без шапки, ледве дивлячись, заточувався якийсь п'яний земляк. - Бий! бий!! Не хочеш? Не хочеш? Жалiть будеш! Парубок всмiхнувся i, подивившись на конячину, iронiчно спитав: - Вона ж хоч вiтер повезе? - Ха! — стрибнув циган.- Диви! Вона справиться за трьох таких, як твiй. Ти диви, о! I не вгнеться! — i, стрибнувши, вiн вмить опинився на шкапинцi, що, не сподiвавшись такого, перелякалась, хитнулась i ледве не впала. - Ну й лошадь! - Вогонь! - Ти нею ладан вози! - Мiняйсь, Сидоре, дiти кататимуться! - Та що ви смiєтесь, що ви смiєтесь?! — не зважаючи на регiт, пiдбiг циган до купки,- А давай на що, що випередить хоч яку! Давай! Ага! Боïтесь! Та по ïï видно... Ти дивишся, що вона мала? Ха-ха-ха! Та се ж киргизка, сама чистокровна киргизка! Що ж би то й була яа киргизка, якби вона не мала була... Ну, береш п'ять додачi? Нi? Шiсть береш? А сiм?.. Ну, то йди к чорту! Но!..- Циган швидко повернувся, шарпнув шкапинку, ступив ступнiв iз п'ять i, хутко повернувшись, пiдбiг до парубка, схопив за руку i, наче пускаючись на одчай, крикнув: — Ну, чорт його бери! На вiсiм, давай буланого. Хай моє пропада. Бий! - Та я не хочу мiняться! Вдесяте кажу! - I вiсiм не хочеш? Дурний же ти! Будеш жалiть, схочеш вернуть, та пiзно буде. Бери, поки дають! Говорю тобi, золото береш, а не коня! - Нi. - Ех! Пропадать — так пропадать! Держи руку, держи руку. - Та не хочу! - Держи! Даю дев'ять! Бий! - Бий, Данило, б-б-бий,- заговорив вмить земляк, що доти мовчки хитався i слухав, ледве поводячи очима. - Та то, дядьку, не Данило. - Ну, то... Iван... - I не Iван. - Ну, то... йди пiд три чорти! Не з тобою говорю! Сви-ня!.. Ти, Гаврило, б-б-бий... Або знаєш що? Не б-б-бий... - Не мiшайте, дядьку! — одiпхнув його циган. Дядько замовк, похитнувся, хотiв провести рукою по вусате i, мацнувши тiльки по мокрих губах, хитнувсь у другий бiк i зупинив свiй важкий, затуманений погляд на цигановi. - Держи руку! Держи! Дев'ять! - Нi. - Ну, чорт же з тобою i з твоïм буланим! З дурнем дiло мать!.. Но!.. Береш дев'ять? - Нi. - Но! Але, одiйшовши трохи, вмить повернувся, пiдiйшов до парубка, взяв за руку, подививсь йому в очi, всмiхнувсь i, зiтхнувши, полiз у кишеню, промовляючи до купки: - Прийдеться дать, нiчого не вдiєш... Бачу, десятку хоче... - Та не виймайте,- сказав парубок,- я не помiняюсь... Комедiя, ïй-богу! Але циган, наче не чуючи, вийняв гаманця 'й почав лiчить. - Та не давайте, не вiзьму! - Сорок п'ять... До пари менi буланий... шiстдесят... - Та я ж вам говорю, що не помiняюсь. Ну, й... - Дев'яносто п'ять... Осе вiсiм... Вiсiмдесят... десять! На, бери! — махнувши рукою, скiнчив циган. - Та я ж вам говорю, що не мiняюсь... Но! Гайда, Микито! Циган спершу мовчки трохи подивився парубковi вслiд, потiм вилаявсь на всю губу. Уся валка, смiючись, розбрелась на всi боки. - Тьху, чорт! — схаменувся Андрiй.- Заслухався чортового цигана i, мабуть, проҐавив дiла... Ну, да... Нi, слава богу, стоïть... Що ж Гришка?.. Нi, й той уже лежить. Гришка дiйсно лежав вже бiля гарби й iнодi поглядав у той бiк, де стояв Андрiй. Ну, пора! — рiшив Андрiй i, обдивившись на себе, лiниво, наче гуляючи, став наближатися до купки селян, що стояли коло пари здорових круторогих волiв. - ïй-богу, не можна, чоловiче добрий! От як перед господом милосердним, сам торiк дав дев'яносто п'ять. Воли, говорю вам, такi, що... а-а! Тут же i робота, i сила i подивиться є на що... Роги, гляньте, якi... Христом-богом завiряю, що сам дав дев'яносто п'ять. - Та воно та-а-ак,- схилив голову набiк i розвiв руками пристаркуватий чоловiчок iз сивенькою рiденькою борiдкою,- коли ж... дорого. - Не дорого, земляк, ïй же богу, не дорого! - Драстуйте, мужички,- привiтно всмiхаючись, промовив, пiдходячи, Андрiй. Декотрi познiмали картузи, декотрi тiльки потягнули за козирки й одказали разом: - Доброго здоровля. - Торгуєтесь? Хе-хе-хе! Торгуйтесь, торгуйтесь... Волики хорошиï. Да, дєйствiтельно, волики не плохиï... Да, да... Скiльки просять? - Не дорого, господiн... дев'яносто п'ять! - Ну да, оно... собственно... А дають? - А даю дев'яносто два,- промовив чоловiчок. - Гм... Волики нiчево сибi... Тольки, хе-хе-хе, знаєте, усякому своє. Той, значить, любить такоє, а iной уже сякоє... От, скажем, примiром, за мене. Люблю волики, ïй-богу, люблю!.. Я сам помєщик, iмєю землю... Да... А вот, как повiдю волики, так прямо i бiрьоть охота... Видiл я тольки што волики. А-а-а, ть-ть! Прямо золото... I от же, преобразiть сибi, не дорого, ïй-богу, не дорого. Так будь дєньги, так i купив би. I немного: дев'яносто рублєй... Тольки ж i волики... I ето волики хорошиï, но тєï будуть как будто полєпше... Тольки ж опять скажу, хто што любить... От скажем, примiром, етот мужичок. Он по видiмостi больше любить... не такиï, как ето воли. Так, мужичок? - Та, знаєте,- усмiхнувся мужичок,- не так любиш, як треба. - Е, нi! — добродушно пiдхопив Андрiй.- Не скажiть, не скажiть... То таки, значить, нада — што нада, то нада! А то таки i... Как би вам по-простому iз'яснить?.. I охота, чи што. Охота, знаєте, большоє дєло. - Ну да, звiсно, що охота... - О! О! Хе-хе-хе! Я вже знаю! Ето i по науках звєсно. Охота, пишеться в кнiгє, пособниця на работу. Хе-хе-хе-хе! - Авжеж, без охоти за роботу не берись,- згодився один з купи, зiтхнувши. - Ну, купуйте, купуйте, не буду мiшать,- наче схаменувшись, промовив Андрiй i нацiлився йти.- Волики хорошиï, купуйте, дядьку... А я пойду посмотрю на тiï волики... Люблю, хе-хе-хе... Прощайте! Ходю сибi, знаєте, та всьо разсматрюю. Натомишся за недєлю в економiï, ну — i... хе-хе-хе... дозволиш сибi погулять у воскресенiє. До свiданiя! - Щасливо... прощавайте...- потягнули дядьки за козирки, i Андрiй зараз же почув: - Так берете дев'яносто два? - Чоловiче добрий! Якби можна було, хiба б я торгувався! - Ну, то як хочете... Пiду. Прощавайте. - Куди ж ти, Тарасе? Тарас махнув рукою i, не поспiшаючи, став доганяти Андрiя, що лiниво, потихеньку пробирався мiж людьми. Порiвнявшись iз ним, Тарас став мовчки йти рядом, похльоскуючи iнодi батогом. — О! I ви! — наче тiльки що побачивши, трохи згодом промовив Андрiй.- Не сторгувались? - Дорого! Волики б i нiчого, та... - Волики... да... Тольки знаєте, я вам так скажу: лучче купи то, што нравиться, чим то, што не нравиться. От хоч би й я: iмєю воли; воли не скажу, щоб плохиï, но... не нравляться... прямо не люблю! Я, знаєте, челаєк простой,- менi не нада там усяких панських вигадок, хоч сам я i, можна сказать, не з простих. Ти менi дай, щоб челаєк бил хароший i... словом, хароший... Менi все одно, чи ти мужик, чи пан... аби в тобi душа била, аби ти не обидiл ближнього. Сказано: Люби ближнього, как самого себе. - По Євангелю, значить, живи... А далеко тi волики, що ви говорили? - Да, да! Не обмани i не украдь!.. А он-о-но i волики тєï. А, волики, золото! От пройдьом от тут мiж возами, оно вийдьоть ближче... А от ето i моï воли... Що, Гришка, напував воли? - Напував, пане! — схопився Гришка i зняв картуза. - Пили добре? - Добре, пане. - Пiдкинь же сiнця... Ну, що,- повернувся Андрiй до Тараса,- нiчево волики. Тольки куди ïм до тих. Ви подивiться на тих... Ви посмотрiть... От отседа лучче видно... Мордочки какiï... Ах, ви ж моï!.. Ех! Знаєте, єслi 6 хто дал сiчас менi за моï восiмдесять, доложил би десять i купил би... Накажи мене бог, купил би... Тольки што ж? Не дадуть за моï восiмдесять... А тут з дому не взял... Узял на всякиï покупки, та што ж? За п'ятнадцять рублєй не купиш ïх! Пойдьом, посмотрите... - Та чого ви думаєте, що за вашi не дадуть вiсiмдесят? — розглядаючи воли, промовив Тарас. - Ха-ха-ха! А бодай вас! — наче розумiючи жарти, добродушно ударив Андрiй по плечу дядька, але зараз же поважнiш додав: — Хоча, положить, волики нiчево сибi... Тольки ж посмотрiть на тi, куди ж етим! А сi волики були здоровi, ситi, круторогi воли, з мiцними, здоровими ногами, з дужими, широкими грудями; золотi ж воли були здоровенькi, звичайнi волики. Тарас подивився на тi, на сi, пильно глянув на добродушну i навiть дурненьку посмiшку Андрiєву, постьогав трохи замислено батогом по колесах i промовив: - А все-таки я думаю, що й за вашi можна дать вiсiмдесят... Пiдождiть, що ви смiєтесь! То воли хорошi, вони таки й лучче сих,- що правда, то правда! Але ж i цiна за ïх лучча! Що луччi вони, то луччi, що й говорить, але ж i сi нiчого. Ось ви знаєте що? Не смiйтесь, а оддавайте менi вашi волики... Вам тi при-йшлись до душi, а менi сi... Га? - Та що ви?! - А от же ïй-богу! - За моï даєте вiсiмдесять? - Даю. - I зараз грошi?! - I зараз грошi!..-Та й дурнi ж сi панки, прости господи! — мовив собi в думцi Тарас. - Значить, я можу зараз i тi волики купить? — радiсно скрикнув Андрiй.- Господи! Та нi, ви... шуткуєте. - Ну, от!.. - Гришка, чуєш? Зараз купим тi волики. Ну, спасибi вам, спасибi велике, Тарас... Тарас... звинiть, не знаю, как по батюшке... - Семенович. - Тарас Семенович. Спасибi, ïй-богу, виручили. На радощах вип'ю прямо, хоч вже мiсяця два, як не пив... Зараз же могорича вам, Тарас Семенович... Гришка, бiжи в монопольку i таскай сюди пiвкварти... Пiдожди... грошi ж на... Купиш двi чвертки,- вже пошепки i з виду грiзно додав Андрiй,- i в одну виллєш з сього слоïка... Чуєш? Не бiйсь, се — соннi каплi... На. Та бери так, щоб той не бачив. Та гляди, як будеш наливать нам, не налий менi з тоï чвертки... Назначи ïï як-небудь, надiрви бумажку, що налiплена, чи що... Iди!.. Та не барись, Гришко! — се вже вголос говорив Андрiй.- Купиш там i ковбаски, й палянички... Пiдожди! Принесеш ето всьо туди на берег за очеретом, ми будем пiд вербою... Знаєте, усьо-таки кактось неприлiчно пiд возом, чи знакомиï какиï помєщики, чи штось такоє... А там нiкада нiкого не буваєть, не повидять, i не так душно — травичка, ставочок, вербичка, хе-хе-хе! - Ну да, пiд вербою, як той казав, й ïсться смачнiше. А пiд вербою, що стояла на березi ставка далеко вiд водопою, за очеретом, справдi було краще: травичка, очерет, ставочок, тiнь i... нi душi навкруги. Незабаром пiдоспiв i Гришка: налили, закусили, i бесiда ще теплiше, ще щирiше полилась мiж недавнiми приятелями. Налили знов, закусили, поговорили; налили по третiй, четвертiй, п'ятiй... - Ви вже той... звинiть, я трошки ляжу... Натомився, юдячи, та щось до сну клонить,- примощуючись, проювив пiсля шостоï Тарас i вже п'яненько усмiхнувся. - Нiчого, нiчого-. Звiсно, наморишся... От хоч би, iпримiром... От сюди лягайте головою, тут наче горбик... А я вже вам договорю-таки за свого дядька. Ну, то й пiшов вiн до тоï, виходить, баринi, його родички. Входить до неï у комнату, а там уже сидить той, що перепиняв дядька... От преобразiть собi, Тарасе Семеновичу, таку штуку: тут, значить... Тарас Семенович трохи розплющив очi, мугикнув щось, заплющив знов, ще раз тихо мугикнув i, схиливши голову на лiкоть, спокiйно i тихо заснув. - Спить уже,- прошепотiв Гришка, що весь час слiдкував за ним. Андрiй, розповiдаючи все-таки якусь нiсенiтницю, вирвав очеретину, облущив ïï й дуже хльоснув Тараса по пальцях. Той не ворухнувся. - Ну, йди стань там i дивись,- повернувся Андрiй до Гришки,- як буде хто йти, кашлянеш. Гришка, весело усмiхнувшись i поглядаючи назад, пiшов i став на поворотцi. - Що за чорт! Нема! — хапаючись i поглядаючи на Гришку, шепотiв Андрiй.- I за пазухою нема... Невже брехав?.. Уб'ю гада! Ну, повертайсь... Щось у сiй кишенi... зав'язано... Розiрвавши очкур, Андрiй налапав щось тверде, схопив iз трави ножика i одрiзав усю кишеню. З розгорнутоï кишенi глянули старi бумажки, п'ятирублiвки, десятки i простi срiбнi карбованцi. - А що, багато? — пiдбiг Гришка. - Єсть. Ти ж позакидай сi пляшки, або я й сам се зроблю... Закинь i ковбасу, а то собаки набiжать i ще розбудять... Ну, гайда! Увечерi приходь до Естерки — там п'ятьорку получиш... А тепер пiдожди трохи, не йди за мною. - Андрiй Панасович!..- несмiливо i нiяково посмiхаючись, промовив Гришка, йдучи за Андрiєм.- Якби зараз... Сьогодня ж недiля... - Н-ну! — грiзно крикнув Андрiй i зупинив сiренькi, гострi своï очi на Гришцi.- Сказав — увечерi... Чого ж ще? Гришка здвигнув плечима, зiгнувся, пiдождав трохи, подивився на Тараса, усмiхнувся i тихо пiшов за Андрiєм... А через годину отовплений великою валкою людей, розхристаний, блiдий, з синiми губами, Тарас iз диким одчаєм i сльозами в очах розказував усе урядниковi, який поважно й суворо слухав його. - Се Голуб! Се нiхто, як Андрiй! Гайда всi до його! — заревли декотрi з купи.- Ходiм до його, однiмем! Се ж розбiй! I вся валка, з поважним урядником i зiгнутим, блiдим Тарасом попереду, гучно посунула по головнiй вулицi. III - Куди, Iльку?.. Драстуй! Iш! Надiв нового пiджака та й не пiзнає вже... Iлько повернувся,- коло тину, трохи перехилившись на вулицю, стояла Мотря й, граючи очима, ласкаво всмiхалася. - Не бачив,- пiдходячи до неï, усмiхнувся й Iлько.- Драстуй. - А може, ще й досi сердишся? - За що? - А за те, що... тодi... - Ну, от! — знов усмiхнувся Iлько, нахиливши голову й розглядаючи чобiт.- Хiба ж се первина? - Ну, а справдi не сердишся? Га? — заглядаючи в вiчi i якось тепло-ласкаво дивлячись на його, спитала Мотря. - Та й чудна! — пiдняв голову Iлько.- Говорю, нi, то й нi... Чого се ти так убралась: кохточка, нова спiдниця... Ху, ти! - А тебе ждала, ха-ха-ха! Нi, ïй-богу, думала тебе побачить... Та чого стоïш там, перелазь — та гайда в садок. - Нi, треба йти на ярмарок. Андрiй дожидає. - Хiба й ти з ним на роботу? - Атож! - I пiдеш-таки? - Та пiду ж. - А може, не пiдеш... Га? А я б тобi щось сказала, розказа-а-ла. Га? - Нi, нi... Андрiй сердиться буде. Пропаде робота. Менi, положiм, вона не до душi, але... обiцяв. Прощай! - Та пiдожди! — схопила його за рукав Мотря.- Сам каже, що не до душi, i йде... Андрiй собi знайде, а ти посидь зо мною. Батька нема, на биржi. А Андрiй знайде... - Та хто його зна...- почухався Iлько. - Та перелазь, перелазь! А я щось розкажу хороше-хороше. Ти, ïй-богу, Iльку, чудний: самому не до душi, а йдеш. Тебе раз у раз уговорить можна, не можеш ти по-своєму зробить. А Андрiй — то чорт! А я б щось розказала... Перелазь! Я, ïй-богу, скучила за тобою... А цiкаве б розказала... От побачиш! Iлько подивився на Мотрю: дивно хороша вона була, хороша, як радiсть, як молоде, тепле чуття, хороша, як мрiя бажана. Глянув Iлько у великiï очi, зустрiвся з глибоким поглядом, що обiцяв щось, про щось говорив, чогось прохав, зiтхнув, почухався, ще раз глянув на ласкаву ïï усмiшку i... поставив ногу на тин. - А справдi ж щось скажеш цiкаве? — спиняючись, спитав вiн. - ïй-богу, ïй-богу, розкажу!..-От таки ж пiде за мною! — додала вона в думцi. - Ну, як так...- недоговорив Iлько i став перелазить через тин iз таким видом, начеб хотiв сказати: Отже, лiзу через те тiльки, що треба послухать щось цiкаве, а iнакше нi за що в свiтi не полiз би! Вiн перелiз, стрибнув i, щоб не впасти, ухопився за Мотрю й, обнявши ïï, пригорнув до себе. - Гайда на призьбу! — притуляючись до його i одхиляючи вiти вишень, промовила вона й тихо пiшла вперед. - Ну, що ж там цiкаве? - А тобi дуже хочеться знать? - Як... як от се зараз поцiлувать тебе! - Ну? Скажи який! Ха-ха-ха! - Та говори! - Ну, слухай, — не повертаючись до його i нахиляючись од вiтей, тихо вимовила вона,- виходю замiж за... Андрiя. - Та ну?! — спинившись, скрикнув Iлько.- Брешеш! - ïй-богу, правда! — повернулась Мотря i пильно глянула на Iлька, що нiби аж зблiд трохи. - I таки не брешеш? — криво всмiхнувся вiн. - В четвер i рушники подам. - Он як...- тихо промовив вiн i мовчки пiшов до призьби. - Правда, цiкаве? — смiючись, спитала Мотря, сiдаючи бiля його. Iлько нiчого не одказав i мовчки замислено став дивитись кудись через тин. На серцi щось страшенно болiло, й нудно-нудно стало. - Так он як! — дивлячись на неï, знов криво усмiхнувся вiн i знов одвернувся. - А так...- теж криво всмiхаючись, прошепотiла Мотря й зупинила свiй погляд на йому. Так он що, замiж за Андрiя! — крутилось iз сим тяжким щемлiнням у Iлька.- Се, значить, прощайся вже з нею, прощайсь iз тими тихими, любими вечорами, з тими милими розмовами, прощайсь iз рiдною, єдиною людиною, з сим струнким, гнучким станом, палкими губами, глибокими очима, з сими гарними, дорогими, чудовими очима... Сi думи не мислив вiн, не висловлював, не складав ïх,-метнулись вони в його з сим щемлiнням, з сим якимсь чудно-тяжким чуттям. Вiн знов глянув на неï, придивився й почув, якi стали далекi i дорогi, любi, хорошi сi такi знайомi йому брови, губи палкiï, очi чудовi. А Мотря все дивилась на його i теж прислухалась, як щось давило-щемiло на серцi. I хотiлось ïй, дуже хотiлось обнять його, пригорнуться, завмерти коло дужоï руки його, заглянути в вiчi i дивиться, дивиться на чудову красу його, на чорнiï брови, у карiï очi. I почувала вона, як боляче холонуло в неï у грудях iз самоï думки, що не прийдеться ïй бiльш цiлувать його, цiлувать найлюбiше мiсце, що одтiнялось чорним вусом; не прийдеться бiльш дратувать-розпалять палким поцiлунком i любувати, як зачервонiється злегка лице його, як краса його ще виразнiш, ще дужче стане перед нею й захвилює, захопить i ïï... - А ти не виходь замiж,- тихо промовив Iлько, колупаючи паличкою стежку, що йшла понад призьбою. Мотря одвела свiй погляд, зiтхнула й хоча чула його слова, але, не встигши визволитись вiд впливу своïх думок, перепитала: - Що ти сказав? - Я кажу, щоб ти не виходила зовсiм замiж. - Не виходить зовсiм? — сумно усмiхнулась вона.- Не можу, Iльку, ïй-богу, не можу. Дитина росте, треба батька... Та й самiй... Ну, хiба ж се добре, що я бiгаю до тебе, що вiн мене б'є раз у раз... Нi, рiшила, так i буде. А тобi ж хiба що? - Та так...- нахилився знов Iлько,- якось... Чорт його зна... думаю про се... i якось, знаєш, скучно... Буде скучно без тебе. — Та i менi, ось дивлюсь на тебе, теж якось скучно. Замовкли знов. Тихо було в садку. Сонце ледве пробивалось крiзь листя i грало на колiнi в Iлька; цвiрiнькали i бились горобцi на вишнях, та за тином по вулицi йшли люди до церкви. - А за мене пiшла б? — нiяково всмiхаючись i старанно перепиняючи червоненькiй козявцi дорогу, тихо спитав Iлько. - За тебе? — наче сподiваючись сього питання й дивлячись на козявку, що зашамоталась i полiзла влiво, перепитала Мотря.- За тебе? А Андрiй же як? - А Андрiєвi можна дать одкоша. - Та буде так, як учора? - Ну! — пiдняв голову Iлько i махнув паличкою. Козявка покрутила вусиками, повернула вбiк, перелiзла i сховалася в травi. - Ну, що ж ну! — усмiхнулась Мотря, переводячи очi з козявки на Iлька. - А то ну, що тепер не дам бить тебе... Вчора то вiн мав право, а тепер би... вже... Та побачила б! - Ех, Iльку, Iльку,- захитала головою Мотря,- бачила я вже вчора... Пiдожди, не перебивай. Я вчора умисне прибiгла до тебе, хотiлось iще раз спробувати тебе — i що ж побачила? Ти не змiг пiти проти Андрiя. - Та то ж, кажу, вчора, а тепер хай би посунувся! - Ех, не задавайся, Iльку! Побачиш Андрiя i присядеш знов. Ти, знаєш, такий; ти тiльки не сердься; я цiлу нiч думала про се й рiшила сказать усю правду. Якби не побачила от се тебе, побiгла б до тебе... Ти, бач, такий: як зо мною говориш,- ти мене слухаєш; з ким другим — того слухаєш. Як то кажуть: Куди вiтер вiє, туди я хилюся... Ти ж не сердься!.. Ось тепер Андрiєвi обiцяв помогти, а зо мною сидиш, бо я уговорила. Так i тодi буде, як вийду за тебе: поки будеш зо мною, будеш мiй, а вийшов iз дому — вже чийсь. А Андрiй вже не те. Андрiй — той ще сам, кого хочеш, подужає... Та й то взять: ну, от ти сидиш передо мною, я любуюся з тебе i як отченаш знаю тебе. А Андрiя то вже й сам чорт не взнає,- сьогодня вiн такий, завтра такий, тодi он який... Проти його я прямо не можу йти. Ну, вийшла б я за тебе, пожила б i заскучала. А Андрiй — то i розкаже, i поб'є, i насмiшить, i налякає, i розсердить. Iлько мовчав i писав паличкою по запорошеному чоботi. - Ти й добрiший за Андрiя. Ти от чи заробиш де, чи як там, зараз роздаси, прогуляєш... Хiба ти матимеш коли що? Нi. Ну, я вийду за тебе, чи ти ж кинеш гулять, будеш годувать мене? Хiба ж ти зможеш? Правда ж, нi? Iлько тiльки колупнув паличкою. - От бач, мовчиш. А Андрiй, той i тепер грошi має, за тим я не пропаду. Та й Iвасько... Хiба ти його любитимеш так, як Андрiй,- не твiй син... Iлько мовчав. Замовкла й Мотря, тiльки горобцi наче ще голоснiше цвiрiнькали мiж листям. - Коли ж я подумаю,- тихо знов почала Мотря,- що прийдеться не бачиться з тобою, сумно стає. Привикла до тебе, чи що? Три роки... Та й до Андрiя привикла... Се вже, значить, годi,- не прийду я вже до тебе, не буду любувати з тебе... Iлько пiдняв голову, хотiв щось сказать i... знов похиливсь. - Страшно жалко...- наче думала голос Мотря.- Подумаю кинуть Андрiя — я вже думала багато вчора,- так якось зовсiм i жить не хочеться... I тебе жалко... Якби можна за двох вийти! — засмiялась вона i зараз же сумно замислилась. - А ти ще подумай,- проговорив тихо Iлько i тихо глянув на неï. - Я сама так думаю. - А коли скажеш? - Коли?.. Коли?.. ïй-богу, не знаю. Андрiсвi обiцялась у четвер... скажу тобi в середу... Добре? Ти ж не сердишся на мене? Га? — ласкаво заглянула вона в очi й прихилилась до його. - Чого ж сердиться? — усмiхнувся Iлько i тихо обняв ïï, притуливши щiльно-щiльно, до болю, до себе. - Не тули так...- прошепотiла Мотря, зчервонiвши трохи. - Чого? — нахилився вiн до неï.- Може ж, бiльше не прийдеться... Здається, задавив би тебе!.. Мотря зiтхнула, одкинула голову, подумала i, палко обнявши, стала цiлувать у губи, в очi, щоку, найлюбiше мiсце над чорним м'яким вусом. - Не пiдеш за Андрiя? Не пiдеш? — шепотiв Iлько. - Не знаю, не знаю! Я не знаю, за кого я пiду Обнiми, обнiми мене!.. Прощай, мiй хороший, мiй гарний... Обнiми... IV Гучно було в пивнiй у Мошка, як увiйшов туди Iлько. Долi валялись лушпайки з огiркiв, кiсточки з риби, стояли калюжi пива; круг столiв сидiли п'янi, спiтнiлi, червонi лиця; смердiло потом, чобiтьми, махоркою. - А! Iлько! — почулось iз-за одного столу, зайнятого якимись парубками в пiджаках i червоних сорочках.- Iди до нас! Iлько обдивився навкруги й сiв коло якогось дядька, що вже був п'яний i щось спiвав разом iз другим дядьком; той сидiв проти його i щохвилини перепиняв пiсню гикавкою. Мiж ними сидiла якась жiнка, твереза, гарно одягнена, й сумно, безнадiйно поглядала на дядькiв. - Мошку! — гукнув Iлько. Вiд стойки одскочив жвавий, маленький жидок i, шльопаючи калошами, пiдбiг до столу. - Пару пива! - I больше нiчево? - Нiчого. Через хвилину холодне пиво стояло перед Iльком. Випивши жадiбно пiдряд три склянки, Iлько утерся, сумно схилив голову на руку i задумався. - За-а-аблiстє-є-е-ела зорька-а-а-а... — почув вiн коло себе i повернув голову до дядька. - Семене! Та побiйся ж бога! — благаючи, заговорила жiнка.- Пiдем додому... Конi ж моренi стоять... Куме! Хоч ви вже згляньтеся!.. Кум тiльки гикнув, замовк i безсило схилив голову на стiл. - Жiнко! — миролюбно заговорив Семен, ловлячи руками пляшку.- I ти... i... я... свинi... Випий!.. - Та бог з тобою! Не хочу... Пiдем... Конi ж моренi. - Конi? I ко-о-нi постоять. За-а-блiстє-е-е-ла зо-о-рька-а-а. - За-а...- гикнув кум i пiдняв голову. - Ну, що ти в свiтi божому будеш робити? — трохи не плачучи, здвигнула плечима жiнка. Iлько одвернувся й налив у шклянку пива. - Господiн! — торкнув його Семен.- Как... З недєльою вас! - I вас,- знехотя всмiхаючись, вiдповiв Iлько. - Спасибi, спасибi... От спасибi, так спасибi!.. Куме, дай пляшку, вип'ю... от з господiном. Кум мацнув рукою по пляшцi, ледве не звалив ïï, та так i застиг. - Семене! — благала жiнка, пiдхоплюючи пляшку. - Дай сюди пиво! — безсило простягнув руку Семен. - Пiдем додому. - Дай сюди пиво... - От наказанiє господнє! — зiтхнула жiнка i подала пиво. Семен узяв, поважно налив у шклянки, пiднiс, розхлюпуючи, одну Iльковi, другу взяв сам i промовив: - Доброго здоровля... Iлько випив. Семен поставив свою шклянку, взяв Iлька за руку, довго дивився йому в очi, обняв, поцiлував i зараз же випив своє пиво. - Бо... люблю! — повернувся вiн до жiнки.- I не мiшайсь... Уторгував, продав воли i буду гулять... Так, рсоподiн? - Так, так! — усмiхнувся Iлько.- А за багато продали? - За сто та ще й двадцять!.. О!..- вийняв вiн червону хустку, помахав якимсь вузлом на нiй i став пильно запихать знов у кишеню з того боку, де сидiв Iлько. Iлько подививсь, одвернувсь i почав покволом пить пиво. Через десять хвилин вони були вже щирими приятелями, обнiмались, випивали, цiлувались i смiялись iз благання жiнки. - Мошку, пива! — гукнув Iлько. - Мошку!.. Жиде!.. Пива! — стукнув кулаком Семен i полiз у кишеню за хусткою. - Та не треба, не треба! — затурбувався Iлько.- Я сам заплатю, я сам... Нехай... нехай... — Нi!.. Ого! Семен Торба не може пива купить... Фю-фю! Ого!.. Де ж се грошi?.. Ого! Я не можу... Де ж се?.. - Та ти ж у ту кишеню поклав,- промовила жiнка. Семен став шукать i в другiй кишенi, але й там не було нiчого. - Чи не випали? — поблiдши, встала жiнка i почала дивитися пiд стiл, пiд лави. Встав i Семен, мацаючи по кишенях, встав i Iлько, зазираючи теж i пiд стiл, i пiд лаву; сидiв тiльки кум, навiть крiзь сон погикуючи. — Нема! Ой господи! — скрикнула жiнка. Дехто повернувся, коло сусiд замовкло, пiдбiг Мошко. - Та я ж у сю кишеню поклав,- розумнiше трохи промовив Семен i глянув на Iлька, що пильно заглядав пiд стiл, пiднiмав пляшки на столi i озиравсь навкруги. - Се ж от сей витягнув у його! — обмацавши, обшукавши всього Семена, крикнула жiнка й показала на Iлька. Iлько блиснув очима, встав i взяв зi стола картуз. - Нi, господiн, пiдождiть трохи,- схопив його за руку Семен,- я той... - Iди пiд три чорти, мурло! Не бачив я твоïх грошей. В пивнiй стихло, i коло Семена поставало вже декiлька дядькiв. - Люди добрi! — скрикнула жiнка.- Ви ж бачили, що вони пили вдвох. Там же всi грошi... Тепер i за пиво нема чим заплатити. - Ви, Iлько, послушайте, — затурбувався Мошко,- може, єжелi ви взялi... Мiнє какоє дєло, нехай мiнє за пиво... Я в палiция... - Та якого вам чорта! — повертаючись iти, крикнув Iлько.- Не бачив я нiяких грошей. У його ïх i не було. - Брешеш, собачий сину, брешеш! Були! Ти сам бачив ïх, сей йолоп тобi ж i показував! — закричала жiнка. - Оддай грошi! — тихо, але виразно промовив Семен. Iлько здвигнув плечима, всмiхнувся, глянув на дядькiв, що мовчки i суворо дивились на се, i повернувся. - Нєт, позвольте,- викрикнув Мошко i ухвативсь за Iлька,- так нiдзя... Дай мiнє за пиво... Хає, бiгай за палiцейським! - Оддай грошi! — зробивши кiлька ступнiв до Iлька, процiдив Семен i зцiпив зуби. - Авжеж, оддай... Що ж се! — почулось мiж дядьками. Iлько сiпнув руку, крутнув Мошком й ступив до дверей. - Оддай грошi!! — заревiв Семен i кинувся на Iлька з пiднятим кулаком. Iлько повернувсь, одхиливсь, як дикий звiр, наскочив на Семена й повалив його на стiл, зi страшною силою опускаючи кулаки на голову, живiт, груди. Жiнка крикнула й кинулась до них, але зараз же одлетiла i впала пiд стiл, обливаючись кров'ю; посунулись, було, дехто з гурту, але теж деякi полетiли на лави, а деякi самi поховались од страху, глянувши тiльки на червоного, страшного, з пiною на губах Iлька. - Повбиваю!! — хрипло крикнув вiн, блискаючи очима й хапаючи рукою зi стола пляшку. Але не встиг вiн й вимовить, як захитався, махнув рукою й гепнув додолу лицем. - Тепер бийте його!! — крикнув Мошко, вискакуючи з-за Iлька й держачи його за ноги. З криком кинулись усi на Iлька, насiли i... пiднялись разом з ним. - Держiте, держiте! Я одберу у його дєньгi!.. Вот, вот онi! — вискакуючи з гурту, крикнув Мошко i помахав червоною хусткою. Жiнка з обмазаним кров'ю лицем i синiй, побитий Семен зараз же кинулись до його. Iлько скажено заревiв, крутнувсь, когось вкусив, когось пацнув, рвонувся й, тягнучи за собою всю валку, вискочив на вулицю. V Сумно в Сонгородi восени. Низьке темно-сiре небо; не то ранок, не то вечiр цiлий день; пронизуватий, холодний вiтер, купи пожовклого, мокрого листя i дощик, дощик i дощик. Плачуть пiд ним вiкна, плачуть стрiхи, плачуть дерева, тини, конi, плаче навiть картуз звощика, що, закутавшись, схилився на передку. На вулицях нi душi, тiльки де-не-де перебiжить через дорогу яка-небудь баба, пiднявши спiдницю на голову, просуне важким ходом жидiвська балагула та звощик розiб'є блискучу, сталеву грязюку рiвненькою стежкою. Сумно. А ще сумнiше в темний, довгий, холодний вечiр. Вiтер наче казиться — то стогне, то плаче, то регiт пiднiме, то стиха, поволi застука по вiконницях запертих, то знов заскиглить, завиє, заплаче, й сипне, i сипне дрiбненьким дощем. Пусто страшенно; безлюдно, тiльки тополi неначе з докором хитають чорними вершечками, мов дивуючись, як таки можна вилазить на вулицю в таку негоду. Ледве блищить лампочка в камерi слвдствєнних сонгородського арестнаго помєщенiя. Тхне потом, парашею, махоркою i кислою капустою. Посхилявшись над койкою, прислухаючись iнодi до дверей, розмовляючи пошепки, грають у карти арештанти. Чути: Краля зверху!, сiмка хвалить, запиши хвальону, вино — козир; iнодi пошепки, але виразно прокочується лайка. По темних кутках сплять. Щось тихо застукало з вулицi в вiкно. Андрiй встав, положив карти, прошепотiв: Без мене грайте,- i пiдiйшов до вiкна. Якась темна жiноча постать, освiчена свiтлом одного з двох на цiле мiсто лiхтарiв (другий бiля полiцiï), стояла, нахиливши голову. - Ти, Мотре? — одчиняючи злегка вiкно, прошепотiв Андрiй. Постать пiдняла голову, трохи розмотала товсту хустку, й на Андрiя глянули великi, глибокi Мотринi очi. - Я. На... Андрiй простягнув руку крiзь грати i взяв невеличкий клуночок. - Там десяток пирiжкiв i курка,- додала Мотря. - Добре... Чого вчора не прийшла? - Ти сердишся? - Я питаю, чого вчора не прийшла,- сухо прошепотiв Андрiй. - Не можна було. - Не бреши! - Ну, от, не бреши! Батька не було до пiвночi, дитина сама, а я от се побiгла б до тебе. - Де ж батько був? - На роботi. - Де? - Розбили лавку старого Хаïма. Знаєш? - Знаю. Багато? - Рублiв на п'ятдесят, казали. Iлько насилу винiс лантух. - А! Он що!.. Хм...- злiсно всмiхнувся Андрiй,- Там були Iлля Iванович! Ну, тепер я знаю... Мотря мовчки нахилила голову. - Може, не пускали Iлля Iванович? Вони ж теж на лiнiï солом'яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?.. Чого ж мовчиш, суко! — грiзно прошепотiв Андрiй.- Похвались же! Мотря мовчала. - Говори ж!.. Може, вже рушники подавала? - Ну, от ще! — пiдняла голову Мотря i знов нахилилась. - Гляди, гадино! — зцiпив зуби Андрiй.- Обманула, обiцялась сказать правду, тягнеш i досi... гляди, тiльки подумаєш вийти за Iлька, уб'ю. Чуєш? Уб'ю першоï ж ночi! Я нiколи на вiтер не говорю. Не дури! Вiтер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистав, загудiв, засипав густим дощем i трохи не попхнув Мотрi. - Не змерзла? — помовчавши, буркнув Андрiй. - Нi. - Що? Та пiднiми голову, чого нахилилась? - Не змерзла, — промовила Мотря й несмiло подивилась йому в очi. Замовкли. Чуть було ляпання заяложених карт, вино свiтить i дрiботiння дощу по вiкнi. Мотря куталась. - Не бачила Никодима? - Бачила. - Що, не говорив нiчого? - Про тебе? - Ну, да. - Лається... Нащо ти його так?.. Бiдує страшно. - А так паршивому й треба, хай не задається! Думає, як надзиратель, то й цяця велика! — зi злiстю прошепотiв Андрiй. - Вiн каже, що зовсiм i не хотiв тебе лаять. - Бреше, гад! Ти знаєш, як усе се було? - Та говорив вiн щось... Розкажи ти... Знаю, що через тебе... - От то, нехай не задається i знає, кого зачiпає! - Як же се вийшло? - Так вiн каже, що й не лаяв? - I не думав, каже. - Гм... Iш, мурло прокляте! - А лаяв? - Та того мало, а ще захотiв штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горiлки, що ти менi передала. Так образились... I от то раз причепився до мене, щоб у камору йшов. Ще рано,- кажу,- не пiду! -Ну, не розказувать! Я й вилаяв його... Вiн зо всеï сили — трах! — у груди мене... Хотiв я його задушить там же, та здержався, тiльки сказав: Гляди, Никодиме, се даром не минеться тобi. Знай, кого бить! — Плювать,- каже,- я на тебе хотiв i хочу. Страшний вовк у лiсi, а в тенетах — тьху! Ну, добре, нехай так, побачимо. Пройшло, мабуть, з тиждень. Я з ним наче помиривсь, випивав по-приятельськи, одним словом... ну, помирились, наче того й не було. А от то в той понедiлок кажу йому: Попроси смотрителя, щоб пустив мене з тобою в цилюрню,- мене тут пускають,- поставлю, кажу, пiвкварти. Попросив вiн,- пiшли. Прийшли до Васьки,- знаєш? Я тому зараз морг! Той туди, сюди, i поки мене постригли, Никодим уже був п'яний, як свиня... Тiльки й розуму, що дивиться... Кинув я його, прийшов до смотрителя та й кажу: Так i так, ваше благородiє, надзиратель Нiкодим, котрий мене водил у цилюрню, напился п'яний i не сполняєть своєй служби. Я мог би утiкти... Той, звiсно, перелякався, дякує менi та зараз за Никодимом — i прогнав... Не задавайся i знай, з ким дiло маєш! - I ти не втiк? — похопила Мотря.- От то! Чого ж ти? - Тiкать не треба. - Як? - А так: якби я втiк, його не вигнали б зi служби, бо вiн сказав би, що я чи побiг, чи як-небудь... А так — я сам прийшов без його, тут уже оправдання нема... Нехай тепер без заробiтку поскаче... - Дiти ж маленькi у його... жiнка. - А друге те, що менi нема для чого й тiкать: все одно оправдають. Се, що я не втiк, буде ще один доказ, що я не винен. Аби то я виманив грошi у того мужика, аби я, значить, був винен, дак хiба б я не втiк, коли такий случай пiдiйшов? Га? - Ну да, але ж... - Але ж! — перебив Андрiй.- У судi, аби щось представив такого, як се, то й оправдають. - А як засудять? - Плювать я на ïх хочу! Хто докаже, що то я був? Мало, що такий i такий! Ти прямо докажи, що бачив, як я був з ним i грошi брав. А може, хто схожий зi мною?.. А ще ж ти будеш говорить, що я у тебе був тодi, та й герехт. - А як Iлько покаже, що тебе не було... Вiн тепер ненавидить тебе, то, може... - Хм... як зробився женихом, так i ненавидiть став,- саркастично всмiхнувся Андрiй.- Ну, так я ж його не боюсь. - Як? А як вiн скаже, що вiн був у мене весь час i не бачив тебе... А його у мене бачила Хведора,- нахкливши голову, тихiше додала Мотря. - Хм... милувались... I все-таки плювать! Аби ти показала. А хiба я повинен перед ним сидiть? Скажеш, що п'яний спав цiлий день у повiтцi. От i все... Та його й питать не будуть, а сам не напроситься — побоïться мене... Вiн тодi саме, як моє дiло буде розбираться, буде сидiть тут. Перекажеш йому, що через тиждень вiн уже буде тут. Той подав на його... буде одвiчать за буйство i покушенiє на грабiж. Смотритель казав... - Через тиждень? — перепитала Мотря. - А що, тобi жаль? Так чого ж — просю ж тебе — украдь хоч у сiєï Хведори курку, пiймайся нарочито, полайся — i посадять... I не будеш розлучаться з ним... А то ж жаль!.. Мотря промовчала. - ...Та що похилилась?.. Говори ж щось, якого ж чорта прийшла! - Скучила! — пiднявши голову, привiтно дивлячись на його, прошепотiла Мотря. - I за Iльком скучиш? Мотря почала кутаться: - А ще довго до суда тобi? - Та ти зуби не заговорюй,- мимоволi всмiхнувся Андрiй,- а говори те, що питають. - Та я не чула зовсiм, що ти говорив. - Ех! Не чула... - Холодно, Андрiю, уся змокла... Я вже пiду... - Убирайсь к чорту,- чого ж стоïш? - Ну, то я зостанусь,- ти сердишся... - Йди, йди... - Нi, ти сердишся... Скажи, що не сердишся... - Та йди, простудишся. Прощай. - Прощай. А завтра прийти? - Як хочеш,- зачиняючи вiкно, сухо вiдповiв Андрiй i, наче зачепившись, возивсь коло защiпки. - Я прийду. - Приходь,- байдуже муркнув вiн i защiпнув вiкно. Мотря ще трохи постояла, подивилась на вiкно, зiтхнула i, щiльнiше закутавшись, тихо пiшла в темний, глухий переулок. I дiйсно, через тиждень Iлько вже сидiв у камерi срочних мiж штундарями, посадовленими за збiрки, дрiбними злодiями i буянами. Зараз же вiн звелiв усiм подiлиться грiшми, побив одного, що хотiв iз ним змагаться, посидiв три днi в карцерi, але, вернувшись, повитягав уночi гаманцi у багатих, подiлив рiвно на всiх i напоïв усю камеру квартою монопольки, яку невiдомо де роздобув. Дозорцi, та й сам смотритель, наче нiчого не бачили, не бажаючи через якийсь час мати собi страшного ворога на волi. А ще через тиждень вводили в ворота Мотрю, закутану, з дитиною на руках, трохи блiду, але через се ще кращу. В той саме час Андрiй сидiв на призьбi. Побачивши ïï, вiн спершу зблiд, потiм почервонiв, знов зблiд i, не мiняючи пози, з ненавистю буркнув, як вона порiвнялася з ним, весело посмiхаючись до його: - У! Паскудо!.. Мовчала! Прибiгла-таки за Iльком! - Ба за тобою! — радiсно дивлячись на його й наче чекаючи сього питання, жваво вiдповiла Мотря. Але Андрiй вилаявся, зцiпив зуби, одвернувсь, пiшов у камеру й п'ять день не показувавсь. А як виходив на хвилину,- до Мотрi не заговорював. Коли вона винувато, благаючи його, зачiпала, вiн тiльки лаявся зневажливо й наче недобачав ïï. Мотря зблiдла, схудла, благала його через сторожiв, простоювала цiлими вечорами пiд вiкном його камери, а з Iльком i не говорила, навiть раз вирвалась i плюнула, як той хотiв обнять ïï. Андрiй змилувався — i звеселiла Мотря: заспiвала, засмiялась, обцiлувала Iваська i на другий день уже жартувала i смiялась до Iлька. Знов змiнивсь Андрiй, але вже не ховавсь у камерi, не тiкав од розмов iз Мотрею, тiльки говорив iз нею так холодно, так якось по-чужому, дививсь на неï так чудно, що Мотрi з нмм було i важко, й нiяково, а на самотi якось пусто, нудно i сумно, до смертi сумно. Знов почались благання, знов Iлько остогид, знов усмiхнувсь по-рiдному Андрiй,- i знов звеселiла Мотря, тiльки вже при Андрiєвi розмовляла з Iльком без смiху, без жартiв,- без Андрiя ж пильнувала, щоб усе знали тiльки вона та Iлько. Iлько ж хоча й всмiхавсь до Андрiя i сам заговорював до його,- при Мотрi махав кулаками i... щиро задавався. Видався теплий, ясний день, один iз тих днiв, коли лiто наче виривається з мокрих, холодних обiймiв осенi, спiшить попрощаться з людьми, всмiхнуться тепло-ласкаво востаннє й покориться долi. Соице грiло-пекло, грало в калюжах, що займали трохи не пiвдвора, жваво цвiрiнькали горобцi, трiпались кури, лазила по дворi свиня з поросятками, тiльки дерева оголенi якось сумно виставляли з саду голi своï вiти та тужливо хитали вершечками. З камер повисипали арештанти, порозсiдались бiля дверей, повиносили койки з тоненькими сiнниками, порозвiшували мокрi спiдницi, сорочки, онучi; дехто стиха заводив пiснi, дехто борюкався, а дехто прямо сидiв, грiвся i смаковито хмуривсь на сонце. Навiть Степан, старий дозорець,-соцаялiст, як звав товариш його Гаврило за те, що той не постив у Петрiвку, ïв у недiлю до звону, не хотiв читать анi букви з Бiблiï i не любив багато балакать,- навiть Степан вилiз iз темноï сторожки, сiв на коридорi, надiв окуляри i став читать Путешествие по реке Оранжевой й ея притокам, що вже рокiв зо три, як вiн його почав читать. Бiля тину, проти сонця, на койцi сидiв старий Дем'ян, ватажок штундарiв, iз симпатичним лицем i добрими очима дiдочок. Поруч сидiли брати його, себто одноï з ним вiри дядьки,- один рудий, бородатий, огрядний; другий носатий, чорний i худий. Проти ïх, на другiй койцi, сидiв Гаврило, челаєк з понятiєм — високий, худий й тонкий, схожий, як сам про себе не без гордощiв казав, на святого Антонiя, чудотворця Печерського. Гаврило не пропускав нi одноï церковноï служби, харчувався самою цибулею i житнiм хлiбом i в розмовi закидав по-вченому. Бiля Гаврила, примостившись на цеглинах, писав на койцi листа худенький чоловiк, старанно виводячи букви, поводячи за рукою кiнчиком висунутого язика i через кожнi три хвилини повертаючись до Гаврила за порадою. Далi, ступнiв на три, на голоблях тачки, сидiла Мотря, а на самiй тачцi, пацаючи ногами i вставляючи iнодi й своє до балачки, прибраний i веселий Iлько. Зайшла релiгiйна суперечка. Дем'ян говорив спокiйно, навiть весело. Гаврило iронiчно всмiхався, худий деколи додавав свого гострого i з перцем слова; рудий, добродушно розтягнувши рота в усмiшку, однаково пильно слухав i Дем'яна, i Гаврила i однаково, як видно було, не розумiв нi того, нi другого, але самий процес суперечки, очевидячки, йому страшенно подобався. Серед двору, махаючи шапкою, посвистуючи, ганяв смотрительських голубiв Андрiй, похмуро часами поглядаючи на Iлька й Мотрю. - Ха-ха-ха! — зареготався Гаврило, одкинувшись назад.- Так по-вашому виходить, що церкви не нада?! Ето — факт!.. Ха-ха-ха!.. Ну, а де ж, примiром сказать, должни нахадиться усякiï богослужебниï вещi, ну, сказать, чи чашi усякиï, чи... ну, хоча б i чаша? Де, по-вашому! - Будлi-де,- усмiхнувся Дем'ян,- можна i в скриню покласти. - Ето, значить, там, де штани, сорочки. Ха-ха-ха! Там i вошi, i блохи... - Вошi теж од бога. - Ну! - Хоча чашi перед службою миються перед усiма так, щоб усi бачили. А що роблять вашi попи, ви не знаєте. От що! - Хто ж то миє? Пiп ваш? - У нас попiв нема, а миє той, хто у той раз службу служить. - Ну, так! Пiдождiть,- ухопився Гаврило,- ви говорите, що той, хто службу служить. А вiн же має право? - Має. - Хто ж йому його дав? - Ми. - Ето факт! А ви ж маєте право давать право? - Таке ж саме, як ваш архирей або синод. - Ха-ха-ха! Iван, Степан, Денис — синод! Ха-ха-ха! Славная пропорцiя!.. - От, Гаврило Петрович,- перебив чоловiчок, протягуючи листа,- чи так? Бо той... Гаврило поважно взяв i став читать: - Писмо пущено Мною Марком Гавриловичем к женi Своïй Параски Михайловнi прошу тебе. Ну, ето я вже читав... що Марко будь тоби Масло... ето вже... Ага, отседа: Я Марко Гаврилович Прошу вашой милости ви виказуєте що я вам масло принiс а я нiкакого масла ни видiл i ни знаю i ни бачив i не чув. А ви як находите на себе претенцiю то дасте 5 рублей i будете одвiчать сильно строго як ни бачили острога то побачите... - А я так говорю,- почав тихо Дем'ян, як чоловiк знов висунув язика, нахилив голову набiк i став виводить букви,- бiдному чоловiковi й копiйка багато значить. Ви вiзьмiть те: чи в тебе родиться, чи помре, чи свято яке, чи штось такоє,- уже плати. Плати поповi, бо — грiх. - А в писанiï що сказано? — поважно i навiть строго перебив Гаврило: -Шедше убо научать усi язики, крестяще ïх во iмня Отца i Сина i св. Духа, амiнь. Га? То такой факт? То, значить, що сам Iсус Христос постановив, щоб були священики. А ви ж тiльки Євангеллю вiрите,- се ж по Євангеллю... - Та не сказано, щоб за те вони i з живого i з мертвого шкуру дерли,- вставив худий, не зводячи очей з Гаврила. Рудий добродушно засмiявся: - Вони й не деруть, а беруть те, що дають. - Та ви Гаврила хлiбом не кормiть, а попiв не чiпайте! — крикнув смiючись Iлько. Гаврило хитнув головою i зневажливо, але так, щоб не бачив i не чув Iлько, скрививши губи, пробубонiв: - Дурний пiп, дурна його й молитва! Помовчали. - Не даром кажуть,- почав, зiтхнувши, Дем'ян,- чиï ворота минеш, а попових не минеш... Деруть вони з вас, як самi хотять. - Ану, Гаврило Петрович, прочитайте далi,- протягну знов листа чоловiчок. Гаврило хотiв щось сказать Дем'яновi, але тiльки махнув рукою i взяв листа. - ...I... то побачите...- промимрив вiн, шукаючи нового.- Ага!.. I прошу вашой милости ни радiйте моєму гору... Как господь дасть мiнi благодать то якось воно буде. Мiнi господь поможить нещасному то якось воно буде. А я Марко Гаврилович i так нiкогда сльози ни висихають у мене i прошу вашой милости не оставте моïй просьби iз тим досвиданiє остаюсь жив тольки здоров'я у мене плохо потому што досадую. Ну все байдуже хкось воно буде Писмо писав Марко Гаврилович звинiте... - Вони усе, значить, менi маслом дорiкають,- пояснив чоловiк,- а я того масла, так от не грiх заприсягнуться, i не бачив, яке воно на вид... Андрiй вилаявся на весь двiр. Всi повернулись,- жовто-рябий, трубохвостий голуб, не вважаючи на Андрiïв свист, ляскання в долонi, нiяк не хотiв пiднiматься вгору до гурту i все перелiтав iз хлiва на льох, то з льоху на хлiв. - Пiдожди ж! — злiсно просичав Андрiй, пiдкрадаю-чись до льоху, де сiв жовто-рябий.- Полiтаєш у мене! - Параска каже: Признайсь, тобi легше буде. А в чому я буду признаваться? Я того масла... - От ви говорите,- перебив чоловiка Дем'ян,- грiх окони палить... А я на се можу сказать... Жовто-рябий, нiчого не гадаючи, повернувся хвостом до краю i став чепуриться. Мотря й Iлько пильно слiдкували за Андрiєм, який, то присiдаючи, то ледве ступаючи, наближався до льоху. Ось вiн уже бiля дверей, ось загляда на голуба, ось... пiймав! - Та не бий!! — крикнула Мотря. Андрiй навiть не пiдняв голови i став злорадно бить по ногах, по крилах, по головi переляканого жовто-рябого. - Та пусти, не муч! — крикнув Iлько. Намiряючись уже пустить, Андрiй по сих словах мовчки злiсно глянув на Iлька, усмiхнувся й, схопивши нiжку жовто-рябого, крутнув. Почувся легенький хруск, голуб несамовито забився й затрiпався,- Андрiй зламав йому нiжку. Сей хруск, розкритий вмить рот жовто-рябого, безсиле його трiпання -'все се наче морозом пройняло Iльковi тiло. - Пусти!! — рявкнув вiн i кинувсь до Андрiя. Мотря зблiдла, схопилась i побiгла до них. Штунда i Гаврило змовкли i, не знаючи, в чому рiч, стали дивитись в ïх бiк. - Пусти, не муч!..- глухо прохрипiв червоний, з пiною на губах, важко дихаючи, Iлько. - А тобi яке дiло?! — блiдий, аж жовтий, з синiми губами глянув на його ненависно Андрiй, не випускаючи голуба. - Та чого ти присiкався до його? — сухо промовила Мотря.- Випустить!.. Який сердобольний!.. — А! Так ти за Андрiя!! — блиснув на неï очима Iлько i ступив до Андрiя: — Пусти, говорю! Андрiй мовчки, дрижачою рукою став щось шукать у кишенi. - Плювать менi на твiй нiж! Не пустиш?!! Андрiй важко дихав, з презирством усмiхався i мовчки копався в кишенi, не випускаючи голуба. - Так от же!! — розмахнувся Iлько i, не сподiваючись сього, не вспiвши пригнуться, Андрiй спiткнувся, зачепивсь i впав, випустивши голуба. - Ах, ти ж! — тiльки скрикнула Мотря i, як вовчиця, в'ïлась зубами Iльковi в руку; але зараз же почула, як щось важке ударило ïï в перенiсся,- в головi страшенно зашумiло, мигнув в очах жовтий тин, i, хитаючись, вона впала додолу. - Стережись, Iльку!!! — вмить пронеслось по дворi з десяток несамовитих, переляканих голосiв. Iлько здригнувсь, хотiв повернуться до Андрiя i, крикнувши якось у-е, скрививсь, схиливсь i, скоцюрбившись, упав рядом iз Мотрею. Кров виразною червоною стежкою полилась iз розпоротого живота, полилась по колiнах, по чоботях i стала всмоктуваться в бiлий, сухий пiсок. Пройшов рiк. Iлько хутко пiсля того видужав, одбув строк, вийшов iз буцегарнi, ще гiрше запив, загуляв, пiймавсь на роботi й попав у губернiю в тюрму, звiдкiль уже не вертався. А Мотря з батьком, з сином, з старою матiр'ю Андрiя, спродавши свою й Андрiєву хати й грунт, зараз же, як повезли Андрiя в тюрму, поïхала за ним, повiнчалась, i всi виïхали на поселення, куди присудили Андрiя за покушенiє на убiйство.
КРАСА I СИЛА