МIЖ ДВОХ СИЛ



Категории Володимир Винниченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал ДIЙОВI ОСОБИ: Микита Iванович Слiпченко Гликерiя Хведоровна, його жiнка Софiя Христя Марко ïхнi дiти Тихон Арсен Панас Антонович, чоловiк Христини Семяннiков, Грiнберг — лiдери большевикiв Микола Петрович Бiлянкевич Сiнiцин — большевик Подкопаєв — большевик Сорокiн — большевик Красногвардiйцi, селяне, робiтники. Дiється в одному з великих провiнцiяльних мiст на Украïнi в початку 1918 року. ДIЯ ПЕРША Велика кiмната. Вона одночасно служить i за ïдальню, i за робiтню, кабiнет i вiтальню. Лiворуч вiд глядача ближче до рампи теслярський варстат. Тут же дошки, струменти теслярськi; над варстатом до стiни поприбиванi полицi з пофарбованого дерева. Бiля варстату стоïть невеличка шафа для книжок, яку допiру роблять. Далi по лiвiй стiнi полицi з книжками. Мiж варстатом i полицями з книжками дверi в другi кiмнати. В заднiй стiнi велике iталiйське вiкно. Крiзь його видно будинки мiста. Бiля вiкна злiва стоïть стiл до писання, фотель. Справа буфет. В стiнi, що праворуч, другi дверi до сiней. Попiд сею стiною стоïть широка турецька канапа. Над нею старовинний украïнський килим i портрет Шевченка у великому рушнику. Посеред кiмнати стiл, покритий бiлою вишиваною скатiркою. Скрiзь на стiнах портрети украïнських письменникiв, так само прибраних рушниками. ДIЯ ДРУГА Там же. Того ж вечора. В хатi темно, тiльки на стiнi, низько над верстатом Панаса, горить електрична лямпа з густим синiм абажуром. Крiзь темне вiкно видно вогнi городських будинкiв. Чути приглушену трiскотню кулеметiв i рушниць. Помiж цим один за одним чуються вибухи гармат — то ближче, то далi. З кожним вибухом в городi блимає свiтло, немов од блискавки, потiм за цим грохiт розриву. Панас. (З молотком i долотом в руках, зiгнувшись, стоïть спиною до вiкна над дошкою i вибиває. Не спiває.) Софiя. (Стоïть бiля вiкна й неодривно дивиться на город.) X р и с т я. (Лежить, згорнувшись, у куточку канапи й за кожним вибухом здригується, сiдає, озирається, непокоïться, знов згортається в клубочок, нарештi не витримує й повним муки, плачу й страху голосом скрикує.) О Господи! Коли ж це скiнчиться? Сiм годин уже це страхiття! Я не можу! Я не можу. О! Знов! О проклятi большевики, бодай вас Бог побив! Новий вибух такоï сили, що брязкотить посуд у шафi. X р и с т я. (Присiдає, стає на колiна й ховається за бiк канапи.) Софiє! Та не стiй же там. Я боюсь дивиться на тебе. Софiє! Одiйди! Софiя. (Як вибухає, здригується й машинально одступає вiд вiкна, але зараз же знов пiдходить i дивиться.) Затихає. Тiльки зрiдка здалеку чути вистрiли рушниць. Софiя. Здається, кiнець. Входить Гликерiя Хведоровна. (Голова ïй зав'язана мокрою хусткою, стомлено говорить.) Дiтоньки. Не сидiть ви тут, моï рiднi. Тут таке велике вiкно, що бомбi легко влетiти. Перейдiть у колiдорчик, пересильте там, там усе ж таки затишнiше. Софiя. (Зараз же пiдходить до неï, нiжно обiймає й жартовливо виговорює.) А ви чого, мамуню, ходите? Чого? Вам лежать треба. Ходiмте, ходiмте. Вже перестали. Гликерiя. Тай ви, дiтки, iдiть звiдси. Христе, Панасику. Панас. Нiчого, мамо, ми затулимо вiкно газетою, то бомбi не видно буде, куди летiть. Лежiть собi спокiйно. Гликерiя. Ох, побачить вона! Ох, послiднi днi настали... Боже ж мiй, Боже ж мiй! Де ж це нашi? Може, й на свiтi вже немає? Змилуйся, царице небесна... Софiя. (Злегка веде.) Ходiмте, мамо, ходiмте. Як голова болить, то ходить не можна. Треба лежать. А ми пiдемо в коридорчик. Ходiмте. (Веде матiр.) X р и с т я. Може б, ти перестав хоч стукати. Менi все здається, що це тут стрiляють. Панас. Пiшла б ти справдi в коридорчик, там немає вiкон i менше чути. X р и с т я. Я сама там боятимусь, ходiм i ти. Панас. Менi треба кiнчить оцю поличку... X р и с т я. Ах, я знаю, що тобi треба, чого ти одси-лаєш мене в коридорчик. Панас. На тебе гарматнi вистрiли погано впливають, дитинко. X р и с т я. Зате на тебе дуже гарно. Я знаю. Входить Софiя. Софiя. Христе, перейшла б ти, справдi, в коридорчик,— ти тут тiльки нервуєшся. X р и с т я. Я боюсь там сама, ходiм зо мною. Софiя. От тобi й маєш, чого ж там боятись? Там не достане нi одна куля. Панас. (Упускає на землю долото. Од стуку його Христя й Софiя здригуються.) Софiя. Ах, Панасе Антоновичу! Охота вам, ïй-богу, в такий час... Ну, невже вам хоч не цiкаво принаймнi, що там робиться? Панас. Хiба вам не видно й не чути, що там робиться? Софiя. Ну невже ж вам не цiкаво, хто кого перемагає? Панас. Абсолютно не цiкаво. (Стукає.) Христя. (Пiдбiгає до його.) Покинь стукати! (Нерву ється.) Панас. Христю, не хвилюйся. Що з тобою?! Христя. Як ти можеш стукати тут, коли там помирають люди, коли твоï брати... Як можна так?! Панас. (Спокiйно.) Тiльки так i можна... (Раптом, не стримавши себе, вибухає несподiваним гнiвом.) Тiльки так i можна! Чуєш ти?! Тiльки так можна й треба. Треба-а! Чуєш?! Христя. (Злякано, тихо.) Чого ж ти на мене кричиш? Панас. (Тим же голосом.) Запам'ятай твердо: тiльки так i можна! X р и с т я. (Вибухнувши плачем, вибiгає з хати.) Панас. (Вражено, знiяковiвши.) От тобi й маєш. Софiя. Навiщо ж ви ïï образили? Панас. I на думцi не мав ображати ïï. Стрiлянина знов вибухав, ще з дужчою силою. Гарматнi розриви чуються раз по раз, майже без перерви, утворюючи страшний грохiт. На фонi цього гуркоту стають частiшими стрiли кулеметiв i рушниць. В городi займається пожежа. Крiзь вiкно видно велике сяйво, дим i величезнi язики полум'я. Панас. (Обкладає молоток i долото й пiдходить до вiкна.) Одiйдiть, Софiє Микитiвно. (Бере ïï за руку.) Софiя. (Мовчки визволяє руку й злегка одпиха його.) Панас. Я вас прошу... Не будьте ж хоч тепер такою, як... чотири роки тому. Софiє! Снаряд вибухає з великою силою недалеко. Зараз же куля з дзвоном розбиває шкло в вiкнi. Панас i Софiя разом одскакують од вiкна вбiк за шафу. Софiя машинально хапається за Панаса, шукаючи в його захисту. Панас. (Сильно обнiмає ïï, потiм раптом гаряче, жагуче цiлує.) Софiя. (Якийсь мент стоïть в його обiймах непорушно, потiм одкидається назад, вдивляється в Панаса.) Панас. (Хоче пiдiйти до неï.) Софiя. (Мовчки помалу, але рiшуче крутить головою.) Панас. (Зупиняється. Далi повертається й iде до вiкна, стаючи посерединi його.) Софiя. (Строго, сердито.) Панасе! Одiйдiть... Панас. (Мовчки стоïть, не повертаючись.) Софiя. (Пiдходить i стає також.) Панас. (Бере ïï з силою за руку й одводить до канапи. Сам переходить до варстату i сiдає там, схиливши голову на руки.) Софiя. (Сидить в кутку канапи, одкинувши голову на спинку й заплющивши очi.) Стрiлянина потроху зменшується й затихає. Софiя. (Ворушиться, встає i дивиться в вiкно.) Ще десь горить. Панас. (Не рухається.) Софiя. (Помалу пiдходить до його й зупиняється. Тихо.) Панасе! Панас. (Сидить так само.) Софiя. (Нiжно, але рiшуче бере його голову одною рукою й одхиляє назад. Пильно дивиться якийсь час йому в очi, не приймаючи руки з чола його, й тихо питає.) Що ж то було там? (Хитає головою до шафи.) Нервовiсть?.. Панас. (Мовчить i дивиться на неï.) Софiя- Спомин? Панас. (Не вiдповiдає.) Софiя. Жарт? Панас. А у вас що було? Софiя. (Приймає руку з лоба й посмiхається.) Стара iсторiя. Невже ви ще й тепер боïтесь загубить своє першенство i владу мужчини? Це ж, нарештi, скучно i смiшно, мiй друже. Що було чотири роки тому принаймнi боляче, то тепер... просто смiшно. Добре, я вам перша скажу, щоб покiнчить з самого початку: у мене був просто страх кулi. Якби тут стояв Марко, я зробила б те саме. А про останнє треба вже у вас питать. Панас. (Встає й посмiхається.) Та й питать не треба: так ясно i вам, i менi. (Береться за молоток.) Софiя. (Якийсь мент мовчить.) Правда, менi не зовсiм ясно, але коли... Панас. (Смiється.) Ну, не ясно. Ну так не варт про такi дрiбницi й говорить... Здається, кiнчилась уже битва русских с кабардинцами? Софiя. (Рiзко одходить од його. Iде до вiкна й дивиться. Раптом пускає електрику й рiзко до Панаса.) Ви всi тут такi шовiнiсти й запальнi оборонцi старого ладу, як батько й Марко? Панас. (Здивовано якийсь мент дивиться на неï.) Для чого ви засвiтили? Софiя. Хочу. Одповiдайте. Чи й на це запитання у вас нема вiдповiдi? Панас. Де ж ви бачили тут оборонцiв старого ладу? Софiя. Он вони! (Показує на вiкно.) Чуєте, як б'ються з тими, хто хоче знищить той лад? Панас. А-а? Так ви, значить, з тих, що нищать старий лад? Софiя. А ви гадаєте, що кожна хоч трошки чесна, щира людина, не заслiплена диким нацiоналiзмом, може не належати до тих? Що можна стругати дошки в той час, коли перевертається все життя, коли руйнуються всi гидоти, в яких ми бовталися досi? Ви гадаєте, що багато є таких боягузiв, якi в такий мент можуть ставати в позу фiлософського песимiзму й прикривати ним свою дiйсну натуру? Панас. Як казати по щирости й серйозно, то таких нещирих i нечесних людей є тепер багатенько. Так менi здається, Софiє Микитовно. Софiя. Господи! А я ïхала сюди i думала, що хто, а нашi не можуть бути оборонцями того зла, якого так зазнали за своє життя. Я думала: ну нехай в Росiï буржуазiя, панство боронять своє панування. А хто у нас на Украïнi? Ми ж так любимо говорити, що ми народ робiтникiв i селян, кого ж ми от-там (киває на вiкно) так люто боронимо? Ну, та нехай батько, Марко, нехай тисячi обдурених не знають, що вони роблять, нехай своïми власними руками держать i не пускають ярма з своïх бiдних темних ший. ïм буде прощено. А ви? А ви? Ви ж поет, ви художник, ви соцiялiст. Ви ж колись мучили мене за те, що я не була громадянкою, як ви казали, що, будучи украïнкою, я не цiкавилась полiтикою i хотiла бути актрисою. Ви ж самi менi давали книжки про соцiялiзм, ви ж мене вчили ненавидiть цей лицемiрний, несправедливий, грабiжницький i злочинний буржуазний лад. Хiба не правда? Панас. Правда. Софiя. Так що ж ви тепер, тепер, коли инчi нищать, руйнують, топчуть цей проклятий лад, що ж ви стружете отут-о? Чому ви не там? (Хапає себе за голову, з непорозумiнням.) Господи! Я не розумiю, що ж це робиться?! Як же це може бути таке. Як можна бути проти, та ще як! Проти того, що хочуть большевики. Як ви, ви не розумiєте, що це ж величезна подiя всiх вiкiв, усього свiту? Що це переворот всiх цiнностей, що це зоря нового життя? Цiлком нового, на инчих пiдвалинах, справедливих, розумних, прекрасних. Як ви не бачите всiєï естетичноï грандiозноï краси цього? Господи! Ну, нехай обиватель, нехай буржуй Ґвалтує, що одбирання в його награбленого ним є грабiж. Але як ви не розумiєте, що це ж саме одбирання творить нове життя, нову мораль, красу, новi вiдносини людей, вiльнi, здоровi, гарнi? Як це може бути, вияснiть менi, що батько, Марко, що тисячi наших робiтникiв, рабiв нещасних, що вони цього не розумiють i б'ються з тими, хто несе ïм визволення? Я наче в кошмарi. Я не думала, що буде така бо-ротьба. Яка ж сила штовхає ïх на таке злочинство проти себе, проти таких же, як i вони? Яка сила держить вас отут-о, за цим дурним верстатом? Панас. (З цiкавiстю.) I невже ви серйозно вiрите в можливiсть цього... нового життя? Софiя. При чому тут вiра? Я хочу, я бажаю цього всiма силами моєï душi. Хiба цього не досить? Хiба не досить, що весь народ, всi, хто працює, хто покривджений, хто упослiджений, всi хочуть цього? Цього мало? Хто ж може стати проти народу? Хто? Де та сила? (Раптом ступає до Панаса, щиро, жагуче.) Ну, Панасе, забудем всi особистi нашi непорозумiння. Я говорю з вами не як... я говорю з вами як ваша учениця. Ви перший примусили мене думати про такi речi. Я не знаю нiяких партiй, програм, я не большевичка, не меньшевичка, нiхто, я просто служу як людина, яка хоче... буть чесною i хоче добра як собi, так i своïм близьким. Ви розумiєте мене? Ну, так я вас питаю всiм серцем своïм: чому ви не з тими, що б'ються там за добро ваших близьких, за щастя, може, всiєï людськости? Чому? Панас. (З мукою беручи ïï за руку.) Знаєте що, Софiє: не мучте мене. Ради Бога, не мучте. Досить з мене одного. Я не можу вже думать про це. Я нiчого не хочу. Я вже не соцiялiст. Я... Ну, знаєте що: не будемо лучче говорить про це. Софiя. Але чому ж? Чому? Ради Бога! На вулицi пiд вiкнами внизу вибухають вистрiли- Кулi поцiляють в вiкно, шибки з брязкотом падають додолу. Софiя. (Iнстинктивно кидається до Панаса.) Панас. (Тягне ïï до землi й сам лягає.) Лягайте! Лягайте! Вистрiли не перестають. Панас. (Швидко повзе до електричного Ґудзика й гасить свiтло.) Вони стрiляють на свiтло. Лежiть. Стихає. Чути на улицi топотiння багатьох нiг, крики, глухiшi вистрiли. Панас. (Прислухається.) Хтось одмикає дверi... З сiнешних дверей хутко входить Арсен. Арсен. (З рушницею в руцi. Голова обв'язана бiлим, на бiлому виступила кров. Вiн похитується i важко дихає. Помiтивши Панаса, скрикує.) Хто це? (Наставля рушницю.) Панас. Це я, Арсене. Це я. (Свiтить свiтло.) Що з вами? Ви раненi?! Арсен. Це нiчого. Дурниця... Тато прислав сказать... Софiя. (Пiдбiгаючи, тривожно.) Арсене! Хлопчику! Що в тебе? Ранено? Господи! Iди сядь, ляж... Панасе, дайте води, швидче! Арсен. (Кладучи рушницю на канапу.) Та нiчого нема. Не треба, так собi, вдряпнуло. Я на хвилинку. Мушу зараз... знов iти. Я тiльки сказать... (Не хоче сiдать.) Входить Христя. (Побачивши Арсена, кидається до його.) Що? Що таке? Ти ранений? Арсен. (Нетерпляче.) Ай, дайте менi спокiй. Тато прохав сказать, що ми всi живi й здоровi. От i все. Щоб ви не турбувались. I... я б... води випив. Софiя. Зараз, зараз. Я подам. Та присядь. (Кидається до карафки з водою й подає йому. В той же час пильно слухає, що каже Арсен.) Арсен. (Сiдає.) Я трохи втомився. Швидко йшов. За мною гналась цiла юрба большевикiв. Христя. Ну, а хто ж перемагає? Хто то так страшно стрiляє? Нашi? Арсен. I вони, i нашi. У ïх нема гарматчикiв-наводчикiв. Вони платять по тридцять карбованцiв у годину наводчикам. Десь взяли масу грошей. Христя. Масу грошей? Софiя. На, голубчику, пий. Арсен. (Жадно п'є.) Дякую. Софiя. Може, ще? Арсен. Нi, дякую. Треба йти. Софiя. Та спочинь трохи. Встигнеш. Розкажи нам трохи. Хто ж перемагає? Арсен. Я не знаю. Вони, здається, мають пiддержку. Ми одступаємо з цього району. Христя. Одступаєте? Чого? Арсен. Ну, я не знаю. Вони стрiляють з усiх вiкон, з дахiв, з льохiв. Зайняли пошту, телеграф, банк. Софiя. Он як! (Погляда на Панаса.) Панас. (Стоïть, спершись спиною до верстату, нiби байдуже слухає.) Христя. Як же ви ïм позволили зайнять?! У вас же вiйсько, гарнiзон. Арсен. Ну да, гарнiзон. Курiнь запорожцiв об'явив нейтралiтет. Полк кошового Сiрка так само. А полк Сагайдачного увесь перейшов на бiк большевикiв. Панас. (Кашляє, змiняє позу.) Христя. Полк Сагайдачного?! Отой самий, що так урочисто присягався на... Арсен. Отой самий. Та ще як, сволочi, зрадили. Ми вибили большевикiв з жiночоï гiмназiï. Знаєте де? Ну, а тут недалеко казарми Сагайдачного полку. Ми, значить, рахували на те, що з'єднаємось з ними й очистимо зразу ввесь район. I сагайдачники ввесь час нас кликали. Ну, ми вже пiдходимо до казарм. Большевики втiкають. Ой, як утiкали! Не дай Бог. Там ïх полягло! Ну, нiчого. Сагайдачники виставили жовто-блакитний прапор, махають. Ми, розумiється, i на думцi нiчого не мали. Входимо в двiр. А двiр там такий пiвкруглий. Тiльки ввiйшли, тут як пальнуть вони з усiх вiкон на нас. Ми... Христя. Хто?! Сагайдачники?! Арсен. Атож. Ну, а коли сагайдачники зрадили, то, розумiється, ми мусили одступать. Як би не сагайдачники, ми б ïх рознесли! Це ж банди хулiганiв. Убили наших там масу. Там i мене оце... Панас. (Раптом зривається з мiсця i з вибухом лютi грозить кулаком у вiкно.) О, проклятi поганцi! Оттак завжди, завжди, на протязi всiєï нашоï проклятоï нещасноï iсторiï. Своï вбивають, своï, паршивцi! (До Арсена, рiшуче.) Давайте сюди вашу винтовку, патрони, все. Арсен. Нащо?! Панас. Ви зостанетесь вдома, ви раненi, а я пiду замiсть вас. Христю, дай менi пiджак i шапку. В тiй хатi. Давайте патрони. Арсен. Та як же... Христя. Панасе! Що ти хочеш... Панас. Христе, я тебе прошу принести менi пiджак i шапку з тоï кiмнати. Коли твоя ласка. Чуєш? Арсен. (Пiдводиться.) Почекайте. Але ж ми можемо вдвох пiти. Я вам зараз достану руш... (Хитається й хапається руками за Панаса i Софiю.) Софiя. Арсику, любий!.. Вiн зомлiв. Христю, дай води, швидче ради Бога. Панасе, держiть з того боку. Кладiть на канапу. Арсику, хлопчику!.. Це рана його. Пiддержуйте, я подивлюсь рану. Треба перев'язать. Христе, швидче води. Може, є йод, карболка або якась инча дезинфекцiя. Христя. Є йод. Софiя. Давай швидче. Води налий у глибоку тарiлку. Та швидче, Христе. (Розмотує в той же час пов'язку з голови Арсена.) Нiчого собi вдряпнуло, така маса крови. Держiть, Панасе, держiть. Арсику, дорогий мiй, бiдний... От, Господи! Ах, яка ж рана! Христю, Бога ради, швидче ж. Серветок дай, серветок. Двi, три, чотири. X р и с т я. Зараз, зараз. Ах, Боже мiй. (Хапа з буфету глибоку миску, карафку з водою, слоïк з йодом i бiжить з цим до канапи. Пiдставля стiлець i ставить все це на його, хапається, тривожно дивиться на Арсена. Знов бiжить за серветками. Подає Софiï.) На, на. Може, рушник? Софiя. Налий води в тарiлку i влий туди йоду. X р и с т я. Багато йоду? Софiя. Ну, щоб добре жовта вода стала. Не бiйся, лий. X р и с т я. (Готує воду.) Зараз. Зараз... (Пiдставляє стiльця з водою.) Так нiчого? Чи ще? Софiя. Добре, добре. Серветку. Ах, бiдний хлопець. (Промива рану.) Здається, череп не зачепило, але всю шкуру знесло. Арсику, милий! Арсен. (Розплющує очi, ворушиться.) Що таке? Софiя. Нiчого, нiчого, любий. Треба твою ранку перев'язать. Посидь так. Арсен. Менi по... погано... (Умлiває знов.) Софiя. Знов умлiв. Крови загубив багато. Панас. Може, покласти його? Йому так легче буде. Софiя. Ну, давайте, тiльки обережно, будь ласка. Так, так... Пiддержуйте разом i голову, Христю, ти краще вiзьми його ноги й обережненько поклади на канапу. Оттак... Так... Ну, от. Подушку треба. X р и с т я. Зараз. (Бiжить у другу кiмнату, по дорозi дивлячись у вiкно, за яким глухо чується стрiлянина.) Софiя. (Промиває рану.) Пiдставте стiльця з водою сюди ближче. Дайте ту серветку. Виймiть ще серветок. X р и с т я. (З подушкою.) А там все стрiляють. Горить ще з одного боку. Вся та кiмната аж жовта. Треба тихше, щоб мама не почула. Вона, здається, нарештi заснула. (Тим часом пiдкладають подушку пiд голову Арсеновi.) Софiя. Ну, здається, промила. Христя. (Заглядає.) Господи! Яка рана! Арсик! Бiдний! О, проклятоï душi большевики! Боже, що ж це буде? Панас. Ну, я бiльше не потрiбний? Софiя. Нi. Панас. (Обережно одв'язує з Арсена пояс з патронами.) Вибачайте, я пояс його... Христя. Хтось у сiнях гомонить! (З страхом дивиться туди, за нею всi.) Входять Слiпченко й Марко. Христя. Тато й Марко! Слава Богу! Слiпченко. Арсен дома? (Злякано.) Що вiн?.. Софiя. Нiчого, злегка ранений. Зомлiв. Слiпченко. А, та сама рана? На головi? Марко. (Хмарно ставить рушницю бiля дверей у куток i сiдає за столом.) Слiпченко. (Ставить рушницю там же i п'є просто з карафки. До Панаса, що виймає з-пiд Арсена пояс.) Що це ви робите? Не тормосiть його. Панас. Менi патрони його потрiбнi. Слiпченко. На якого бiса? Панас. Потрiбнi. Слiпченко. Може, до большевикiв пiдете добивать нас? Христя. Вiн з вами хоче. Слiпченко. А-а? Надумався? Ну, та пiзно. Ми виступаємо з города. Зайшли попрощаться. Виганя кацапня з рiдноï хати! Продали своï синки, продали, зрадили, наплювали самi собi в душу... Ай, Боже! Ай, Боже! Що з такими робити? Що робить з ними? На вогнi пекти? Рiзать на дрiбнi шматки? I Тихон же з ними! Панас. Так як виступать, то виступать. Нема чого сидiть. Ходiмте! Слiпченко. (Мовчки дивиться на його.) А дома ж хто зостанеться? Покинемо саме жiноцтво? Панас. Ну, лишайтесь ви. Слiпченко. Мене й Марка розстрiляють сеï ж ночi. Перший Тихон викаже. Софiя. Ах, тату, як можна таке говорити? Слiпченко. Не тiльки викаже, а сам розстрiляє. Марко. (З гнiвом б'є кулаком по столi й устає.) Якби не полк Сагайдачного! На ранок ми б ïх на трiсочки рознесли. Слiпченко. (До Панаса.) Самий вiрний, свiдомий, самий кращий полк... зрадив! Всi большевики. Не треба ïм Украïни, не треба ïм волi, нiчого не треба, дайте ïм волю грабувать, насилувать, нищить. А большевики ж це дають, скiльки хочете. Розбили ж тюрму i випустили всiх уголовникiв. Озброïли ïх i пустили по городу. Ну? Софiя. Це не може бути. Слiпченко. Та як не може бути?! Пiди подивись: тюрма порожня. Не може бути! Через що ж не може? Марко. (Ходить по хатi, пiдходить до вiкна, знов до стола.) А мама де? X р и с т я. Спить. У неï дуже болiла голова. Слiпченко. Ну, то й не треба будить. Скажете, що були. Та ми скоро вернемось. Це чорта вже з два! Каменя на каменi не лишимо. Вивiшаємо падлюк до кореня. Кацапа як не винищити до ноги, то й ради з ним нема! Ну, будем прощатись. Ви, Панасе, зоставайтесь з жiнками. Треба ж кому-небудь. Панас. (Спокiйно, але рiшуче.) Нi, не зостанусь. I не кажiть. Я йду зо всiма. Слiпченко. Гм!.. Як же вони... Панас. Проживуть цей час без нас. Грошi мають. Що ж робить? Голосний дзвiнок. Всi змовкають i повертаються до дверей. Слiпченко. Хто б це мiг буть? Марко. Чи не Хомчук забiг за нами? Пора, тату. (Швидко йде в сiни.) Слiпченко. Гм! Дивно, дивно. Хто б це мiг бути? Через який мент чути дужий крик. Топотiния нiг. В кiмнату вбiгають большевики з револьверами i рушницями в руках. Деякi в салдацькiй одежi, деякi в штатськiй. Декотрi обмотанi лентами з набоями. Збоку в деяких висять шаблi. Всi вони кричать Руки вверх! Руки вверх! I цiляться на всiх. Всi пiдводять руки догори. Слiпченко зробив був рух до своєï рушницi, але зупинився i також пiдняв. Слiдом за юрбою вводять Марка з пiднятими догори руками в супроводi трьох большевикiв з револьверами i рушницями. 1-й большевик. (До Слiпченка.) А-а, вот он, старый пес! Попался, стерва? А кто еще тут есть? (До Панаса.) Ты кто? 2-й большевик. Да што ïх розпитуваться много-Усiх на одну шворку та й гайда! 3-й большевик. (До Панаса.) Ты — кто, я спрашиваю? Панас Хiба ви не бачите? 1-й большевик. (Дивиться на варстат.) Рабочий? Панас. Робочий. 1-й большевик. (Побачивши Арсена.) А-а, раненый вильный козак? Софiя. Это не вильный козак. Это гимназист. Его ранила пуля через окно. Посмотрите. Он сидел дома. Мальчик. 2-й большевик. А ти хто ж така, заступниця? Софiя. (Мовчки оглядає його з нiг до голови й од-вертається.) 1-й большевик. Подожди, товарищ. Невинных не трогать. 3-й большевик. Ну, скорее, нечего! Сказано, этих двух. Черт с ними, с другими. Ну, марш за нами. Серед большевикiв. Идем, идем! Надо скорее. Украинцы захватить. Софiя. Куди ж ви ведете ïх? 2-й большевик. А тобi какое дело? Хочеш з ними? Ходiм! 1-й большевик. (До Слiпченка.) Ну, идем! Ведите того. Софiя. (До 1-го.) Послушайте, товарищ, куда вы ведете их? Марко. Та що ти питаєш ïх? Хiба ти не бачиш, з к и м ти говориш? Серед юрби. Та што там за разговори? — Марш! Веди ïх! — Да прикончить здесь и баста! — Стреляй их всех, буржуев! 1-й большевик. Товарищи! Помнить, что мы не разбойники! Слышите? Перваго сам застрелю! (До Софи.) Это ваш отец и брат? Софiя. Да. 1-й большевик. Мы их арестовали за контррево-люционное выступление против рабочих и крестьян. Они будут судимы революционным трибуналом. Софiя. Мне можно следовать за вами? Я знакома с товарищами Гринбергом и Семянниковым. Я сегодня приехала из Петрограда. Вы можете отвести их к товарищу Грицбергу? 2-й большевик. Та што за разговори такi? Там гайдамаки набiжать, а ми тут з буржуями мармалади... веди ïх к чортовiй матерi, а то тут же перестреляю всiх, як собак. 1-й большевик. Ну, идем! (До Софiï.) Следовать можете. Но... я Вам не советую. Слiпченко. Прощайте, дiти! Мамi там ска... (Його штовхають у спину прикладом, i вiн заточується й майже вибiга в сiни.) Софiя. (До Христi.) У тебе є якесь пальто? Хустка? X р и с т я. (Ридаючи.) Там... там... у... сiнях... на вiшалцi... а хустка на... скринi... Софiя. Добре... Панас. Чекайте, я з вами! (Бiжить у сусiдню кiмнату, вибiгає й прибiгає у сiни з шапкою й пiджаком, на ходу одягається.) X р и с т я. (Голосно ридає.) Коли в сiнях стихає, в кiмнату обережно входить Бiлянкевич. Вiн немов винюхує, озирається, усе розглядає. Зупиняється i, скоса дивлячись на вiкно i прислухаючись, ледве помiтно вдоволено посмiхається. Завiса ДIЯ ТРЕТЯ Велика кiмната, канцелярiя. Канцелярськi столи, шафи, етажерки. На стiнi великий портрет Шевченка-В стiнi лiворуч вiкна на двiр. В заднiй стiнi двоє дверей. Однi ближче до вiкон, другi в передпокiй. В стiнi праворуч також дверi в другi покоï. В кiмнатi страшенний розгардiяш: шибки повибиванi, долi валяються подертi папери, канцелярськi книжки, порозливано чорнило, деякi стiльцi й столи побито, перекинуто. Бiля дверей передпокою стоïть на вартi красногвардiєць. На столах, пiдклавши книжки пiд голову, сплять двоє других красногвардiйцiв. Бiля вiкна стоять инчi двоє й дивляться на двiр. Надворi чується залп. 1-й красногвардiєць. Готово! Пришили. Больше не встанеть, сукин сын. 2-й красногвардiєць. Носом так и клюнул в стенку. 1-й красногвардiєць. Стой! Ведуть офицера! А-а, чортова душе, трусишся? Ач-ач, як ноги пiдгинаються. О, о, хапається за бариньку, за бариньку. А тiй якого чорта там нада? 2-й красногвардiєць. Жена, должно быть. Видишь, просит... Жалко, стало быть. 1-й красногвардiєць. Жалко? А нас чом не жалiла, як вони по мордах нас били та розстрiлювали? Нехай тепер... А-а, руки хапає цiлувать. Так ïï, прикладом, падлюку. Верно, оттак, ногою. До стенки ставай, чого там руки цiлувать. Правильно. Умлiла. Оттак краще. Вартовий. Крикни им, Корниенко, чтоб... Куда? Куда? Сюда нельзя. (Хоче спинить Софiю, яка швидко входить.) Софiя. (Показуючи папiрця.) У мене пропуск. Сюди має зараз прийти товариш Грiнберг. Менi його треба бачить. Вартовий. А ви кто будете? Из украинцев или наших? Софiя. I з украïнцiв, i з ваших. Вартовий. Гм! Чудно. Таких мы вон куда отправляем. (Хитає в напрямi вiкон.) Софiя. Не знаєте, хутко має прибути товариш Грiнберг? Вартовий. Я твоего дурацкого языка не понимаю, говори по-человечески! Дверi в заднiй стiнi лiворуч одчиняються. Звiдти виходить офiцер, за ним С i н i ц и н, одягнений в штатське, молодий, бiлявий, в синiй косоворотцi. С i н i ц и н. (Голосно.) Свободен! Двух провожатых! Провожатые! 1-й красногвардiєць. (Починає будить тих, що сплять.) Провожатые, вставай. Слышь? Офiцер. (Сяє вiд радости.) Благодарю вас, товарищ! Не беспокойтесь, пожалуйста, я и без провожатых. С i н i ц и н. (Сердито.) Провожатые! Спят, черт бы их побрал. Провожатые! Провожать (Встають, похмуро чухаються, беруть рушницi й кажуть офiцеровi.) Ну, идем! В середину становись, куда лезешь! (Виходять.) С i н i ц и н. (До вартового.) Следующего! Много их еще там? Вартовий. Есть порядочно. Вот тут какая-то. (Показує на Софiю.) Товарища Гринберга хочет видеть. С i н i ц и н. Вам товарища Гринберга? Пропуск есть? Софiя. Єсть. (Показує папiрець i хоче подать.) С i н i ц и н. (Маха рукою.) Не надо. Подождите. Он сейчас должен приехать. (Вартовому.) Следующего. (Iде до себе.) Вартовий. Сейчас. Закурить надо. (Закурює.) 1-й красногвардiєць. (Смiється.) А той офицерик зрадiв, що свободен. Я, каже, i без провожатих. А того й не знає, що тут-то й вся штука в провожатих. От вони його проведуть, куда надо, i буде вже свободен. (Дивиться в вiкно.) Ану, чи вже вивели до стєнки? 2-й красногвардiєць. Сейчас выведут. Вартовий. (Гукає в дверi до передпокою.) Следующий! Живо! З передпокою впихають молодого хлопця, гiмназиста. За ним, видираючись з рук красногвардiйцiв, вбiгає мати його, жiнка рокiв 38—40, ще не стара. Вартовий. (Одпихаючи ïï.) Куда? Куда? Нельзя! Какого черта пускаете, сволочи? Нельзя, говорю. Мати. (Хапаючи його за руки, трусячись, напiвбожевiльно угодливо посмiхаючись.) Я нiчого, я нiчого. Я постою тут. Это мой сын. Он гимназист. Коля, проси прощения. Проси прощения. Колечка, синочек мой единственный! Вартовий. Да нельзя, я вам говорю. Ну, народ... Гiмназист. (В одчаю.) Мамо, iдiть додому!.. Не треба... Мати. (Злякано.) Коля, замолчи, замолчи! Вы, господа, то есть товарищи! Не слушайте его, не слушайте. Он участвовал в любительских спектаклях и потому говорит по-малороссийски. С i н i ц и н. (На порозi.) Ну, что ж следующiй? Что здесь? Вартовий. Да вот, эту женщину сюда пустили опять. Мати. (Кидаючись до Сiнiиина, хоче схопить його руки.) Не слушайте, не слушайте! Он только в любительских спектаклях. Это мой Коля. Он не виноват. Колечка, проси прощения. Коля, не стой так непочтительно! Он боится, он только боится... Гiмназист. Ах, мамо! Мати. Коля, молчи! Молчи, Колечка! Они тебя отпустят. Ты ж ничего, только в спектаклях, вы ж его отпустите, правда? Гiмназист. Нехай розстрiлюють! Я ïх не боюсь. Хай живе вiльна самостiйна Укр... Мати. (Люто кидаючись до його.) Мовчи, тобi кажу! Сказився ти?! Що ти робиш?! Господа, он так, он... Сiиiцин. Э, к чорту там! Свободен, двух провожатих. Следующего. Мати. (Радiсно.) Свободен?! Колечка, чуєш: свободен! Спасибо, ой, спасибо ж вам! Хай вас Бог... Сiнiцин. (Злiсно до вартового.) Выпровадить их и следующего! Вартовий. (До матерi i гiмназиста.) Ну, уходите! Скорее! (В одчиненi дверi.) Двух провожатых, свободен. Следующего. Мати. (Ведучи за руку сина.) Спасибо, товарищи, спасибо! Идем, Колечка, идем! (Виходить.) Скорее, скорее, Колечка. 1-й красногвардiєць. Еге, идьом, Колечка. Iди, iди, там тобi покажуть свободен. 2-й красногвардiєць. А, видно, заядлый хохленок. Самостийна Украина. Вот, увидит он самостийну. 1-й красногвардiєць. (Регоче навмисно грубим голосом, перекривляє гiмназиста.) Хай живе вiльна, самостiйна Украïна. I вигадали ж, буржуï проклятi. Поддєлуються под мужицький разговор i думають, що ето комусь iнтересно. Вартовий. (У дверi до передпокою.) Ну, что ж там опять, черт бы вас... Что там? Скорее! Входить залiзнодорожник, молодий, лице блiде, з жахом в очах. Вартовий. Сюда. (Проводить до других дверей.) 2-й красногвардiєць. Вильный козак, должно быть. Надворi вибух залпу. Красногвардiйцi дивляться в вiкно. 1-й красногвардiєць. О! офицер уже свободен. Тiльки одною ногою подригує, як жаба. Так його за ноги, до купи. Прикладом би ще по головi, а то, сука, ще оживе. 2-й красногвардiєць. Пущай оживает, их в общую яму всех... Одну уже зарыли, душ сорок. Некоторые еще дышали. 1-й красногвардiєць. Та ну? Дышали? 2-й красногвардiєць. Один дуже стонал. Ничего, всех засыпали. Вартовий. А один, сукин сын, хитрый, притворился мертвым. Его, значит, хотели оттянуть в сторонку. А он, это, как вскочит, весь в крови, морды не видно, побили прикладами. Да как кинется до наших, да зубами. Впился, как бешеная собака, оторвать нельзя. Его бьют винтовками, а он уже без памяти впился зубами и висит. Так, подлец, и помер. Кусок тела вырвал. 1-й красногвардiєць. От проклята душа! Оттак вони нашого брата повсiгда. Помира, а таки вирве в тебе шматок тiла. Сiнiцин. (Виходить, за ним залiзнодорожник.) Свободен. Больше не водить. На два часа перерыв. Вартовий. Свободен без провожатых? Сiнiцин. Без. (Виходить в дверi до передпокою.) Залiзнодорожник. (З тим же переляканим лицем за ним.) Вартовий. Ну, свободны и вы, товарищи. 1-й красногвардiєць. Ну, только мы тоже без провожатых. (Смiється й бере свою рушницю.) 2-й красногвардiєць. (Також бере.) Ох, да и спать же буду! Устал, как пес. Три ночи ни на минуту не спал. 1-й красногвардiєць. Яз неделю вже не сплю. Та й ще не спав би з неделю, аби передушить усiх буржуïв. Вичистить до ноги, щоб i духу ïхнього не пахло. Чисто всiх, з дiтьми, з жiнками... 2-й красногвардiєць. Чтоб и на расплод не осталось? (Поглядають на Софiю.) 1-й красногвардiєць. Атож! А тих украïнцiв дак не то що розстрiлювать, а просто живими всiх у яму й засипать. От вам самостiйна Украïна, от тепер оддi-ляйтесь од Росiï. Верно! Другого способу на ïх нема. Надворi залп. Жiночий приглушений крик. Всi кидаються до вiкна. Софiя також. 1-й красногвардiєць. Ага, самостiйного гiмназистика ослободили. А та, а та що виробляє! Вартовий. Помешалась... Поет, смеется. Ах, ти... вишь беда какая вышла. Бедная! 1-й красногвардiєць. Та й ïï слiд би тоже... Що ïх жалiть? Вони нас жалiли? От нехай тепер самi покуштують. Усiх вирiзать, проклятих! 2-й красногвардiєць. Дда-а... Тронулась умом. Надо было отпустить малаго. 1-й красногвардiєць. Куда пустить?! Кого? Варняка чортзна-що. З тих малих повиростають великi, то вони нам покажуть. Ходiм лучче! (Виходять.) Вартовий i 2-й красногвардiєць iдуть за ним. Софiя. (Сама. Дивиться у вiкно. Потiм непокiйно ходить по хатi. Хоче йти до дверей у передпокiй, але роздумує i рiшуче сiдає чекать. Надворi чується знов залп. Софiя схоплюється, хоче бiгти до вiкна, але зупиняється й сiдає.) Г р i н б є р г. (Входить задиханий, але оживлений, в пiдняттю, простяга обидвi руки Софiï, швидко пiдходить до неï.) Ради Бога, извините, товарищ, что задержал вас. Невозможно было вырваться. Здравствуйте, дорогая! С победой, с торжеством пролетарского дела! Софiя. (Вiтається.) Я до вас у важнiй справi. Я не хотiла вам по телефону... Грiнберг. Ну да, ну да... Конечно. Ну? Что? А? Жарко было ночью? А? А как они, мерзавцы, удирали! А? Это было прямо-таки великолепно. Мы их били, как куропаток. Да ведь банды хулиганов, жуликов. Ну, вы не очень волновались ночью? Ваш дом не пострадал? Я думал о вас и, представьте, делал все, что мог, чтоб снаряды не летели в вашу сторону. Я даже... Софiя. (Нетерпляче.) Я дуже дякую вам, але я хочу попрохати вас... Грiнберг. Знаете что, товарищ: говорите по-русски, ей-Богу, теперь как-то не до этого. Вы меня извините, но момент слишком важный и торжественный, что ли, чтоб... Софiя. (Рiзко.) Хорошо. Я буду говорить так, как вам хочется. Грiнберг. Не так, как мне хочется, а... Софiя. Дело в том, что ночью при мне на квартире красногвардейцы арестовали моего отца и брата. Они находятся здесь, в этом штабе. Их хотят расстрелять. Грiнберг. Вашего отца и брата? За что? Ведь они, вы говорили, рабочие. Софiя. Да, но они украинцы. Вiльнi козаки. Грiнберг. Вильные козаки? Гм! Они здесь? Софiя. Да. Я насилу упросила подождать с казнью до вашего прихода. Грiнберг. (Стурбовано.) То есть как? В каком смысле? Софiя. Я сподiваюсь, що ви ïх визволите. Грiнберг. Ах, товарищ, да оставьте вы хоть в эту минуту ваше украинофильство. И как вы, право... Софiя. (Тихо, зцiпивши зуби.) Я ошиблась. Я надеюсь на вашу помощь. Грiнберг. В качестве кого они арестованы? Софiя. В качестве врагов, конечно. Что за вопрос? Грiнберг. (Рiзко.) Я понимаю. Но они кто: офицеры, солдаты, вольные казаки, гайдамаки? Софiя. Вольные казаки. Я ведь сказала вам. Грiнберг. Вольные казаки? Так что ж я могу сделать? Я ничем не могу помочь. Мы издали приказ: всех вильных казаков расстреливать. Это злейшие враги рабочих. Провокаторы, изменники, разбойники! Это негодяи, которых всех до одного... Софiя. Товарищ, я говорю с вами о своем отце и брате! От огульной характеристики вы могли бы воздержаться. Грiнберг. Извиняюсь. Очень извиняюсь. Я понимаю ваше положение. И мне очень-очень досадно, что именно вам я не могу помочь. Именно вам. Но согласитесь сами, товарищ, я иначе не могу. Почему освободить вашего отца и брата и не освободить всех? Потому что они ваши родственники? У меня самого — брат контрреволюционер. Но если его поймают, я не буду стараться освобождать его. Борьба. В социальной войне нет ни отца, ни матери, ни братьев. Братья — все социально угнетенные, враги — все угнетатели. Я понимаю, вы как женщина... И потом стоящая далеко по своему социальному положению от борющихся низших классов. Софiя. Ах, причем здесь женщина, социальное положение? Грiнберг. Да при том, что нужно иметь мужество в борьбе, товарищ. И нужно быть близким к борющимся, чтобы уметь ненавидеть и интересы их ставить выше родственных связей. Если бы вы были в наших рядах, вы даже не подумали бы о том, чтобы просить за двух... контрреволюционеров, хотя бы они были родственниками. Но вы, конечно, в другом положении... И я, понятно, не могу быть в претензии. Наоборот, вы оказали нам такую услугу, которая... Софiя. Во имя чего же я оказала ее, как вы думаете? Грiнберг. Да, конечно, симпатии ваши... Софiя. Перестанем об этом. Значит, вы решительно отказываетесь помочь мне? Грiнберг. Я не могу этого сделать, товарищ, поймите вы это. Я нарушу свой долг, совершу подлость, измену. Ведь я просто не имею физической возможности выпустить их. Товарищи не дадут все равно, я должен обмануть их, солгать. Поймите, что вы требуете невозможна го. Софiя. Значит, их расстреляют? Так, как тех? (Хитає головою на вiкно.) Грiнберг. Я не знаю, за что их арестовали; может быть, выяснится... Но я лично... Софiя. Хорошо. Довольно. Я понимаю, что вы не можете. Грiнберг. Но уверяю вас, что не могу. Напрасно вы... Софiя. Да верю я! Что же мне делать. Господи?! Ведь не могу я, поймите, не могу я... Грiнберг. Я вас понимаю, я понимаю. Но бывают такие положения, когда... Входять Гликерiя Хведоровна i Христя. Гликерiя Хведоровна в темнiй великiй хустцi, в пальто, Христя в чепурненькiй шапочцi. Грiнберг. Куда? Куда? Кто такие? Зачем? Софiя. Это ко мне. Мать и сестра. Христя. (До Грiнберга схвильовано.) Нам сказали, что вы приехали,— мы пришли... Вы, вероятно, от сестры знаете... Мы вас умоляем. Гликерiя. (Падає навколюшки перед Грiнбергом.) Господин, помилуйте, зжальтеся, кормильцi ж вони нашi. Грiнберг. Товарищ!.. Сударыня, что вы, что вы! Встаньте. (Хоче пiднять, але Гликерiя Хведоровна хапає його за ноги, благаючи: Помилуйте! Не встану.) Позвольте, сударыня... (До Христi.) Да помогите же, подымите... Христя. Мы вас умоляем. Спасите их. Грiнберг. (До Софiï.) Товарищ, да поднимите же вашу мать, что же это такое? Софiя. (Мовчки, тiсно стуливши губи, хмарно дивиться вбiк.) Грiнберг. Сударыня, встаньте, я вас прошу. Поймите же, что я не могу так... О, Господи! Но не могу же я, я права не имею. Христя. Мы вас умоляем, вы можете. Грiнберг. А, черт возьми! (Одсувається од Гликерïi Хведоровни, вона повзе за ним. Тодi вiн рiшуче, сердито повертається й виходить в дверi до передпокою.) Христя. (Пiдводить Гликерiю Хведоровну.) Встаньте, мамо... Встаньте, годi. Буде з нас... Навалялись в ногах Софiïних приятелiв... (До Софiï.) О, сестро. Бог тобi цього не простить! Невинно дивишся? А хто ж з оцим самим шепотiвся учора та щось йому передавав? Га? Хто успiху ïм бажав? А-а, чула я вчора, та не знала, що то за успiх, а то б... Ага? А хто з отим паршивцем Тихоном наслав на тата й Марка большевикiв учора? Не ти? Проклята! Приïхала? Продала всiх нас i втекла сюди, сидиш... Гликерiя. (Плаче.) Годi, доню, ходiм... Бог з ними. Христя. А що заплатили тобi? Нашi сльози, кров нашу? Що взяла за батька та брата? Га? Софiя. (До Гликерiï Хведоровни.) Мамо, ради Бога, не вiрте ïй! Мамо, вона... Христя. А за всю Украïну що взяла? Ух, ти, поганка! Своïми руками задушила б тебе. (Раптом грiзно, жагуче.) Оддай же нам батька й брата! Оддай зараз же! Iди до своïх полюбовникiв, кажи, щоб зараз же випустили ïх! Iди! Гликерiя (До Софiï.) Доню!.. Ти з ними ближче знакома, попроси ïх, ублагай, дитино, рятуй таточка свого i братiка рiдного. Доню моя, ой, доню ж моя, що ж ти з нами робиш! (Ридає.) Софiя. Мамо!.. Я благала, я просила... Я ж усю нiч бiгала, шукала... Христя. Кого шукала? Оцього Юду? Софiя. Я, мамо, буду ще... Я все зроблю... Входить красногвардiєць з рушницею, з бомбою за поясом. Красногвардiєць. (До Христi й Гликерiï Хведоровни.) Ану, пожалуйте. Вас просять вийти зцюдова. Скарєй. Христя. О, прислав оборонить тебе од нас! Г л и к е р i я. Ходiм, доню. Ходiм шукать ще кого-небудь. Красногвардiєць. Пожалуйте, пожалуйте. Гликерiя. (Софiï.) Прощай, доню... Ти ж прийдеш додому? Христя. ïï дом тепер тут. Софiя. Прийду, мамо, прийду... Я останусь тут, щоб... визволити ïх... Мамочко! (Обнiмає Гликерiю Хведоровну. Ридає.) Христя. Годi, лицемiрко, пусти, а то нас ще твiй оцей приятель застрiлить... Софiя. (Випускаючи матiр.) Ой, Христе, як ти... страшно жорстоко i люто мстишся! Христя. Я мщуся? За що? За батька i Марка? Так, я готова тобi... Софiя. Нi, Христе, за инче... Ти... Красногвардiєць. Ну, довольно, господа, довольно. Сказано раз, i нема чого тут... Виходьте. Христя. (Рiшуче.) Ходiм, мамо!.. (Виходять, за ними красногвардiєць.) Софiя. (Сама, швидко, схвильовано ходить по хатi, тикаючись у всi кутки й не знаходячи собi мiсця. Зупиняється й мовчки стогне, гнiвно ламаючи руки.) Входять: Грiнберг, Сємяннiков, Сорокiн, Подкопаєв. Сорокiн, маленький, рокiв ЗО. у френчi, гостренька борiдка, пенсне. Ввесь час без потреби тонко, iронiчно посмiхається. Подкопаєв високий, рокiв 37, короткi вуса, пiдстриженi, еспаньйолка; також у френчi, нiс м'ясистий, качиний, вигляд царського полiцейського пристава, ходить рiшуче, твердо, з виразом переможця i начальника. У всiх за поясами револьвери, шаблi, у Сорокiна ще ручна граната, а у Подкопаєва через груди стрiчка з набоями, а в руцi рушниця без багнета. Входять, голосно балакаючи, смiючись. Прямують до Софiï. Грiнберг. (До Подкопаєва i Сорокiна.) Вот, товарищи, позвольте познакомить вас с товарищем, которому мы обязаны нашим таким быстрым и полным успехом. В истории революции имя Софии Слепченко займет выдающееся место. Подкопаєв. (Клаца острогами й перший ступає до Софiï.) Грiнберг. А это наш командующий особым отрядом, товарищ Подкопаєв. Подкопаєв i Софiя мовчки потискують один одному руки, далi Софiя вiтається з Сорокiним. Грiнберг. А это прибывший сегодня комиссар из Петрограда, товарищ Сорокин. Подкопаєв. (До Софiï.) Позвольте и мне, уважаемый товарищ, как лицу, на котораго возложена военная сторона освобождения пролетариата, принести вам свою искреннюю благодарность за оказанную вами помощь. Конечно, народ рано или поздно низверг бы все равно подлых грабителей, но... чем раньше это случилось, тем оно, е... конечно, лучше. Благодарю, товарищ. Сорокiн. И тем более ценна услуга, чем полнее победа. А победа полная. Вы можете чувствовать полное удовлетворение. Софiя. (Не посмiхаючись.) Спасибо, товарищи, вы преувеличиваете мою услугу. Сємяннiков. (Здоровається й посмiхається, як до староï знайомоï.) Надеюсь, теперь то мы будем чаще встречаться? Софiя. Да, конечно. Сємяннiков. Если позволите, товарищ, спросить: вы не приняли бы теперь более близкаго участия в нашей работе? Нужда в преданных, культурных, социалистических силах, как вам известно, громадная. Мне кажется, что вы... Софiя. О, благодарю вас, товарищ. Я не знаю. По крайней мере, не сейчас. Я должна еще переговорить по одному делу с товарищем Гринбергом. Если позволите? Подкопаєв. О, пожалуйста, пожалуйста. Мы тем временем устроим наше летучее заседание. Туда можно? (Показує на дверi в сусiдню кiмнату.) Грiнберг. Конечно. Можно. Устраивайтесь там, товарищи, я сейчас. Подкопаєв. (Дивиться на портрет Шевченка.) А почему эта контрреволюционная икона висит здесь до сих пор? Убрать ее к черту оттуда! (Рушницею сильно б'є по рамi й збиває портрет на землю. Протикає багнетом лице, настромлює, крутить i одкидає в куток.) Эта хохлацкая морда мне надоела, наконец. Везде торчит. Софiя. Товарищ!.. Грiнберг. (Глянувши на Софiю.) Товарищ Подкопаєв, зачем вы? Ведь это Шевченко. Подкопаєв. Да, конечно, Шевченко, черт бы его... (Помiтивши щось на товаришах.) А? Что? В чем дело? Сємяннiков. Товарищ Подкопаєв, вероятно, ошибся. Он думал, что это портрет какого-нибудь совре-меннаго их деятеля. Подкопаєв. Я не понимаю, товарищи, в чем дело? Современный, несовременный, поэт, учитель, офицер, черт бы его драл, раз он националист, он враг народа и пролетариата. Я заявляю откровенно, что с национализмом, с этими Шевченками, автономиями, федерациями, самостийностями и прочей буржуазной дрянью буду бороться беспощадно. С о р о к i н. Ну, ладно, ладно, идемте на заседание. (Пiдхоплює Подкопаева пiд стан i, смiючись, веде в кiмнату.) Подкопаєв. (Ображено.) И отлично видел, что Шевченко. Важность какая. И везде прикажу снять эту мерзость со стен. Семяннiков. Ну, ну, товарищ, полно горячиться. (Пiдпиха його в спину. Всi заходять в сусiдню кiмнату.) Грiнберг. Как неофит, он слишком прямолинеен. Ви, товаришко, не звертайте уваги. Людина вiн хороша, чесна, але трохи... некультурна i грубовата. Що зробиш? Ви хотiли, здається, поговорити зi мною на самотi? Я до ваших послуг. Софiя. Да, я хотела поговорить еще, но... после этого... Грiнберг. Але ж, товаришко, це ж людина вiйськова, неосвiчена, бувший капiтан. Невже ви гадаєте, що ми всi подiляєм його погляди? Але ж ви самi добре знаєте, що iменно ми проголосили принцип полнаго самоопред-вленiя вплоть до отдвленiя. Федеративная Советская Республика. Ми першi вiтали Украïнську Республiку. I тепер, розумiється, тим паче. Ну, як ви можете, ïй-богу... Софiя. (Мовчить i прижмуреними очима тоскно дивиться в вiкно.) Грiнберг. Ну, товаришко... Ах, як це досадно... Входить Панас. Грiнберг. Вам что угодно? Панас. (Одягнений у потерте пальто, з-пiд якого видно чоботи, в картузi, має вигляд робiтника. В пiднятому станi, весь час криво посмiхається.) Товариш Грiнберг? Дуже приємно. Якраз до вас. Грiнберг. Извините, товарищ, я сейчас очень занят. Панас. Я бачу, я бачу. Але я в такiй самiй справi. Соцiалiзм i контрреволюцiя, товаришу. Треба спасать. Я маю контрреволюцiонерiв, яких треба зараз же арештувать. Грiнберг. В таком случае... Только, пожалуйста, товарищ, поскорее... Панас. О, це дуже скоро. Це мiй батько. Вiн живе недалеко звiдси на селi i балакає по-украïнському. З самого малечку балакає, заядлий контрреволюцiонер... Грiнберг. Что это, глупая шутка? Панас. Боже борони! Як можна? Софiя. Панасе Антановичу, для чого це? Панас. (Нiби тепер тiл ьки помiтив ïï.) Ах, и вы здесь, мадам? Очень приятно. Вы можете засвидетельствовать, что мой отец настоящий контрреволюционер. Во всяком случае, ничуть не хуже вашего. Не правда ли? А между тем вашего сейчас расстреляют, а мой ходит на свободе и угрожает социализму на Украине. Я, как старый социалист... Грiнберг. Послушайте, вы — или пьяны или сумасшедший? Что вам? Панас. Боже мiй, товаришу. Як же не бути п'яним? Як не бути п'яним? I правильно сказали, товаришу, iменно сумасшедшiй. Софiя. Панасе Антоновичу, я вас прохаю... Панас. Сейчас, мадам, сейчас уйду, как вы нетерпеливы. Позвольте же и мне совершить такой же подвиг, какой вы совершили. (До Грiнберга.) I крiм того, у мене є ще двi тiтки, старi контрреволюцiонерки, селянки, також балакають по-украïнськи, живуть у другому селi. Читають украïнськi книжки. Грiнберг. Если вы немедленно не уберётесь отсюда вон, я вас прикажу расстрелять. Слышите вы? Панас. Господи Боже мiй! А я ж чого сюди прийшов? Я ж не договорив вам, я ж ще сам контрреволюцiонер. I жорстокий, попереджаю вас, контрреволюцiонер. Не тiльки читаю, але й пишу по-украïнському. От спитайте цю даму. Чого ви посмiхаєтесь? Вiтаючи всiм серцем пришествiе в особi большевикiв соцiалiзму, а не можу допустить, щоб жив такий контрреволюцiонер, як я. Куди прикажете менi стати до стенки? Туда? Туда? Туда? Грiнберг. (До Софiï.) Что он — больной, что ли? Кто он такой? Софiя. Панасе Антоновичу, можна вам два слова сказать? Панас. С удовольствием, мадам, с удовольствием. Только, пожалуйста, поскорее, мы с товарищем должны окончить наше дельце. Виходить Семяннiков. з порога кличе: — Товарищ Гринберг. На минутку можна вас? Извиняюсь, товарищи. Грiнберг. (Швидко йде до його, й обидва зникають у сусiднiй кiмнатi.) Софiя. Що це значить, Панасе? Панас. Что именно, мадам? Софiя. (Рiзко.) Все. Ця комедiя, це мадам, росiйська мова зо мною. Що це значить? Панас. Вам не нравится выражение мадам; но ведь это из почтения, мад... , ну, сударыня, если хотите. Единственно из почтения к вам. С особой, которая родного отца и брата принесла в жертву великой святой идее, я не могу иначе говорить, как на языке благородном, на языке наших освободителей, несущих нам светоч.- Соф i я. Дiйсно, ви од страху, видно, зовсiм збожеволiли. Панас. Как не збожеволеть, мадам, как не збожево-леть? Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих подлых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке — и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы — и к стенке. И как же не благоговеть перед вами, как не... не божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевитский, российский, самый настоящий. Позвольте преклониться перед вами. (Низько вклоняється.) Софiя. (Мовчить.) Панас. Что прикажете передать на том свете вашему контрреволюционному батюшке и братцу? Прощание? Или сожаление о их глупости? Что же вы молчите? Извольте хоть словечко произнесть. Софiя. Чого вам треба од мене? За що ви мучите мене? За що? П а н а с. (Люто.) Чого треба? Випустiть батька вашого i брата! Чуете? Не смiйте ïх убивать!.. Софiя. Як же я ïх випущу? Як? Скажiть. Ну, скажiть, що менi зробить, я все зроблю. Пiти з бомбою, з револьвером визволять ïх? Ходiм. Давайте. Панас. Пiзно з бомбами. Вимагайте вiд ваших товаришiв випустить ïх. Софiя. Я вже вимагала, просила, благала. Мама навколюшках стояла перед ними. Панас. Знаю. А ви стояли i мовчки дивились, як мама ваша повзала перед паршивцем, перед... жулiком, шарлатаном. Софiя. Я думала, може, це поможе... Панас. Хе!.. Не помогло? Прислав красногвардiйця вивести ïх? Софiя. Вiн не може випустить. Це була б зрада, порушення обов'язку... Панас. (Смiється.) Яка моральна чистота! Ану, дайте йому тисячу карбованцiв, побачите, чи злякається вiн зради?.. Ану, запропонуйте йому свою любов, чи побоïться вiн порушення обов'язку? О, мерзотники! Софiя. Ви мелете чортзна-що. Говорiть же, як визволить, ну, говорiть! Панас. Я ж говорю, якого ж вам ще чорта: дайте йому хабаря, грошима, тiлом своïм, чим хочете, i вiн випустить. Грошi, може, од вас посоромиться взять, але тiло... можете бути певнi. Софiя. Ви це серйозно?! Панас. Що саме серйозно: чи згодиться? Анiтрiшки не сумнiваюсь. Софiя. Ви по собi судите? Панас. О, на жаль, про Грiнбергiв я смiло можу по собi судить. Тiльки мiж мною та ними та рiжниця, що я зроблю i не буду вже заводить тепер соцiалiзму, а вони роблять й заводять. Вони смiливiшi. Софiя. I ви, iменно ви пропонуєте менi це зробить? П а н а с. А ви ж пропонували своïй матерi повзати перед ним навколюшках? Ви вважали це можливим? Невже ви думаєте, що вашiй матерi було це так само легко, як вам кокетувать з ним? Софiя. Добре. Я це зроблю. Дякую за пораду. Чуєте: я це зроблю. Панас. I можливо, навiть не без приємности зробите. Ко всеобщему удовольствию. Софiя. Можливо. Панас. Та не тiльки можливо, а напевно. Та признайтесь, що ви й самi вже про це трошки думали. Софiя. Ну, розумiється, думала. Тiльки сумнiвалась, чи згодиться вiн. Менi здавалось це трошки негарним, але ви роз'яснили, i я сама бачу, що в цьому нiчого негарного нема. Панас. Так, нема: буржуазнi забобони. А потiм можна буде разом i соцiялiзм заводить на Украïнi. Софiя. Звичайно. Революцiя повiнчає, гарно й оригiнально. А життя батька i брата — це непоганий подарунок молодого. Як ви гадаєте? Панас. (Люто.) Не смiйте глузувать з вашого батька i брата! Ви розумiєте, що це цинiзм? Ви не достойнi iмена ïх вживать. Софiя. (Хапаючись за голову.) Ох, iдiть швидче звiдсiля! Iдiть... А то я не знаю, що буде. Панас. К стенке? Я готов, мадам, я готов давно. Будь ласка, прошу: кличте Грiнберга. Софiя. (Упавши головою на стiл, глухо, болюче ридає.) Панас. (Довго мовчки дивиться на неï.) Софiя. (Раптом затихає, потiм зразу пiдводиться, рiзко до Панаса.) Чого вам треба? Iдiть собi геть. Забирайтесь. Я з вами не хочу балакать, ви менi гидкi. Панас. (Якийсь мент дивиться на неï, потiм рвучко повертається й виходить.) Софiя. (З одчаєм i мукою шепоче.) Ох, Боже ж мiй! Ох, Боже ж мiй! (Кусає хустку, щоб не ридать.) Входить Грiнберг. (Озирається, шукає очима по хатi, питає.) Что, ушел уже этот странный господин? Кто он такой? Софiя. (Зразу мiняючи вираз лиця.) Да, ушел. Я вас задерживаю? Грiнберг. О, пожалуйста. Будь ласка. Я до ваших послуг. Но, може б, ви були ласкавi говорить зо мною по-украïнськи. Я, коли не схвильований, то з приємностю. Ви вибачайте... Софiя. Я хотiла тiльки от про що попрохати вас: задержати хоч на кiлька днiв кару над моïм батьком i братом. Грiнберг. Гм. Задержать? Не знаю, чи зможу я. Гм. (Морщиться, мiркує.) Софiя. (З вимушеною, кривою, кокетливою посмiшкою.) Ну, а як я вас дуже-дуже попрохаю? Ви постараєтесь, правда? Ваш же вплив такий величезний, що... Адже тiльки одстрочка, кiлька днiв... Грiнберг. Бачите, товаришко, я скажу вам одвер-то: для вас я готов на що вгодно, але... але даже мiй вплив, який, я того не скриваю, довольно значительный, в данном случае вряд ли. Видите ли... Будем говорить, как свои люди: у нас нет никакой дисциплины. Я могу приказать, но исполнить... Даже постановления совета депутатов и то далеко не всюду исполняются. Каждый сам себе начальник. И часто поневоле приходится отдавать только такия приказания, которыя приятны и желательны самим исполнителям, а нежелательных по возможности избегать. И я не знаю, як у даному разi... Я дуже боюсь. Гм! Софiя. Господи! А так хочеться з щирим серцем порадiти з нашоï перемоги, вiддатись цьому почуванню всiєю душею, без перешкод. I,— ви ж розумiєте,— для мене це неможливо. Нехай це буржуазний, старий пережиток, але... це вище моïх сил. Грiнберг. О, я розумiю, розумiю. Звичайно. Софiя. Хотiлось би всю увагу оддать новим товаришам, познайомитись з вами ближче i навiть, якщо тiльки я на що-небудь придатна, то разом працювать на користь спiльнiй справi... Грiнберг. (Радiсно.) Нет, в самом деле, вы согласились бы? Софiя. Господи, розумiється. З радостю. Але в такому станi, знаючи, що там твоï батько й брат... (Замовкає й поглядає на Грiнберга.) Грiнберг. Гм. Але пiд яким предлогом? Почему этих, а не других? Почему не всех? От першi вопроси, якi зададуть. Софiя. Ах, Господи. Стiльки вопросiв про все можна задать. Ну, зададуть, ну, вiдповiсте що-небудь. Адже смерть цих людей нiчого не дасть вам, а без неï ви дасте менi можливiсть жити, вiрити, оддати все життя на справу. Ну, хочете так: берiть моє життя взамiн життя батька й брата? Хочете? Я буду в вашому повному й необмеженому розпорядженню. Треба буде на смерть послати, я готова кожноï хвилини. Хочете? На що вгодно. Грiнберг. (Зиркаючи на неï.) На що вгодно? Софiя. На все, що прикажете. Повна раба ваша. От уявiть собi рабу... Грiнберг. Однако, как вы любите своих родных. Если б вы так любили идею, социализм... Софiя. Но ведь я отдаю себя в ваше распоряжение именно для идеи, в интересах ея. Грiнберг. (По паузi.) Гм. Ну, а если я потребую от вас чего-нибудь не имеющего отношения к идее? Ведь вы тогда не исполните? Какая же вы раба? А? (Дивиться на неï.) Софiя. (Якийсь мент мовчить.) Але ж ви, це ви будете вимагать. А ви ж не можете вимагать нiчого шкодливого для iдеï. Грiнберг. Да, конечно, я не потребую ничего шкодливаго, но... предположим, потребую чего-нибудь, не имеющаго отношения к идее, но для вас очень неприятного или даже тяжелаго. Как тогда? Софiя. Я мушу виконать. Грiнберг. (Смiється, але пiд смiхом ховає хвилювання.) Неужели исполните? Софiя. Коли я берусь, то исполню. Грiнберг. Ну, допустим, я предложил бы вам сегодня вечером вместе со мной где-нибудь отпраздновать нашу победу? В каком-нибудь ресторане? Ведь это для вас неприятно, тяжело, правда? Софiя. (Мовчить.) Грiнберг. (Смiючись.) Вот видите. Софiя. О, нi. Я ж вам сказала. Коли б ви взяли мое життя взамiн життя батька й брата, то й то б я виконала. Грiнберг. Значит, исполните? Серьезно? Софiя. Я весь час говорю з вами серйозно. Грiнберг. (Починає швидко ходить по хатi, думаючи.) Софiя. (Хмарно слiдкує за ним.) Грiнберг. (Зупиняючись проти Софiï, хвилюючись.) Но вы понимаете, что я совершу подлость, исполнив ваше желание? Софiя. Великоï подлости в тому, що ви не вб'єте двох людей, я не бачу. Грiнберг. Да, с точки зрения христианской. Но с точки зрения двух борющихся сторон это просто измена одной стороне. Но хорошо. Я только хочу этим сказать вот что... (Хвилюється.) Я хочу этим подчеркнуть, что если бы я согласился, то только для того, только потому, что это вы, что для вас я даже на подлость, на измену готов идти. Вы можете, конечно, отнестись ко мне с презрением, можете воспользоваться моей... ну, слабостью, что ли, но я говорю то, что чувствую... Софiя. Нi про яке презрение мови не може бути. Навпаки... Ну, добре. Значить, сьогодня ми будемо святкувати нашу перемогу i визволення моïх рiдних. Так? Грiнберг. (Знов починає ходити.) Подождите минуточку. (Iде до дверей, що в сiни, й гукає.) Товарищ Самуил! На минуточку. (Одступає трохи в кiмнату й одво-дить Самуïла вбiк, шопотом.) Вот что, товарищ Самуил, здесь находятся два вольных козака, фамилия Слипчен-ко. Есть такие? Самуïл. Да, есть. Отец и сын? Грiнберг. Да. Так вот какая вещь. Я только что говорил по поводу их с товарищами Семянниковым, Подкопаевым, Сорокиным. Ну, и мы решили старика выпустить, а молодого... (Тихiше) к стене. Понимаете? Так вы немедленно, сию минуту выведите молодого и... Понимаете? А потом я позову вас и при этой даме прикажу освободить обоих. Понимаете? Вы же скажете, что молодого случайно только что расстреляли. Это необходимо для дела. Слышите? Очень важно. Самуïл. Хорошо. А молодого сейчас? Грiнберг. Сию ж минуту. (Голосно.) Ну, спасибо, товарищ, я надеюсь на вас. Самуïл. Хорошо. (Хоче йти.) Грiнберг. Нет, погодите. (Тихо.) Но я, может, и не позову вас. Слышите. Но его надо все равно. Понимаете? Самуïл. Да, понимаю. Хорошо. (Виходить.) Грiнберг. (Голосно.) Спасибо, товарищ. Софiя. (Пiд час ïхньоï балачки одходить на другий кiнець кiмнати.) Грiнберг. Ну, товаришко, здається, є маленька надiя. Я ще нiчого не знаю певного, але... Я хочу перш усього перевести ïх у друге мiсце. Розумiєте? Там ïх не знають, i легче буде звiдти випустить. Я боюсь тiльки, щоб тут, поки ïх можна буде перевести, як-небудь случайно не той... Ви ж розумiєте, тепер такий час... Страстi у всiх розгорiлись, всi знервованi. Своє життя нiпочом, а то ще ворога. От я для цього i кликав товариша того. Це мiй старший товариш по тюрмi... Софiя. (Простяга руку.) Дякую вам, товаришу. Грiнберг. О, пiдождiть дякувати. Це справа така трудна, що я не знаю, чи вдасться ïï провести. Я вам зможу сказать тiльки через три-чотири... (Раптом прислухується.) Софiя. Я готова чекати не то що чотири днi, а чотири мiсяцi, скiльки хочете. Грiнберг. (З посмiшкою.) Але я так довго не можу чекати. Я хотiв би вже сьогоднi ввечерi разом з вами од-празднувати щасливий кiнець нашоï справи. Ви нiчого б не мали проти? Софiя. О, хоч у сю хвилину. Грiнберг. На жаль... треба пiдождать. Я мiж инчим уже говорив з своïми товаришами з приводу вашоï справи, i менi удалось декого схилить до вас... Софiя. Правда? О, як це добре. Ах, як це добре! Ви ж розумiєте, менi так тяжко було б бути, працювати з вами. Звичайно, я знайшла б сили зрозумiти, через що i як, але... чуття осталось би чуттям. I ви сподiваєтесь, що вони нiчого не матимуть проти того, щоб ïх звiдси перевести в друге мiсце? Грiнберг. Да, я думаю. Софiя. (Знов потискує йому руку.) Безмiрно вам дякую. На дворi глухо вибухав залп. Софiя. (Здригнувшись.) Що це? Грiнберг. О, это ничего... Это так. Ничего. Софiя. Знов розстрiлюють? Грiнберг. Нет, нет, это так, мы приказали приостановить. Не обращайте внимания. Да, так я, значить, надеюсь, что мы будем вместе работать. Я чрезвычайно рад, так как... Софiя. А чи не можна б менi хоч побачитись зараз з батьком i братом? Подати надiю? Грiнберг. О, нет, нет, это невозможно. То есть, возможно, можливо, але я не раджу цього робить. Ми рискуємо провалить справу. Та пiдождiть трошки, i ви зовсiм з ними сьогодня побачитесь. Входить Сємяннiков. Грiнберг. (До нього.) Товарищ. Подтвердите вы этому неверному, что мы сделаем все возможное по делу его отца и брата. Сємяннiков. С удовольствием подтверждаю. С удовольствием. Грiнберг. Ну, бачите? (До Сємяннiкова.) А мы тут успели даже заключить маленькое условие: сейчас же после освобождения товарищ примет более близкое участие в работе. Сємяннiков. (Щиро й радiсно потискуючи руку Софiï.) Вот это дело! Я очень рад. Ведь у нас так мало культурных сил. Биться, стрелять мы еще так-сяк умеем, а дальше... Интеллигенция не верит нам, боится, убегает к буржуазии, саботирует, провоцирует. И тем радостнее для меня ваше участие, что вы настоящая, идейная украинка. Это прекрасно. Будем работать, товарищ. Правда? Софiя. Я з великою охотою... Грiнберг. А теперь, товарищ, идите домой и ждите отца... И брата, конечно. Да. А также несколько слов от меня по поводу празднования. Вы, вероятно, очень устали? Софiя. Безумно устала. Сємяннiков. Ничего. Теперь все отдохнем. Софiя. Значить, iти й чекати? Грiнберг. Iдiть i чекайте. Сємяннiков. И будьте спокойны. Софiя. Я, товаришi, не дякую, бо... Ну, до побачення. (Iде до дверей.) Грiнберг. До побачення. Сємяннiков. До свиданья! Грiнберг. Хай живе Соцiалiстична Украïнська Республiка! Сємяннiков. Урра-а! Софiя. Дякую, товаришi. (На порозi озирається, привiтно з посмiшкою махає рукою, киває головою i зникає.) Завiса.В. Винниченко МIЖ ДВОХ СИЛ Драма на чотири дiï (Скорочено) ДIЙОВI ОСОБИ: Микита Iванович Слiпченко Гликерiя Хведоровна, його жiнка Софiя Христя Марко ïхнi дiти Тихон Арсен Панас Антонович, чоловiк Христини Семяннiков, Грiнберг — лiдери большевикiв Микола Петрович Бiлянкевич Сiнiцин — большевик Подкопаєв — большевик Сорокiн — большевик Красногвардiйцi, селяне, робiтники. Дiється в одному з великих провiнцiяльних мiст на Украïнi в початку 1918 року. ДIЯ ПЕРША Велика кiмната. Вона одночасно служить i за ïдальню, i за робiтню, кабiнет i вiтальню. Лiворуч вiд глядача ближче до рампи теслярський варстат. Тут же дошки, струменти теслярськi; над варстатом до стiни поприбиванi полицi з пофарбованого дерева. Бiля варстату стоïть невеличка шафа для книжок, яку допiру роблять. Далi по лiвiй стiнi полицi з книжками. Мiж варстатом i полицями з книжками дверi в другi кiмнати. В заднiй стiнi велике iталiйське вiкно. Крiзь його видно будинки мiста. Бiля вiкна злiва стоïть стiл до писання, фотель. Справа буфет. В стiнi, що праворуч, другi дверi до сiней. Попiд сею стiною стоïть широка турецька канапа. Над нею старовинний украïнський килим i портрет Шевченка у великому рушнику. Посеред кiмнати стiл, покритий бiлою вишиваною скатiркою. Скрiзь на стiнах портрети украïнських письменникiв, так само прибраних рушниками. ДIЯ ДРУГА Там же. Того ж вечора. В хатi темно, тiльки на стiнi, низько над верстатом Панаса, горить електрична лямпа з густим синiм абажуром. Крiзь темне вiкно видно вогнi городських будинкiв. Чути приглушену трiскотню кулеметiв i рушниць. Помiж цим один за одним чуються вибухи гармат — то ближче, то далi. З кожним вибухом в городi блимає свiтло, немов од блискавки, потiм за цим грохiт розриву. Панас. (З молотком i долотом в руках, зiгнувшись, стоïть спиною до вiкна над дошкою i вибиває. Не спiває.) Софiя. (Стоïть бiля вiкна й неодривно дивиться на город.) X р и с т я. (Лежить, згорнувшись, у куточку канапи й за кожним вибухом здригується, сiдає, озирається, непокоïться, знов згортається в клубочок, нарештi не витримує й повним муки, плачу й страху голосом скрикує.) О Господи! Коли ж це скiнчиться? Сiм годин уже це страхiття! Я не можу! Я не можу. О! Знов! О проклятi большевики, бодай вас Бог побив! Новий вибух такоï сили, що брязкотить посуд у шафi. X р и с т я. (Присiдає, стає на колiна й ховається за бiк канапи.) Софiє! Та не стiй же там. Я боюсь дивиться на тебе. Софiє! Одiйди! Софiя. (Як вибухає, здригується й машинально одступає вiд вiкна, але зараз же знов пiдходить i дивиться.) Затихає. Тiльки зрiдка здалеку чути вистрiли рушниць. Софiя. Здається, кiнець. Входить Гликерiя Хведоровна. (Голова ïй зав'язана мокрою хусткою, стомлено говорить.) Дiтоньки. Не сидiть ви тут, моï рiднi. Тут таке велике вiкно, що бомбi легко влетiти. Перейдiть у колiдорчик, пересильте там, там усе ж таки затишнiше. Софiя. (Зараз же пiдходить до неï, нiжно обiймає й жартовливо виговорює.) А ви чого, мамуню, ходите? Чого? Вам лежать треба. Ходiмте, ходiмте. Вже перестали. Гликерiя. Тай ви, дiтки, iдiть звiдси. Христе, Панасику. Панас. Нiчого, мамо, ми затулимо вiкно газетою, то бомбi не видно буде, куди летiть. Лежiть собi спокiйно. Гликерiя. Ох, побачить вона! Ох, послiднi днi настали... Боже ж мiй, Боже ж мiй! Де ж це нашi? Може, й на свiтi вже немає? Змилуйся, царице небесна... Софiя. (Злегка веде.) Ходiмте, мамо, ходiмте. Як голова болить, то ходить не можна. Треба лежать. А ми пiдемо в коридорчик. Ходiмте. (Веде матiр.) X р и с т я. Може б, ти перестав хоч стукати. Менi все здається, що це тут стрiляють. Панас. Пiшла б ти справдi в коридорчик, там немає вiкон i менше чути. X р и с т я. Я сама там боятимусь, ходiм i ти. Панас. Менi треба кiнчить оцю поличку... X р и с т я. Ах, я знаю, що тобi треба, чого ти одси-лаєш мене в коридорчик. Панас. На тебе гарматнi вистрiли погано впливають, дитинко. X р и с т я. Зате на тебе дуже гарно. Я знаю. Входить Софiя. Софiя. Христе, перейшла б ти, справдi, в коридорчик,— ти тут тiльки нервуєшся. X р и с т я. Я боюсь там сама, ходiм зо мною. Софiя. От тобi й маєш, чого ж там боятись? Там не достане нi одна куля. Панас. (Упускає на землю долото. Од стуку його Христя й Софiя здригуються.) Софiя. Ах, Панасе Антоновичу! Охота вам, ïй-богу, в такий час... Ну, невже вам хоч не цiкаво принаймнi, що там робиться? Панас. Хiба вам не видно й не чути, що там робиться? Софiя. Ну невже ж вам не цiкаво, хто кого перемагає? Панас. Абсолютно не цiкаво. (Стукає.) Христя. (Пiдбiгає до його.) Покинь стукати! (Нерву ється.) Панас. Христю, не хвилюйся. Що з тобою?! Христя. Як ти можеш стукати тут, коли там помирають люди, коли твоï брати... Як можна так?! Панас. (Спокiйно.) Тiльки так i можна... (Раптом, не стримавши себе, вибухає несподiваним гнiвом.) Тiльки так i можна! Чуєш ти?! Тiльки так можна й треба. Треба-а! Чуєш?! Христя. (Злякано, тихо.) Чого ж ти на мене кричиш? Панас. (Тим же голосом.) Запам'ятай твердо: тiльки так i можна! X р и с т я. (Вибухнувши плачем, вибiгає з хати.) Панас. (Вражено, знiяковiвши.) От тобi й маєш. Софiя. Навiщо ж ви ïï образили? Панас. I на думцi не мав ображати ïï. Стрiлянина знов вибухав, ще з дужчою силою. Гарматнi розриви чуються раз по раз, майже без перерви, утворюючи страшний грохiт. На фонi цього гуркоту стають частiшими стрiли кулеметiв i рушниць. В городi займається пожежа. Крiзь вiкно видно велике сяйво, дим i величезнi язики полум'я. Панас. (Обкладає молоток i долото й пiдходить до вiкна.) Одiйдiть, Софiє Микитiвно. (Бере ïï за руку.) Софiя. (Мовчки визволяє руку й злегка одпиха його.) Панас. Я вас прошу... Не будьте ж хоч тепер такою, як... чотири роки тому. Софiє! Снаряд вибухає з великою силою недалеко. Зараз же куля з дзвоном розбиває шкло в вiкнi. Панас i Софiя разом одскакують од вiкна вбiк за шафу. Софiя машинально хапається за Панаса, шукаючи в його захисту. Панас. (Сильно обнiмає ïï, потiм раптом гаряче, жагуче цiлує.) Софiя. (Якийсь мент стоïть в його обiймах непорушно, потiм одкидається назад, вдивляється в Панаса.) Панас. (Хоче пiдiйти до неï.) Софiя. (Мовчки помалу, але рiшуче крутить головою.) Панас. (Зупиняється. Далi повертається й iде до вiкна, стаючи посерединi його.) Софiя. (Строго, сердито.) Панасе! Одiйдiть... Панас. (Мовчки стоïть, не повертаючись.) Софiя. (Пiдходить i стає також.) Панас. (Бере ïï з силою за руку й одводить до канапи. Сам переходить до варстату i сiдає там, схиливши голову на руки.) Софiя. (Сидить в кутку канапи, одкинувши голову на спинку й заплющивши очi.) Стрiлянина потроху зменшується й затихає. Софiя. (Ворушиться, встає i дивиться в вiкно.) Ще десь горить. Панас. (Не рухається.) Софiя. (Помалу пiдходить до його й зупиняється. Тихо.) Панасе! Панас. (Сидить так само.) Софiя. (Нiжно, але рiшуче бере його голову одною рукою й одхиляє назад. Пильно дивиться якийсь час йому в очi, не приймаючи руки з чола його, й тихо питає.) Що ж то було там? (Хитає головою до шафи.) Нервовiсть?.. Панас. (Мовчить i дивиться на неï.) Софiя- Спомин? Панас. (Не вiдповiдає.) Софiя. Жарт? Панас. А у вас що було? Софiя. (Приймає руку з лоба й посмiхається.) Стара iсторiя. Невже ви ще й тепер боïтесь загубить своє першенство i владу мужчини? Це ж, нарештi, скучно i смiшно, мiй друже. Що було чотири роки тому принаймнi боляче, то тепер... просто смiшно. Добре, я вам перша скажу, щоб покiнчить з самого початку: у мене був просто страх кулi. Якби тут стояв Марко, я зробила б те саме. А про останнє треба вже у вас питать. Панас. (Встає й посмiхається.) Та й питать не треба: так ясно i вам, i менi. (Береться за молоток.) Софiя. (Якийсь мент мовчить.) Правда, менi не зовсiм ясно, але коли... Панас. (Смiється.) Ну, не ясно. Ну так не варт про такi дрiбницi й говорить... Здається, кiнчилась уже битва русских с кабардинцами? Софiя. (Рiзко одходить од його. Iде до вiкна й дивиться. Раптом пускає електрику й рiзко до Панаса.) Ви всi тут такi шовiнiсти й запальнi оборонцi старого ладу, як батько й Марко? Панас. (Здивовано якийсь мент дивиться на неï.) Для чого ви засвiтили? Софiя. Хочу. Одповiдайте. Чи й на це запитання у вас нема вiдповiдi? Панас. Де ж ви бачили тут оборонцiв старого ладу? Софiя. Он вони! (Показує на вiкно.) Чуєте, як б'ються з тими, хто хоче знищить той лад? Панас. А-а? Так ви, значить, з тих, що нищать старий лад? Софiя. А ви гадаєте, що кожна хоч трошки чесна, щира людина, не заслiплена диким нацiоналiзмом, може не належати до тих? Що можна стругати дошки в той час, коли перевертається все життя, коли руйнуються всi гидоти, в яких ми бовталися досi? Ви гадаєте, що багато є таких боягузiв, якi в такий мент можуть ставати в позу фiлософського песимiзму й прикривати ним свою дiйсну натуру? Панас. Як казати по щирости й серйозно, то таких нещирих i нечесних людей є тепер багатенько. Так менi здається, Софiє Микитовно. Софiя. Господи! А я ïхала сюди i думала, що хто, а нашi не можуть бути оборонцями того зла, якого так зазнали за своє життя. Я думала: ну нехай в Росiï буржуазiя, панство боронять своє панування. А хто у нас на Украïнi? Ми ж так любимо говорити, що ми народ робiтникiв i селян, кого ж ми от-там (киває на вiкно) так люто боронимо? Ну, та нехай батько, Марко, нехай тисячi обдурених не знають, що вони роблять, нехай своïми власними руками держать i не пускають ярма з своïх бiдних темних ший. ïм буде прощено. А ви? А ви? Ви ж поет, ви художник, ви соцiялiст. Ви ж колись мучили мене за те, що я не була громадянкою, як ви казали, що, будучи украïнкою, я не цiкавилась полiтикою i хотiла бути актрисою. Ви ж самi менi давали книжки про соцiялiзм, ви ж мене вчили ненавидiть цей лицемiрний, несправедливий, грабiжницький i злочинний буржуазний лад. Хiба не правда? Панас. Правда. Софiя. Так що ж ви тепер, тепер, коли инчi нищать, руйнують, топчуть цей проклятий лад, що ж ви стружете отут-о? Чому ви не там? (Хапає себе за голову, з непорозумiнням.) Господи! Я не розумiю, що ж це робиться?! Як же це може бути таке. Як можна бути проти, та ще як! Проти того, що хочуть большевики. Як ви, ви не розумiєте, що це ж величезна подiя всiх вiкiв, усього свiту? Що це переворот всiх цiнностей, що це зоря нового життя? Цiлком нового, на инчих пiдвалинах, справедливих, розумних, прекрасних. Як ви не бачите всiєï естетичноï грандiозноï краси цього? Господи! Ну, нехай обиватель, нехай буржуй Ґвалтує, що одбирання в його награбленого ним є грабiж. Але як ви не розумiєте, що це ж саме одбирання творить нове життя, нову мораль, красу, новi вiдносини людей, вiльнi, здоровi, гарнi? Як це може бути, вияснiть менi, що батько, Марко, що тисячi наших робiтникiв, рабiв нещасних, що вони цього не розумiють i б'ються з тими, хто несе ïм визволення? Я наче в кошмарi. Я не думала, що буде така бо-ротьба. Яка ж сила штовхає ïх на таке злочинство проти себе, проти таких же, як i вони? Яка сила держить вас отут-о, за цим дурним верстатом? Панас. (З цiкавiстю.) I невже ви серйозно вiрите в можливiсть цього... нового життя? Софiя. При чому тут вiра? Я хочу, я бажаю цього всiма силами моєï душi. Хiба цього не досить? Хiба не досить, що весь народ, всi, хто працює, хто покривджений, хто упослiджений, всi хочуть цього? Цього мало? Хто ж може стати проти народу? Хто? Де та сила? (Раптом ступає до Панаса, щиро, жагуче.) Ну, Панасе, забудем всi особистi нашi непорозумiння. Я говорю з вами не як... я говорю з вами як ваша учениця. Ви перший примусили мене думати про такi речi. Я не знаю нiяких партiй, програм, я не большевичка, не меньшевичка, нiхто, я просто служу як людина, яка хоче... буть чесною i хоче добра як собi, так i своïм близьким. Ви розумiєте мене? Ну, так я вас питаю всiм серцем своïм: чому ви не з тими, що б'ються там за добро ваших близьких, за щастя, може, всiєï людськости? Чому? Панас. (З мукою беручи ïï за руку.) Знаєте що, Софiє: не мучте мене. Ради Бога, не мучте. Досить з мене одного. Я не можу вже думать про це. Я нiчого не хочу. Я вже не соцiялiст. Я... Ну, знаєте що: не будемо лучче говорить про це. Софiя. Але чому ж? Чому? Ради Бога! На вулицi пiд вiкнами внизу вибухають вистрiли- Кулi поцiляють в вiкно, шибки з брязкотом падають додолу. Софiя. (Iнстинктивно кидається до Панаса.) Панас. (Тягне ïï до землi й сам лягає.) Лягайте! Лягайте! Вистрiли не перестають. Панас. (Швидко повзе до електричного Ґудзика й гасить свiтло.) Вони стрiляють на свiтло. Лежiть. Стихає. Чути на улицi топотiння багатьох нiг, крики, глухiшi вистрiли. Панас. (Прислухається.) Хтось одмикає дверi... З сiнешних дверей хутко входить Арсен. Арсен. (З рушницею в руцi. Голова обв'язана бiлим, на бiлому виступила кров. Вiн похитується i важко дихає. Помiтивши Панаса, скрикує.) Хто це? (Наставля рушницю.) Панас. Це я, Арсене. Це я. (Свiтить свiтло.) Що з вами? Ви раненi?! Арсен. Це нiчого. Дурниця... Тато прислав сказать... Софiя. (Пiдбiгаючи, тривожно.) Арсене! Хлопчику! Що в тебе? Ранено? Господи! Iди сядь, ляж... Панасе, дайте води, швидче! Арсен. (Кладучи рушницю на канапу.) Та нiчого нема. Не треба, так собi, вдряпнуло. Я на хвилинку. Мушу зараз... знов iти. Я тiльки сказать... (Не хоче сiдать.) Входить Христя. (Побачивши Арсена, кидається до його.) Що? Що таке? Ти ранений? Арсен. (Нетерпляче.) Ай, дайте менi спокiй. Тато прохав сказать, що ми всi живi й здоровi. От i все. Щоб ви не турбувались. I... я б... води випив. Софiя. Зараз, зараз. Я подам. Та присядь. (Кидається до карафки з водою й подає йому. В той же час пильно слухає, що каже Арсен.) Арсен. (Сiдає.) Я трохи втомився. Швидко йшов. За мною гналась цiла юрба большевикiв. Христя. Ну, а хто ж перемагає? Хто то так страшно стрiляє? Нашi? Арсен. I вони, i нашi. У ïх нема гарматчикiв-наводчикiв. Вони платять по тридцять карбованцiв у годину наводчикам. Десь взяли масу грошей. Христя. Масу грошей? Софiя. На, голубчику, пий. Арсен. (Жадно п'є.) Дякую. Софiя. Може, ще? Арсен. Нi, дякую. Треба йти. Софiя. Та спочинь трохи. Встигнеш. Розкажи нам трохи. Хто ж перемагає? Арсен. Я не знаю. Вони, здається, мають пiддержку. Ми одступаємо з цього району. Христя. Одступаєте? Чого? Арсен. Ну, я не знаю. Вони стрiляють з усiх вiкон, з дахiв, з льохiв. Зайняли пошту, телеграф, банк. Софiя. Он як! (Погляда на Панаса.) Панас. (Стоïть, спершись спиною до верстату, нiби байдуже слухає.) Христя. Як же ви ïм позволили зайнять?! У вас же вiйсько, гарнiзон. Арсен. Ну да, гарнiзон. Курiнь запорожцiв об'явив нейтралiтет. Полк кошового Сiрка так само. А полк Сагайдачного увесь перейшов на бiк большевикiв. Панас. (Кашляє, змiняє позу.) Христя. Полк Сагайдачного?! Отой самий, що так урочисто присягався на... Арсен. Отой самий. Та ще як, сволочi, зрадили. Ми вибили большевикiв з жiночоï гiмназiï. Знаєте де? Ну, а тут недалеко казарми Сагайдачного полку. Ми, значить, рахували на те, що з'єднаємось з ними й очистимо зразу ввесь район. I сагайдачники ввесь час нас кликали. Ну, ми вже пiдходимо до казарм. Большевики втiкають. Ой, як утiкали! Не дай Бог. Там ïх полягло! Ну, нiчого. Сагайдачники виставили жовто-блакитний прапор, махають. Ми, розумiється, i на думцi нiчого не мали. Входимо в двiр. А двiр там такий пiвкруглий. Тiльки ввiйшли, тут як пальнуть вони з усiх вiкон на нас. Ми... Христя. Хто?! Сагайдачники?! Арсен. Атож. Ну, а коли сагайдачники зрадили, то, розумiється, ми мусили одступать. Як би не сагайдачники, ми б ïх рознесли! Це ж банди хулiганiв. Убили наших там масу. Там i мене оце... Панас. (Раптом зривається з мiсця i з вибухом лютi грозить кулаком у вiкно.) О, проклятi поганцi! Оттак завжди, завжди, на протязi всiєï нашоï проклятоï нещасноï iсторiï. Своï вбивають, своï, паршивцi! (До Арсена, рiшуче.) Давайте сюди вашу винтовку, патрони, все. Арсен. Нащо?! Панас. Ви зостанетесь вдома, ви раненi, а я пiду замiсть вас. Христю, дай менi пiджак i шапку. В тiй хатi. Давайте патрони. Арсен. Та як же... Христя. Панасе! Що ти хочеш... Панас. Христе, я тебе прошу принести менi пiджак i шапку з тоï кiмнати. Коли твоя ласка. Чуєш? Арсен. (Пiдводиться.) Почекайте. Але ж ми можемо вдвох пiти. Я вам зараз достану руш... (Хитається й хапається руками за Панаса i Софiю.) Софiя. Арсику, любий!.. Вiн зомлiв. Христю, дай води, швидче ради Бога. Панасе, держiть з того боку. Кладiть на канапу. Арсику, хлопчику!.. Це рана його. Пiддержуйте, я подивлюсь рану. Треба перев'язать. Христе, швидче води. Може, є йод, карболка або якась инча дезинфекцiя. Христя. Є йод. Софiя. Давай швидче. Води налий у глибоку тарiлку. Та швидче, Христе. (Розмотує в той же час пов'язку з голови Арсена.) Нiчого собi вдряпнуло, така маса крови. Держiть, Панасе, держiть. Арсику, дорогий мiй, бiдний... От, Господи! Ах, яка ж рана! Христю, Бога ради, швидче ж. Серветок дай, серветок. Двi, три, чотири. X р и с т я. Зараз, зараз. Ах, Боже мiй. (Хапа з буфету глибоку миску, карафку з водою, слоïк з йодом i бiжить з цим до канапи. Пiдставля стiлець i ставить все це на його, хапається, тривожно дивиться на Арсена. Знов бiжить за серветками. Подає Софiï.) На, на. Може, рушник? Софiя. Налий води в тарiлку i влий туди йоду. X р и с т я. Багато йоду? Софiя. Ну, щоб добре жовта вода стала. Не бiйся, лий. X р и с т я. (Готує воду.) Зараз. Зараз... (Пiдставляє стiльця з водою.) Так нiчого? Чи ще? Софiя. Добре, добре. Серветку. Ах, бiдний хлопець. (Промива рану.) Здається, череп не зачепило, але всю шкуру знесло. Арсику, милий! Арсен. (Розплющує очi, ворушиться.) Що таке? Софiя. Нiчого, нiчого, любий. Треба твою ранку перев'язать. Посидь так. Арсен. Менi по... погано... (Умлiває знов.) Софiя. Знов умлiв. Крови загубив багато. Панас. Може, покласти його? Йому так легче буде. Софiя. Ну, давайте, тiльки обережно, будь ласка. Так, так... Пiддержуйте разом i голову, Христю, ти краще вiзьми його ноги й обережненько поклади на канапу. Оттак... Так... Ну, от. Подушку треба. X р и с т я. Зараз. (Бiжить у другу кiмнату, по дорозi дивлячись у вiкно, за яким глухо чується стрiлянина.) Софiя. (Промиває рану.) Пiдставте стiльця з водою сюди ближче. Дайте ту серветку. Виймiть ще серветок. X р и с т я. (З подушкою.) А там все стрiляють. Горить ще з одного боку. Вся та кiмната аж жовта. Треба тихше, щоб мама не почула. Вона, здається, нарештi заснула. (Тим часом пiдкладають подушку пiд голову Арсеновi.) Софiя. Ну, здається, промила. Христя. (Заглядає.) Господи! Яка рана! Арсик! Бiдний! О, проклятоï душi большевики! Боже, що ж це буде? Панас. Ну, я бiльше не потрiбний? Софiя. Нi. Панас. (Обережно одв'язує з Арсена пояс з патронами.) Вибачайте, я пояс його... Христя. Хтось у сiнях гомонить! (З страхом дивиться туди, за нею всi.) Входять Слiпченко й Марко. Христя. Тато й Марко! Слава Богу! Слiпченко. Арсен дома? (Злякано.) Що вiн?.. Софiя. Нiчого, злегка ранений. Зомлiв. Слiпченко. А, та сама рана? На головi? Марко. (Хмарно ставить рушницю бiля дверей у куток i сiдає за столом.) Слiпченко. (Ставить рушницю там же i п'є просто з карафки. До Панаса, що виймає з-пiд Арсена пояс.) Що це ви робите? Не тормосiть його. Панас. Менi патрони його потрiбнi. Слiпченко. На якого бiса? Панас. Потрiбнi. Слiпченко. Може, до большевикiв пiдете добивать нас? Христя. Вiн з вами хоче. Слiпченко. А-а? Надумався? Ну, та пiзно. Ми виступаємо з города. Зайшли попрощаться. Виганя кацапня з рiдноï хати! Продали своï синки, продали, зрадили, наплювали самi собi в душу... Ай, Боже! Ай, Боже! Що з такими робити? Що робить з ними? На вогнi пекти? Рiзать на дрiбнi шматки? I Тихон же з ними! Панас. Так як виступать, то виступать. Нема чого сидiть. Ходiмте! Слiпченко. (Мовчки дивиться на його.) А дома ж хто зостанеться? Покинемо саме жiноцтво? Панас. Ну, лишайтесь ви. Слiпченко. Мене й Марка розстрiляють сеï ж ночi. Перший Тихон викаже. Софiя. Ах, тату, як можна таке говорити? Слiпченко. Не тiльки викаже, а сам розстрiляє. Марко. (З гнiвом б'є кулаком по столi й устає.) Якби не полк Сагайдачного! На ранок ми б ïх на трiсочки рознесли. Слiпченко. (До Панаса.) Самий вiрний, свiдомий, самий кращий полк... зрадив! Всi большевики. Не треба ïм Украïни, не треба ïм волi, нiчого не треба, дайте ïм волю грабувать, насилувать, нищить. А большевики ж це дають, скiльки хочете. Розбили ж тюрму i випустили всiх уголовникiв. Озброïли ïх i пустили по городу. Ну? Софiя. Це не може бути. Слiпченко. Та як не може бути?! Пiди подивись: тюрма порожня. Не може бути! Через що ж не може? Марко. (Ходить по хатi, пiдходить до вiкна, знов до стола.) А мама де? X р и с т я. Спить. У неï дуже болiла голова. Слiпченко. Ну, то й не треба будить. Скажете, що були. Та ми скоро вернемось. Це чорта вже з два! Каменя на каменi не лишимо. Вивiшаємо падлюк до кореня. Кацапа як не винищити до ноги, то й ради з ним нема! Ну, будем прощатись. Ви, Панасе, зоставайтесь з жiнками. Треба ж кому-небудь. Панас. (Спокiйно, але рiшуче.) Нi, не зостанусь. I не кажiть. Я йду зо всiма. Слiпченко. Гм!.. Як же вони... Панас. Проживуть цей час без нас. Грошi мають. Що ж робить? Голосний дзвiнок. Всi змовкають i повертаються до дверей. Слiпченко. Хто б це мiг буть? Марко. Чи не Хомчук забiг за нами? Пора, тату. (Швидко йде в сiни.) Слiпченко. Гм! Дивно, дивно. Хто б це мiг бути? Через який мент чути дужий крик. Топотiния нiг. В кiмнату вбiгають большевики з револьверами i рушницями в руках. Деякi в салдацькiй одежi, деякi в штатськiй. Декотрi обмотанi лентами з набоями. Збоку в деяких висять шаблi. Всi вони кричать Руки вверх! Руки вверх! I цiляться на всiх. Всi пiдводять руки догори. Слiпченко зробив був рух до своєï рушницi, але зупинився i також пiдняв. Слiдом за юрбою вводять Марка з пiднятими догори руками в супроводi трьох большевикiв з револьверами i рушницями. 1-й большевик. (До Слiпченка.) А-а, вот он, старый пес! Попался, стерва? А кто еще тут есть? (До Панаса.) Ты кто? 2-й большевик. Да што ïх розпитуваться много-Усiх на одну шворку та й гайда! 3-й большевик. (До Панаса.) Ты — кто, я спрашиваю? Панас Хiба ви не бачите? 1-й большевик. (Дивиться на варстат.) Рабочий? Панас. Робочий. 1-й большевик. (Побачивши Арсена.) А-а, раненый вильный козак? Софiя. Это не вильный козак. Это гимназист. Его ранила пуля через окно. Посмотрите. Он сидел дома. Мальчик. 2-й большевик. А ти хто ж така, заступниця? Софiя. (Мовчки оглядає його з нiг до голови й од-вертається.) 1-й большевик. Подожди, товарищ. Невинных не трогать. 3-й большевик. Ну, скорее, нечего! Сказано, этих двух. Черт с ними, с другими. Ну, марш за нами. Серед большевикiв. Идем, идем! Надо скорее. Украинцы захватить. Софiя. Куди ж ви ведете ïх? 2-й большевик. А тобi какое дело? Хочеш з ними? Ходiм! 1-й большевик. (До Слiпченка.) Ну, идем! Ведите того. Софiя. (До 1-го.) Послушайте, товарищ, куда вы ведете их? Марко. Та що ти питаєш ïх? Хiба ти не бачиш, з к и м ти говориш? Серед юрби. Та што там за разговори? — Марш! Веди ïх! — Да прикончить здесь и баста! — Стреляй их всех, буржуев! 1-й большевик. Товарищи! Помнить, что мы не разбойники! Слышите? Перваго сам застрелю! (До Софи.) Это ваш отец и брат? Софiя. Да. 1-й большевик. Мы их арестовали за контррево-люционное выступление против рабочих и крестьян. Они будут судимы революционным трибуналом. Софiя. Мне можно следовать за вами? Я знакома с товарищами Гринбергом и Семянниковым. Я сегодня приехала из Петрограда. Вы можете отвести их к товарищу Грицбергу? 2-й большевик. Та што за разговори такi? Там гайдамаки набiжать, а ми тут з буржуями мармалади... веди ïх к чортовiй матерi, а то тут же перестреляю всiх, як собак. 1-й большевик. Ну, идем! (До Софiï.) Следовать можете. Но... я Вам не советую. Слiпченко. Прощайте, дiти! Мамi там ска... (Його штовхають у спину прикладом, i вiн заточується й майже вибiга в сiни.) Софiя. (До Христi.) У тебе є якесь пальто? Хустка? X р и с т я. (Ридаючи.) Там... там... у... сiнях... на вiшалцi... а хустка на... скринi... Софiя. Добре... Панас. Чекайте, я з вами! (Бiжить у сусiдню кiмнату, вибiгає й прибiгає у сiни з шапкою й пiджаком, на ходу одягається.) X р и с т я. (Голосно ридає.) Коли в сiнях стихає, в кiмнату обережно входить Бiлянкевич. Вiн немов винюхує, озирається, усе розглядає. Зупиняється i, скоса дивлячись на вiкно i прислухаючись, ледве помiтно вдоволено посмiхається. Завiса ДIЯ ТРЕТЯ Велика кiмната, канцелярiя. Канцелярськi столи, шафи, етажерки. На стiнi великий портрет Шевченка-В стiнi лiворуч вiкна на двiр. В заднiй стiнi двоє дверей. Однi ближче до вiкон, другi в передпокiй. В стiнi праворуч також дверi в другi покоï. В кiмнатi страшенний розгардiяш: шибки повибиванi, долi валяються подертi папери, канцелярськi книжки, порозливано чорнило, деякi стiльцi й столи побито, перекинуто. Бiля дверей передпокою стоïть на вартi красногвардiєць. На столах, пiдклавши книжки пiд голову, сплять двоє других красногвардiйцiв. Бiля вiкна стоять инчi двоє й дивляться на двiр. Надворi чується залп. 1-й красногвардiєць. Готово! Пришили. Больше не встанеть, сукин сын. 2-й красногвардiєць. Носом так и клюнул в стенку. 1-й красногвардiєць. Стой! Ведуть офицера! А-а, чортова душе, трусишся? Ач-ач, як ноги пiдгинаються. О, о, хапається за бариньку, за бариньку. А тiй якого чорта там нада? 2-й красногвардiєць. Жена, должно быть. Видишь, просит... Жалко, стало быть. 1-й красногвардiєць. Жалко? А нас чом не жалiла, як вони по мордах нас били та розстрiлювали? Нехай тепер... А-а, руки хапає цiлувать. Так ïï, прикладом, падлюку. Верно, оттак, ногою. До стенки ставай, чого там руки цiлувать. Правильно. Умлiла. Оттак краще. Вартовий. Крикни им, Корниенко, чтоб... Куда? Куда? Сюда нельзя. (Хоче спинить Софiю, яка швидко входить.) Софiя. (Показуючи папiрця.) У мене пропуск. Сюди має зараз прийти товариш Грiнберг. Менi його треба бачить. Вартовий. А ви кто будете? Из украинцев или наших? Софiя. I з украïнцiв, i з ваших. Вартовий. Гм! Чудно. Таких мы вон куда отправляем. (Хитає в напрямi вiкон.) Софiя. Не знаєте, хутко має прибути товариш Грiнберг? Вартовий. Я твоего дурацкого языка не понимаю, говори по-человечески! Дверi в заднiй стiнi лiворуч одчиняються. Звiдти виходить офiцер, за ним С i н i ц и н, одягнений в штатське, молодий, бiлявий, в синiй косоворотцi. С i н i ц и н. (Голосно.) Свободен! Двух провожатых! Провожатые! 1-й красногвардiєць. (Починає будить тих, що сплять.) Провожатые, вставай. Слышь? Офiцер. (Сяє вiд радости.) Благодарю вас, товарищ! Не беспокойтесь, пожалуйста, я и без провожатых. С i н i ц и н. (Сердито.) Провожатые! Спят, черт бы их побрал. Провожатые! Провожать (Встають, похмуро чухаються, беруть рушницi й кажуть офiцеровi.) Ну, идем! В середину становись, куда лезешь! (Виходять.) С i н i ц и н. (До вартового.) Следующего! Много их еще там? Вартовий. Есть порядочно. Вот тут какая-то. (Показує на Софiю.) Товарища Гринберга хочет видеть. С i н i ц и н. Вам товарища Гринберга? Пропуск есть? Софiя. Єсть. (Показує папiрець i хоче подать.) С i н i ц и н. (Маха рукою.) Не надо. Подождите. Он сейчас должен приехать. (Вартовому.) Следующего. (Iде до себе.) Вартовий. Сейчас. Закурить надо. (Закурює.) 1-й красногвардiєць. (Смiється.) А той офицерик зрадiв, що свободен. Я, каже, i без провожатих. А того й не знає, що тут-то й вся штука в провожатих. От вони його проведуть, куда надо, i буде вже свободен. (Дивиться в вiкно.) Ану, чи вже вивели до стєнки? 2-й красногвардiєць. Сейчас выведут. Вартовий. (Гукає в дверi до передпокою.) Следующий! Живо! З передпокою впихають молодого хлопця, гiмназиста. За ним, видираючись з рук красногвардiйцiв, вбiгає мати його, жiнка рокiв 38—40, ще не стара. Вартовий. (Одпихаючи ïï.) Куда? Куда? Нельзя! Какого черта пускаете, сволочи? Нельзя, говорю. Мати. (Хапаючи його за руки, трусячись, напiвбожевiльно угодливо посмiхаючись.) Я нiчого, я нiчого. Я постою тут. Это мой сын. Он гимназист. Коля, проси прощения. Проси прощения. Колечка, синочек мой единственный! Вартовий. Да нельзя, я вам говорю. Ну, народ... Гiмназист. (В одчаю.) Мамо, iдiть додому!.. Не треба... Мати. (Злякано.) Коля, замолчи, замолчи! Вы, господа, то есть товарищи! Не слушайте его, не слушайте. Он участвовал в любительских спектаклях и потому говорит по-малороссийски. С i н i ц и н. (На порозi.) Ну, что ж следующiй? Что здесь? Вартовий. Да вот, эту женщину сюда пустили опять. Мати. (Кидаючись до Сiнiиина, хоче схопить його руки.) Не слушайте, не слушайте! Он только в любительских спектаклях. Это мой Коля. Он не виноват. Колечка, проси прощения. Коля, не стой так непочтительно! Он боится, он только боится... Гiмназист. Ах, мамо! Мати. Коля, молчи! Молчи, Колечка! Они тебя отпустят. Ты ж ничего, только в спектаклях, вы ж его отпустите, правда? Гiмназист. Нехай розстрiлюють! Я ïх не боюсь. Хай живе вiльна самостiйна Укр... Мати. (Люто кидаючись до його.) Мовчи, тобi кажу! Сказився ти?! Що ти робиш?! Господа, он так, он... Сiиiцин. Э, к чорту там! Свободен, двух провожатих. Следующего. Мати. (Радiсно.) Свободен?! Колечка, чуєш: свободен! Спасибо, ой, спасибо ж вам! Хай вас Бог... Сiнiцин. (Злiсно до вартового.) Выпровадить их и следующего! Вартовий. (До матерi i гiмназиста.) Ну, уходите! Скорее! (В одчиненi дверi.) Двух провожатых, свободен. Следующего. Мати. (Ведучи за руку сина.) Спасибо, товарищи, спасибо! Идем, Колечка, идем! (Виходить.) Скорее, скорее, Колечка. 1-й красногвардiєць. Еге, идьом, Колечка. Iди, iди, там тобi покажуть свободен. 2-й красногвардiєць. А, видно, заядлый хохленок. Самостийна Украина. Вот, увидит он самостийну. 1-й красногвардiєць. (Регоче навмисно грубим голосом, перекривляє гiмназиста.) Хай живе вiльна, самостiйна Украïна. I вигадали ж, буржуï проклятi. Поддєлуються под мужицький разговор i думають, що ето комусь iнтересно. Вартовий. (У дверi до передпокою.) Ну, что ж там опять, черт бы вас... Что там? Скорее! Входить залiзнодорожник, молодий, лице блiде, з жахом в очах. Вартовий. Сюда. (Проводить до других дверей.) 2-й красногвардiєць. Вильный козак, должно быть. Надворi вибух залпу. Красногвардiйцi дивляться в вiкно. 1-й красногвардiєць. О! офицер уже свободен. Тiльки одною ногою подригує, як жаба. Так його за ноги, до купи. Прикладом би ще по головi, а то, сука, ще оживе. 2-й красногвардiєць. Пущай оживает, их в общую яму всех... Одну уже зарыли, душ сорок. Некоторые еще дышали. 1-й красногвардiєць. Та ну? Дышали? 2-й красногвардiєць. Один дуже стонал. Ничего, всех засыпали. Вартовий. А один, сукин сын, хитрый, притворился мертвым. Его, значит, хотели оттянуть в сторонку. А он, это, как вскочит, весь в крови, морды не видно, побили прикладами. Да как кинется до наших, да зубами. Впился, как бешеная собака, оторвать нельзя. Его бьют винтовками, а он уже без памяти впился зубами и висит. Так, подлец, и помер. Кусок тела вырвал. 1-й красногвардiєць. От проклята душа! Оттак вони нашого брата повсiгда. Помира, а таки вирве в тебе шматок тiла. Сiнiцин. (Виходить, за ним залiзнодорожник.) Свободен. Больше не водить. На два часа перерыв. Вартовий. Свободен без провожатых? Сiнiцин. Без. (Виходить в дверi до передпокою.) Залiзнодорожник. (З тим же переляканим лицем за ним.) Вартовий. Ну, свободны и вы, товарищи. 1-й красногвардiєць. Ну, только мы тоже без провожатых. (Смiється й бере свою рушницю.) 2-й красногвардiєць. (Також бере.) Ох, да и спать же буду! Устал, как пес. Три ночи ни на минуту не спал. 1-й красногвардiєць. Яз неделю вже не сплю. Та й ще не спав би з неделю, аби передушить усiх буржуïв. Вичистить до ноги, щоб i духу ïхнього не пахло. Чисто всiх, з дiтьми, з жiнками... 2-й красногвардiєць. Чтоб и на расплод не осталось? (Поглядають на Софiю.) 1-й красногвардiєць. Атож! А тих украïнцiв дак не то що розстрiлювать, а просто живими всiх у яму й засипать. От вам самостiйна Украïна, от тепер оддi-ляйтесь од Росiï. Верно! Другого способу на ïх нема. Надворi залп. Жiночий приглушений крик. Всi кидаються до вiкна. Софiя також. 1-й красногвардiєць. Ага, самостiйного гiмназистика ослободили. А та, а та що виробляє! Вартовий. Помешалась... Поет, смеется. Ах, ти... вишь беда какая вышла. Бедная! 1-й красногвардiєць. Та й ïï слiд би тоже... Що ïх жалiть? Вони нас жалiли? От нехай тепер самi покуштують. Усiх вирiзать, проклятих! 2-й красногвардiєць. Дда-а... Тронулась умом. Надо было отпустить малаго. 1-й красногвардiєць. Куда пустить?! Кого? Варняка чортзна-що. З тих малих повиростають великi, то вони нам покажуть. Ходiм лучче! (Виходять.) Вартовий i 2-й красногвардiєць iдуть за ним. Софiя. (Сама. Дивиться у вiкно. Потiм непокiйно ходить по хатi. Хоче йти до дверей у передпокiй, але роздумує i рiшуче сiдає чекать. Надворi чується знов залп. Софiя схоплюється, хоче бiгти до вiкна, але зупиняється й сiдає.) Г р i н б є р г. (Входить задиханий, але оживлений, в пiдняттю, простяга обидвi руки Софiï, швидко пiдходить до неï.) Ради Бога, извините, товарищ, что задержал вас. Невозможно было вырваться. Здравствуйте, дорогая! С победой, с торжеством пролетарского дела! Софiя. (Вiтається.) Я до вас у важнiй справi. Я не хотiла вам по телефону... Грiнберг. Ну да, ну да... Конечно. Ну? Что? А? Жарко было ночью? А? А как они, мерзавцы, удирали! А? Это было прямо-таки великолепно. Мы их били, как куропаток. Да ведь банды хулиганов, жуликов. Ну, вы не очень волновались ночью? Ваш дом не пострадал? Я думал о вас и, представьте, делал все, что мог, чтоб снаряды не летели в вашу сторону. Я даже... Софiя. (Нетерпляче.) Я дуже дякую вам, але я хочу попрохати вас... Грiнберг. Знаете что, товарищ: говорите по-русски, ей-Богу, теперь как-то не до этого. Вы меня извините, но момент слишком важный и торжественный, что ли, чтоб... Софiя. (Рiзко.) Хорошо. Я буду говорить так, как вам хочется. Грiнберг. Не так, как мне хочется, а... Софiя. Дело в том, что ночью при мне на квартире красногвардейцы арестовали моего отца и брата. Они находятся здесь, в этом штабе. Их хотят расстрелять. Грiнберг. Вашего отца и брата? За что? Ведь они, вы говорили, рабочие. Софiя. Да, но они украинцы. Вiльнi козаки. Грiнберг. Вильные козаки? Гм! Они здесь? Софiя. Да. Я насилу упросила подождать с казнью до вашего прихода. Грiнберг. (Стурбовано.) То есть как? В каком смысле? Софiя. Я сподiваюсь, що ви ïх визволите. Грiнберг. Ах, товарищ, да оставьте вы хоть в эту минуту ваше украинофильство. И как вы, право... Софiя. (Тихо, зцiпивши зуби.) Я ошиблась. Я надеюсь на вашу помощь. Грiнберг. В качестве кого они арестованы? Софiя. В качестве врагов, конечно. Что за вопрос? Грiнберг. (Рiзко.) Я понимаю. Но они кто: офицеры, солдаты, вольные казаки, гайдамаки? Софiя. Вольные казаки. Я ведь сказала вам. Грiнберг. Вольные казаки? Так что ж я могу сделать? Я ничем не могу помочь. Мы издали приказ: всех вильных казаков расстреливать. Это злейшие враги рабочих. Провокаторы, изменники, разбойники! Это негодяи, которых всех до одного... Софiя. Товарищ, я говорю с вами о своем отце и брате! От огульной характеристики вы могли бы воздержаться. Грiнберг. Извиняюсь. Очень извиняюсь. Я понимаю ваше положение. И мне очень-очень досадно, что именно вам я не могу помочь. Именно вам. Но согласитесь сами, товарищ, я иначе не могу. Почему освободить вашего отца и брата и не освободить всех? Потому что они ваши родственники? У меня самого — брат контрреволюционер. Но если его поймают, я не буду стараться освобождать его. Борьба. В социальной войне нет ни отца, ни матери, ни братьев. Братья — все социально угнетенные, враги — все угнетатели. Я понимаю, вы как женщина... И потом стоящая далеко по своему социальному положению от борющихся низших классов. Софiя. Ах, причем здесь женщина, социальное положение? Грiнберг. Да при том, что нужно иметь мужество в борьбе, товарищ. И нужно быть близким к борющимся, чтобы уметь ненавидеть и интересы их ставить выше родственных связей. Если бы вы были в наших рядах, вы даже не подумали бы о том, чтобы просить за двух... контрреволюционеров, хотя бы они были родственниками. Но вы, конечно, в другом положении... И я, понятно, не могу быть в претензии. Наоборот, вы оказали нам такую услугу, которая... Софiя. Во имя чего же я оказала ее, как вы думаете? Грiнберг. Да, конечно, симпатии ваши... Софiя. Перестанем об этом. Значит, вы решительно отказываетесь помочь мне? Грiнберг. Я не могу этого сделать, товарищ, поймите вы это. Я нарушу свой долг, совершу подлость, измену. Ведь я просто не имею физической возможности выпустить их. Товарищи не дадут все равно, я должен обмануть их, солгать. Поймите, что вы требуете невозможна го. Софiя. Значит, их расстреляют? Так, как тех? (Хитає головою на вiкно.) Грiнберг. Я не знаю, за что их арестовали; может быть, выяснится... Но я лично... Софiя. Хорошо. Довольно. Я понимаю, что вы не можете. Грiнберг. Но уверяю вас, что не могу. Напрасно вы... Софiя. Да верю я! Что же мне делать. Господи?! Ведь не могу я, поймите, не могу я... Грiнберг. Я вас понимаю, я понимаю. Но бывают такие положения, когда... Входять Гликерiя Хведоровна i Христя. Гликерiя Хведоровна в темнiй великiй хустцi, в пальто, Христя в чепурненькiй шапочцi. Грiнберг. Куда? Куда? Кто такие? Зачем? Софiя. Это ко мне. Мать и сестра. Христя. (До Грiнберга схвильовано.) Нам сказали, что вы приехали,— мы пришли... Вы, вероятно, от сестры знаете... Мы вас умоляем. Гликерiя. (Падає навколюшки перед Грiнбергом.) Господин, помилуйте, зжальтеся, кормильцi ж вони нашi. Грiнберг. Товарищ!.. Сударыня, что вы, что вы! Встаньте. (Хоче пiднять, але Гликерiя Хведоровна хапає його за ноги, благаючи: Помилуйте! Не встану.) Позвольте, сударыня... (До Христi.) Да помогите же, подымите... Христя. Мы вас умоляем. Спасите их. Грiнберг. (До Софiï.) Товарищ, да поднимите же вашу мать, что же это такое? Софiя. (Мовчки, тiсно стуливши губи, хмарно дивиться вбiк.) Грiнберг. Сударыня, встаньте, я вас прошу. Поймите же, что я не могу так... О, Господи! Но не могу же я, я права не имею. Христя. Мы вас умоляем, вы можете. Грiнберг. А, черт возьми! (Одсувається од Гликерïi Хведоровни, вона повзе за ним. Тодi вiн рiшуче, сердито повертається й виходить в дверi до передпокою.) Христя. (Пiдводить Гликерiю Хведоровну.) Встаньте, мамо... Встаньте, годi. Буде з нас... Навалялись в ногах Софiïних приятелiв... (До Софiï.) О, сестро. Бог тобi цього не простить! Невинно дивишся? А хто ж з оцим самим шепотiвся учора та щось йому передавав? Га? Хто успiху ïм бажав? А-а, чула я вчора, та не знала, що то за успiх, а то б... Ага? А хто з отим паршивцем Тихоном наслав на тата й Марка большевикiв учора? Не ти? Проклята! Приïхала? Продала всiх нас i втекла сюди, сидиш... Гликерiя. (Плаче.) Годi, доню, ходiм... Бог з ними. Христя. А що заплатили тобi? Нашi сльози, кров нашу? Що взяла за батька та брата? Га? Софiя. (До Гликерiï Хведоровни.) Мамо, ради Бога, не вiрте ïй! Мамо, вона... Христя. А за всю Украïну що взяла? Ух, ти, поганка! Своïми руками задушила б тебе. (Раптом грiзно, жагуче.) Оддай же нам батька й брата! Оддай зараз же! Iди до своïх полюбовникiв, кажи, щоб зараз же випустили ïх! Iди! Гликерiя (До Софiï.) Доню!.. Ти з ними ближче знакома, попроси ïх, ублагай, дитино, рятуй таточка свого i братiка рiдного. Доню моя, ой, доню ж моя, що ж ти з нами робиш! (Ридає.) Софiя. Мамо!.. Я благала, я просила... Я ж усю нiч бiгала, шукала... Христя. Кого шукала? Оцього Юду? Софiя. Я, мамо, буду ще... Я все зроблю... Входить красногвардiєць з рушницею, з бомбою за поясом. Красногвардiєць. (До Христi й Гликерiï Хведоровни.) Ану, пожалуйте. Вас просять вийти зцюдова. Скарєй. Христя. О, прислав оборонить тебе од нас! Г л и к е р i я. Ходiм, доню. Ходiм шукать ще кого-небудь. Красногвардiєць. Пожалуйте, пожалуйте. Гликерiя. (Софiï.) Прощай, доню... Ти ж прийдеш додому? Христя. ïï дом тепер тут. Софiя. Прийду, мамо, прийду... Я останусь тут, щоб... визволити ïх... Мамочко! (Обнiмає Гликерiю Хведоровну. Ридає.) Христя. Годi, лицемiрко, пусти, а то нас ще твiй оцей приятель застрiлить... Софiя. (Випускаючи матiр.) Ой, Христе, як ти... страшно жорстоко i люто мстишся! Христя. Я мщуся? За що? За батька i Марка? Так, я готова тобi... Софiя. Нi, Христе, за инче... Ти... Красногвардiєць. Ну, довольно, господа, довольно. Сказано раз, i нема чого тут... Виходьте. Христя. (Рiшуче.) Ходiм, мамо!.. (Виходять, за ними красногвардiєць.) Софiя. (Сама, швидко, схвильовано ходить по хатi, тикаючись у всi кутки й не знаходячи собi мiсця. Зупиняється й мовчки стогне, гнiвно ламаючи руки.) Входять: Грiнберг, Сємяннiков, Сорокiн, Подкопаєв. Сорокiн, маленький, рокiв ЗО. у френчi, гостренька борiдка, пенсне. Ввесь час без потреби тонко, iронiчно посмiхається. Подкопаєв високий, рокiв 37, короткi вуса, пiдстриженi, еспаньйолка; також у френчi, нiс м'ясистий, качиний, вигляд царського полiцейського пристава, ходить рiшуче, твердо, з виразом переможця i начальника. У всiх за поясами револьвери, шаблi, у Сорокiна ще ручна граната, а у Подкопаєва через груди стрiчка з набоями, а в руцi рушниця без багнета. Входять, голосно балакаючи, смiючись. Прямують до Софiï. Грiнберг. (До Подкопаєва i Сорокiна.) Вот, товарищи, позвольте познакомить вас с товарищем, которому мы обязаны нашим таким быстрым и полным успехом. В истории революции имя Софии Слепченко займет выдающееся место. Подкопаєв. (Клаца острогами й перший ступає до Софiï.) Грiнберг. А это наш командующий особым отрядом, товарищ Подкопаєв. Подкопаєв i Софiя мовчки потискують один одному руки, далi Софiя вiтається з Сорокiним. Грiнберг. А это прибывший сегодня комиссар из Петрограда, товарищ Сорокин. Подкопаєв. (До Софiï.) Позвольте и мне, уважаемый товарищ, как лицу, на котораго возложена военная сторона освобождения пролетариата, принести вам свою искреннюю благодарность за оказанную вами помощь. Конечно, народ рано или поздно низверг бы все равно подлых грабителей, но... чем раньше это случилось, тем оно, е... конечно, лучше. Благодарю, товарищ. Сорокiн. И тем более ценна услуга, чем полнее победа. А победа полная. Вы можете чувствовать полное удовлетворение. Софiя. (Не посмiхаючись.) Спасибо, товарищи, вы преувеличиваете мою услугу. Сємяннiков. (Здоровається й посмiхається, як до староï знайомоï.) Надеюсь, теперь то мы будем чаще встречаться? Софiя. Да, конечно. Сємяннiков. Если позволите, товарищ, спросить: вы не приняли бы теперь более близкаго участия в нашей работе? Нужда в преданных, культурных, социалистических силах, как вам известно, громадная. Мне кажется, что вы... Софiя. О, благодарю вас, товарищ. Я не знаю. По крайней мере, не сейчас. Я должна еще переговорить по одному делу с товарищем Гринбергом. Если позволите? Подкопаєв. О, пожалуйста, пожалуйста. Мы тем временем устроим наше летучее заседание. Туда можно? (Показує на дверi в сусiдню кiмнату.) Грiнберг. Конечно. Можно. Устраивайтесь там, товарищи, я сейчас. Подкопаєв. (Дивиться на портрет Шевченка.) А почему эта контрреволюционная икона висит здесь до сих пор? Убрать ее к черту оттуда! (Рушницею сильно б'є по рамi й збиває портрет на землю. Протикає багнетом лице, настромлює, крутить i одкидає в куток.) Эта хохлацкая морда мне надоела, наконец. Везде торчит. Софiя. Товарищ!.. Грiнберг. (Глянувши на Софiю.) Товарищ Подкопаєв, зачем вы? Ведь это Шевченко. Подкопаєв. Да, конечно, Шевченко, черт бы его... (Помiтивши щось на товаришах.) А? Что? В чем дело? Сємяннiков. Товарищ Подкопаєв, вероятно, ошибся. Он думал, что это портрет какого-нибудь совре-меннаго их деятеля. Подкопаєв. Я не понимаю, товарищи, в чем дело? Современный, несовременный, поэт, учитель, офицер, черт бы его драл, раз он националист, он враг народа и пролетариата. Я заявляю откровенно, что с национализмом, с этими Шевченками, автономиями, федерациями, самостийностями и прочей буржуазной дрянью буду бороться беспощадно. С о р о к i н. Ну, ладно, ладно, идемте на заседание. (Пiдхоплює Подкопаева пiд стан i, смiючись, веде в кiмнату.) Подкопаєв. (Ображено.) И отлично видел, что Шевченко. Важность какая. И везде прикажу снять эту мерзость со стен. Семяннiков. Ну, ну, товарищ, полно горячиться. (Пiдпиха його в спину. Всi заходять в сусiдню кiмнату.) Грiнберг. Как неофит, он слишком прямолинеен. Ви, товаришко, не звертайте уваги. Людина вiн хороша, чесна, але трохи... некультурна i грубовата. Що зробиш? Ви хотiли, здається, поговорити зi мною на самотi? Я до ваших послуг. Софiя. Да, я хотела поговорить еще, но... после этого... Грiнберг. Але ж, товаришко, це ж людина вiйськова, неосвiчена, бувший капiтан. Невже ви гадаєте, що ми всi подiляєм його погляди? Але ж ви самi добре знаєте, що iменно ми проголосили принцип полнаго самоопред-вленiя вплоть до отдвленiя. Федеративная Советская Республика. Ми першi вiтали Украïнську Республiку. I тепер, розумiється, тим паче. Ну, як ви можете, ïй-богу... Софiя. (Мовчить i прижмуреними очима тоскно дивиться в вiкно.) Грiнберг. Ну, товаришко... Ах, як це досадно... Входить Панас. Грiнберг. Вам что угодно? Панас. (Одягнений у потерте пальто, з-пiд якого видно чоботи, в картузi, має вигляд робiтника. В пiднятому станi, весь час криво посмiхається.) Товариш Грiнберг? Дуже приємно. Якраз до вас. Грiнберг. Извините, товарищ, я сейчас очень занят. Панас. Я бачу, я бачу. Але я в такiй самiй справi. Соцiалiзм i контрреволюцiя, товаришу. Треба спасать. Я маю контрреволюцiонерiв, яких треба зараз же арештувать. Грiнберг. В таком случае... Только, пожалуйста, товарищ, поскорее... Панас. О, це дуже скоро. Це мiй батько. Вiн живе недалеко звiдси на селi i балакає по-украïнському. З самого малечку балакає, заядлий контрреволюцiонер... Грiнберг. Что это, глупая шутка? Панас. Боже борони! Як можна? Софiя. Панасе Антановичу, для чого це? Панас. (Нiби тепер тiл ьки помiтив ïï.) Ах, и вы здесь, мадам? Очень приятно. Вы можете засвидетельствовать, что мой отец настоящий контрреволюционер. Во всяком случае, ничуть не хуже вашего. Не правда ли? А между тем вашего сейчас расстреляют, а мой ходит на свободе и угрожает социализму на Украине. Я, как старый социалист... Грiнберг. Послушайте, вы — или пьяны или сумасшедший? Что вам? Панас. Боже мiй, товаришу. Як же не бути п'яним? Як не бути п'яним? I правильно сказали, товаришу, iменно сумасшедшiй. Софiя. Панасе Антоновичу, я вас прохаю... Панас. Сейчас, мадам, сейчас уйду, как вы нетерпеливы. Позвольте же и мне совершить такой же подвиг, какой вы совершили. (До Грiнберга.) I крiм того, у мене є ще двi тiтки, старi контрреволюцiонерки, селянки, також балакають по-украïнськи, живуть у другому селi. Читають украïнськi книжки. Грiнберг. Если вы немедленно не уберётесь отсюда вон, я вас прикажу расстрелять. Слышите вы? Панас. Господи Боже мiй! А я ж чого сюди прийшов? Я ж не договорив вам, я ж ще сам контрреволюцiонер. I жорстокий, попереджаю вас, контрреволюцiонер. Не тiльки читаю, але й пишу по-украïнському. От спитайте цю даму. Чого ви посмiхаєтесь? Вiтаючи всiм серцем пришествiе в особi большевикiв соцiалiзму, а не можу допустить, щоб жив такий контрреволюцiонер, як я. Куди прикажете менi стати до стенки? Туда? Туда? Туда? Грiнберг. (До Софiï.) Что он — больной, что ли? Кто он такой? Софiя. Панасе Антоновичу, можна вам два слова сказать? Панас. С удовольствием, мадам, с удовольствием. Только, пожалуйста, поскорее, мы с товарищем должны окончить наше дельце. Виходить Семяннiков. з порога кличе: — Товарищ Гринберг. На минутку можна вас? Извиняюсь, товарищи. Грiнберг. (Швидко йде до його, й обидва зникають у сусiднiй кiмнатi.) Софiя. Що це значить, Панасе? Панас. Что именно, мадам? Софiя. (Рiзко.) Все. Ця комедiя, це мадам, росiйська мова зо мною. Що це значить? Панас. Вам не нравится выражение мадам; но ведь это из почтения, мад... , ну, сударыня, если хотите. Единственно из почтения к вам. С особой, которая родного отца и брата принесла в жертву великой святой идее, я не могу иначе говорить, как на языке благородном, на языке наших освободителей, несущих нам светоч.- Соф i я. Дiйсно, ви од страху, видно, зовсiм збожеволiли. Панас. Как не збожеволеть, мадам, как не збожево-леть? Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих подлых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке — и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы — и к стенке. И как же не благоговеть перед вами, как не... не божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевитский, российский, самый настоящий. Позвольте преклониться перед вами. (Низько вклоняється.) Софiя. (Мовчить.) Панас. Что прикажете передать на том свете вашему контрреволюционному батюшке и братцу? Прощание? Или сожаление о их глупости? Что же вы молчите? Извольте хоть словечко произнесть. Софiя. Чого вам треба од мене? За що ви мучите мене? За що? П а н а с. (Люто.) Чого треба? Випустiть батька вашого i брата! Чуете? Не смiйте ïх убивать!.. Софiя. Як же я ïх випущу? Як? Скажiть. Ну, скажiть, що менi зробить, я все зроблю. Пiти з бомбою, з револьвером визволять ïх? Ходiм. Давайте. Панас. Пiзно з бомбами. Вимагайте вiд ваших товаришiв випустить ïх. Софiя. Я вже вимагала, просила, благала. Мама навколюшках стояла перед ними. Панас. Знаю. А ви стояли i мовчки дивились, як мама ваша повзала перед паршивцем, перед... жулiком, шарлатаном. Софiя. Я думала, може, це поможе... Панас. Хе!.. Не помогло? Прислав красногвардiйця вивести ïх? Софiя. Вiн не може випустить. Це була б зрада, порушення обов'язку... Панас. (Смiється.) Яка моральна чистота! Ану, дайте йому тисячу карбованцiв, побачите, чи злякається вiн зради?.. Ану, запропонуйте йому свою любов, чи побоïться вiн порушення обов'язку? О, мерзотники! Софiя. Ви мелете чортзна-що. Говорiть же, як визволить, ну, говорiть! Панас. Я ж говорю, якого ж вам ще чорта: дайте йому хабаря, грошима, тiлом своïм, чим хочете, i вiн випустить. Грошi, може, од вас посоромиться взять, але тiло... можете бути певнi. Софiя. Ви це серйозно?! Панас. Що саме серйозно: чи згодиться? Анiтрiшки не сумнiваюсь. Софiя. Ви по собi судите? Панас. О, на жаль, про Грiнбергiв я смiло можу по собi судить. Тiльки мiж мною та ними та рiжниця, що я зроблю i не буду вже заводить тепер соцiалiзму, а вони роблять й заводять. Вони смiливiшi. Софiя. I ви, iменно ви пропонуєте менi це зробить? П а н а с. А ви ж пропонували своïй матерi повзати перед ним навколюшках? Ви вважали це можливим? Невже ви думаєте, що вашiй матерi було це так само легко, як вам кокетувать з ним? Софiя. Добре. Я це зроблю. Дякую за пораду. Чуєте: я це зроблю. Панас. I можливо, навiть не без приємности зробите. Ко всеобщему удовольствию. Софiя. Можливо. Панас. Та не тiльки можливо, а напевно. Та признайтесь, що ви й самi вже про це трошки думали. Софiя. Ну, розумiється, думала. Тiльки сумнiвалась, чи згодиться вiн. Менi здавалось це трошки негарним, але ви роз'яснили, i я сама бачу, що в цьому нiчого негарного нема. Панас. Так, нема: буржуазнi забобони. А потiм можна буде разом i соцiялiзм заводить на Украïнi. Софiя. Звичайно. Революцiя повiнчає, гарно й оригiнально. А життя батька i брата — це непоганий подарунок молодого. Як ви гадаєте? Панас. (Люто.) Не смiйте глузувать з вашого батька i брата! Ви розумiєте, що це цинiзм? Ви не достойнi iмена ïх вживать. Софiя. (Хапаючись за голову.) Ох, iдiть швидче звiдсiля! Iдiть... А то я не знаю, що буде. Панас. К стенке? Я готов, мадам, я готов давно. Будь ласка, прошу: кличте Грiнберга. Софiя. (Упавши головою на стiл, глухо, болюче ридає.) Панас. (Довго мовчки дивиться на неï.) Софiя. (Раптом затихає, потiм зразу пiдводиться, рiзко до Панаса.) Чого вам треба? Iдiть собi геть. Забирайтесь. Я з вами не хочу балакать, ви менi гидкi. Панас. (Якийсь мент дивиться на неï, потiм рвучко повертається й виходить.) Софiя. (З одчаєм i мукою шепоче.) Ох, Боже ж мiй! Ох, Боже ж мiй! (Кусає хустку, щоб не ридать.) Входить Грiнберг. (Озирається, шукає очима по хатi, питає.) Что, ушел уже этот странный господин? Кто он такой? Софiя. (Зразу мiняючи вираз лиця.) Да, ушел. Я вас задерживаю? Грiнберг. О, пожалуйста. Будь ласка. Я до ваших послуг. Но, може б, ви були ласкавi говорить зо мною по-украïнськи. Я, коли не схвильований, то з приємностю. Ви вибачайте... Софiя. Я хотiла тiльки от про що попрохати вас: задержати хоч на кiлька днiв кару над моïм батьком i братом. Грiнберг. Гм. Задержать? Не знаю, чи зможу я. Гм. (Морщиться, мiркує.) Софiя. (З вимушеною, кривою, кокетливою посмiшкою.) Ну, а як я вас дуже-дуже попрохаю? Ви постараєтесь, правда? Ваш же вплив такий величезний, що... Адже тiльки одстрочка, кiлька днiв... Грiнберг. Бачите, товаришко, я скажу вам одвер-то: для вас я готов на що вгодно, але... але даже мiй вплив, який, я того не скриваю, довольно значительный, в данном случае вряд ли. Видите ли... Будем говорить, как свои люди: у нас нет никакой дисциплины. Я могу приказать, но исполнить... Даже постановления совета депутатов и то далеко не всюду исполняются. Каждый сам себе начальник. И часто поневоле приходится отдавать только такия приказания, которыя приятны и желательны самим исполнителям, а нежелательных по возможности избегать. И я не знаю, як у даному разi... Я дуже боюсь. Гм! Софiя. Господи! А так хочеться з щирим серцем порадiти з нашоï перемоги, вiддатись цьому почуванню всiєю душею, без перешкод. I,— ви ж розумiєте,— для мене це неможливо. Нехай це буржуазний, старий пережиток, але... це вище моïх сил. Грiнберг. О, я розумiю, розумiю. Звичайно. Софiя. Хотiлось би всю увагу оддать новим товаришам, познайомитись з вами ближче i навiть, якщо тiльки я на що-небудь придатна, то разом працювать на користь спiльнiй справi... Грiнберг. (Радiсно.) Нет, в самом деле, вы согласились бы? Софiя. Господи, розумiється. З радостю. Але в такому станi, знаючи, що там твоï батько й брат... (Замовкає й поглядає на Грiнберга.) Грiнберг. Гм. Але пiд яким предлогом? Почему этих, а не других? Почему не всех? От першi вопроси, якi зададуть. Софiя. Ах, Господи. Стiльки вопросiв про все можна задать. Ну, зададуть, ну, вiдповiсте що-небудь. Адже смерть цих людей нiчого не дасть вам, а без неï ви дасте менi можливiсть жити, вiрити, оддати все життя на справу. Ну, хочете так: берiть моє життя взамiн життя батька й брата? Хочете? Я буду в вашому повному й необмеженому розпорядженню. Треба буде на смерть послати, я готова кожноï хвилини. Хочете? На що вгодно. Грiнберг. (Зиркаючи на неï.) На що вгодно? Софiя. На все, що прикажете. Повна раба ваша. От уявiть собi рабу... Грiнберг. Однако, как вы любите своих родных. Если б вы так любили идею, социализм... Софiя. Но ведь я отдаю себя в ваше распоряжение именно для идеи, в интересах ея. Грiнберг. (По паузi.) Гм. Ну, а если я потребую от вас чего-нибудь не имеющего отношения к идее? Ведь вы тогда не исполните? Какая же вы раба? А? (Дивиться на неï.) Софiя. (Якийсь мент мовчить.) Але ж ви, це ви будете вимагать. А ви ж не можете вимагать нiчого шкодливого для iдеï. Грiнберг. Да, конечно, я не потребую ничего шкодливаго, но... предположим, потребую чего-нибудь, не имеющаго отношения к идее, но для вас очень неприятного или даже тяжелаго. Как тогда? Софiя. Я мушу виконать. Грiнберг. (Смiється, але пiд смiхом ховає хвилювання.) Неужели исполните? Софiя. Коли я берусь, то исполню. Грiнберг. Ну, допустим, я предложил бы вам сегодня вечером вместе со мной где-нибудь отпраздновать нашу победу? В каком-нибудь ресторане? Ведь это для вас неприятно, тяжело, правда? Софiя. (Мовчить.) Грiнберг. (Смiючись.) Вот видите. Софiя. О, нi. Я ж вам сказала. Коли б ви взяли мое життя взамiн життя батька й брата, то й то б я виконала. Грiнберг. Значит, исполните? Серьезно? Софiя. Я весь час говорю з вами серйозно. Грiнберг. (Починає швидко ходить по хатi, думаючи.) Софiя. (Хмарно слiдкує за ним.) Грiнберг. (Зупиняючись проти Софiï, хвилюючись.) Но вы понимаете, что я совершу подлость, исполнив ваше желание? Софiя. Великоï подлости в тому, що ви не вб'єте двох людей, я не бачу. Грiнберг. Да, с точки зрения христианской. Но с точки зрения двух борющихся сторон это просто измена одной стороне. Но хорошо. Я только хочу этим сказать вот что... (Хвилюється.) Я хочу этим подчеркнуть, что если бы я согласился, то только для того, только потому, что это вы, что для вас я даже на подлость, на измену готов идти. Вы можете, конечно, отнестись ко мне с презрением, можете воспользоваться моей... ну, слабостью, что ли, но я говорю то, что чувствую... Софiя. Нi про яке презрение мови не може бути. Навпаки... Ну, добре. Значить, сьогодня ми будемо святкувати нашу перемогу i визволення моïх рiдних. Так? Грiнберг. (Знов починає ходити.) Подождите минуточку. (Iде до дверей, що в сiни, й гукає.) Товарищ Самуил! На минуточку. (Одступає трохи в кiмнату й одво-дить Самуïла вбiк, шопотом.) Вот что, товарищ Самуил, здесь находятся два вольных козака, фамилия Слипчен-ко. Есть такие? Самуïл. Да, есть. Отец и сын? Грiнберг. Да. Так вот какая вещь. Я только что говорил по поводу их с товарищами Семянниковым, Подкопаевым, Сорокиным. Ну, и мы решили старика выпустить, а молодого... (Тихiше) к стене. Понимаете? Так вы немедленно, сию минуту выведите молодого и... Понимаете? А потом я позову вас и при этой даме прикажу освободить обоих. Понимаете? Вы же скажете, что молодого случайно только что расстреляли. Это необходимо для дела. Слышите? Очень важно. Самуïл. Хорошо. А молодого сейчас? Грiнберг. Сию ж минуту. (Голосно.) Ну, спасибо, товарищ, я надеюсь на вас. Самуïл. Хорошо. (Хоче йти.) Грiнберг. Нет, погодите. (Тихо.) Но я, может, и не позову вас. Слышите. Но его надо все равно. Понимаете? Самуïл. Да, понимаю. Хорошо. (Виходить.) Грiнберг. (Голосно.) Спасибо, товарищ. Софiя. (Пiд час ïхньоï балачки одходить на другий кiнець кiмнати.) Грiнберг. Ну, товаришко, здається, є маленька надiя. Я ще нiчого не знаю певного, але... Я хочу перш усього перевести ïх у друге мiсце. Розумiєте? Там ïх не знають, i легче буде звiдти випустить. Я боюсь тiльки, щоб тут, поки ïх можна буде перевести, як-небудь случайно не той... Ви ж розумiєте, тепер такий час... Страстi у всiх розгорiлись, всi знервованi. Своє життя нiпочом, а то ще ворога. От я для цього i кликав товариша того. Це мiй старший товариш по тюрмi... Софiя. (Простяга руку.) Дякую вам, товаришу. Грiнберг. О, пiдождiть дякувати. Це справа така трудна, що я не знаю, чи вдасться ïï провести. Я вам зможу сказать тiльки через три-чотири... (Раптом прислухується.) Софiя. Я готова чекати не то що чотири днi, а чотири мiсяцi, скiльки хочете. Грiнберг. (З посмiшкою.) Але я так довго не можу чекати. Я хотiв би вже сьогоднi ввечерi разом з вами од-празднувати щасливий кiнець нашоï справи. Ви нiчого б не мали проти? Софiя. О, хоч у сю хвилину. Грiнберг. На жаль... треба пiдождать. Я мiж инчим уже говорив з своïми товаришами з приводу вашоï справи, i менi удалось декого схилить до вас... Софiя. Правда? О, як це добре. Ах, як це добре! Ви ж розумiєте, менi так тяжко було б бути, працювати з вами. Звичайно, я знайшла б сили зрозумiти, через що i як, але... чуття осталось би чуттям. I ви сподiваєтесь, що вони нiчого не матимуть проти того, щоб ïх звiдси перевести в друге мiсце? Грiнберг. Да, я думаю. Софiя. (Знов потискує йому руку.) Безмiрно вам дякую. На дворi глухо вибухав залп. Софiя. (Здригнувшись.) Що це? Грiнберг. О, это ничего... Это так. Ничего. Софiя. Знов розстрiлюють? Грiнберг. Нет, нет, это так, мы приказали приостановить. Не обращайте внимания. Да, так я, значить, надеюсь, что мы будем вместе работать. Я чрезвычайно рад, так как... Софiя. А чи не можна б менi хоч побачитись зараз з батьком i братом? Подати надiю? Грiнберг. О, нет, нет, это невозможно. То есть, возможно, можливо, але я не раджу цього робить. Ми рискуємо провалить справу. Та пiдождiть трошки, i ви зовсiм з ними сьогодня побачитесь. Входить Сємяннiков. Грiнберг. (До нього.) Товарищ. Подтвердите вы этому неверному, что мы сделаем все возможное по делу его отца и брата. Сємяннiков. С удовольствием подтверждаю. С удовольствием. Грiнберг. Ну, бачите? (До Сємяннiкова.) А мы тут успели даже заключить маленькое условие: сейчас же после освобождения товарищ примет более близкое участие в работе. Сємяннiков. (Щиро й радiсно потискуючи руку Софiï.) Вот это дело! Я очень рад. Ведь у нас так мало культурных сил. Биться, стрелять мы еще так-сяк умеем, а дальше... Интеллигенция не верит нам, боится, убегает к буржуазии, саботирует, провоцирует. И тем радостнее для меня ваше участие, что вы настоящая, идейная украинка. Это прекрасно. Будем работать, товарищ. Правда? Софiя. Я з великою охотою... Грiнберг. А теперь, товарищ, идите домой и ждите отца... И брата, конечно. Да. А также несколько слов от меня по поводу празднования. Вы, вероятно, очень устали? Софiя. Безумно устала. Сємяннiков. Ничего. Теперь все отдохнем. Софiя. Значить, iти й чекати? Грiнберг. Iдiть i чекайте. Сємяннiков. И будьте спокойны. Софiя. Я, товаришi, не дякую, бо... Ну, до побачення. (Iде до дверей.) Грiнберг. До побачення. Сємяннiков. До свиданья! Грiнберг. Хай живе Соцiалiстична Украïнська Республiка! Сємяннiков. Урра-а! Софiя. Дякую, товаришi. (На порозi озирається, привiтно з посмiшкою махає рукою, киває головою i зникає.) Завiса.
МIЖ ДВОХ СИЛ