<< Главная страница

МIЖ ДВОХ СИЛ



Категории Володимир Винниченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал ДРАМА НА ЧОТИРИ ДIÏ Дiєвi особи: МИКИТА IВАНОВИЧ СЛIПЧЕНКО ГЛИКЕРIЯ ХВЕДОРОВНА, його жiнка СОФIЯ ХРИСТЯ ïхнi дiти МАРКО ТИХОН АРСЕН ПАНАС АНТОНОВИЧ, чоловiк Христини СЄМЯННIКОВ ГРIНБЕРГ Лiдери большевикiв МИКОЛА ПЕТРОВИЧ ВIЛЯНКЕВИЧ СIНIЦИН ПОДКОПАЄВ большевики СОРОКIН Красногвардейцi, селяне, робiтники. Дiється в одному з великих провiнцiяльних мiст на Украïнi в початку 1918 року. ДIЯ ПЕРША Велика кiмната. Вона одночасно служить i за ïдальню, i за робiтню, кабiнет i вiтальню. Лiворуч вiд глядача ближче до рампи теслярський варстат. Тут же дошки, стру-менти теслярськi; над варстатом до стiни поприбиванi полицi з пофарбованого дерева. Бiля варстату стоïть невеличка шафа для книжок, яку допiру роблять. Далi по лiвiй стiнi полицi з книжками. Мiж варстатом i полицями з книжками дверi в другi кiмнати. В заднiй стiнi велике iталiйське вiкно. Крiзь його видно будинки мiста. Бiля вiкна злiва стоïть стiл до писання, фотель. Справа буфет. В стiнi, що праворуч, другi дверi до сiней. Попiд сею стiною стоïть широка турецька канапа. Над нею старовинний украïнський килим i портрет Шевченка у великому рушнику. Посеред кiмнати стiл, покритий бiлою вишиваною скатiркою. Скрiзь на стiнах портрети украïнських письменникiв, так само прибраних рушниками. У п'єсi в основному зберiгається авторська орфографiя. ПАНАС. (Рокiв 30, з голеною бородою, бiлявий, в очах переважно юмористичний вираз. На йому сорочка з сiрого товстого полотна, на шиï зав'язана червоною вузенькою стьожкою; рукава закачанi. Пiдперезаний темно-синiм поясом. Чорнi неширокi штани в чоботи. Вiн дивиться у дзеркало, розглядаючи себе зо всiх бокiв. Коли в сусiднiй хатi чується голос, вiн хутко одходить од дзеркала, бере рубанок i стругає.) ХРИСТЯ. (Рокiв 24-х, бiлява, з м'якими рисами лиця, одягнена в бiлу блюзку й синю модну спiдницю, на спинi двi коси. Хутко входить i шукає по хатi, поглядаючи скоса на Панаса.) Та де ж вона? Оце, ïй-Богу! Ну, нема ж, та й годi! Паню, ти не бачив татовоï шапки? ПАНАС. Бачив. На трапку лежить. (Не перестає стругати.) ХРИСТЯ. Ай, Паню! (Шукаючи, пiдходить до Панаса, м'яко, занадто щиро.) А знаєш. Паню, тобi таки без бороди далеко краще! Тепер у тебе зовсiм украïнський тип. А тодi трошки скидався на кацапчука, це через те, що борiдка була бiлява i трошки цапина. А тепер же зовсiм такий, як чотирi роки назад. ПАНАС. (Нiби шукає щось круг себе й заглядаючи за Христю.) ХРИСТЯ. Що ти шукаєш? ПАНАС. Та щось тут допiру говорено про мою борiдку. Хто то, Христю? ХРИСТЯ. Авжеж, краще. А що я вчора казала, що гiрш, так то я так... з поганого настрою. Менi здавалось, що ти поголився ради приïзду Софiï, щоб б\ти таким, яким вона тебе знала. ПАНАС. Ага, а тепер уже не здається? ХРИСТЯ. Ну, Господи! Ну, розумiється, ти можеш хотiть подобатись Софiï. Що ж тут такого? Хiба це зараз же повинно значити, що ти в неï закохании? Господи Боже! Невже ти думав учора, що я iменно це думала? Паню!.. Але даю тобi слово, я зовсiм так не думаю. Ти вiриш менi? Вiриш? (8u.su.par йому в лице, ловить руку з струганком.) ПАНАС. (Смiється.) Ах, ти хитрюга! ХРИСТЯ. Чим? Чим? Чим же я хитрюга? ПАНАС. Ну, дитинча, iди шукай шапку, менi треба докiнчить оцю поличку. А то як прийде Софiя, як закохаюсь у неï, то й не кiнчу вже зовсiм. ХРИСТЯ. Ну, а хiба ж ти не радий, що вона приïжджає? Ну, скажи по правдi. Трошки все ж таки хвилюєшся, га? ПАНАС. Нi, менi дуже сумно. I страшно: а що знаєш, як повернеться стара любов? Га? Що ж ми тодi робитимем, мала моя, га? Стара любов, брат, цупка, живуча. От морока буде! ХРИСТЯ. (Несподiвано гiрко.) На що ïй повертаться, коли ти ïï й тепер любиш i не переставав усi цi чотирi роки любить. ПАНАС. (Смiючись.) От-так маєш! ХРИСТЯ. Ах Господи, i чого б я приставлявся. I зо мною ти женився тiльки на злiсть ïй, i бороду поголив тiльки для неï, i.стоïш тут з рубанком для неï. Ах, нещасний поет, мусить теслярством зароблять на хлiб. Бiдний талант, загинув через сiм'ю. А Софiя, як же, вiдома артистка росiйськоï iмператорськоï сцени, вона зрозумiє... ПАНАС. (З посмiшкою пильно дивлячись на неï.) Дитинча, навiщо ти собi кiгтоньки в серце запускаєш? Га? Навiщо дряпаєш? Нiкому з того абсолютно нiякоï користи немає. Повiр ти менi. ХРИСТЯ. (Плаче.) ПАНАС. Так... Додряпалась. ХРИСТЯ. Ти нiк...коли м.-.мене не любив... Тiльки ïï... I тепер... ПАНАС. Ну, скажiть на милость, що значить одна маленька, паршивенька, цапина борiдка. В руки взять нема чого, а як зголив, так якi сльози через неï. Нi, дитинча, годi, я заведу через мiсяць тобi таку, що всi кацапи будуть ахкать. Ой, побачиш... На виставку в Рязань пошлю ïï. (Обнiма й злегенька милує.) ХРИСТЯ. (Плаче й смiється.) Я поганка. Паню! Ти не сердься на мене, але менi так болiло ввесь час, так болiло. А тепер, знаєш, легче. Як сказала, так i легче. ПАНАС. (З усмiхом.) Ну, звичайно, як звалиш каменюку, так воно вмить легче. Входить Слiпченко. Вiн присадкуватий, кремезний, рокiв 50. Вуса довгi, з пiдвусниками, звисають униз по-козацькому, вишивана сорочка з стьожкою. Зверх сорочки пiджак, але штани пiдперезанi червоним широким поясом, за якого причеплено револьвера. Говорить поважно, силкуючись удавати козака, трохи театрально: — Ну, дочко! Ти сюди з чоловiком любощi розводить прийшла? (До Панаса.) Здається, воно трохи не по-украïнському буде любощi розводить? Га? ПАНАС. По-украïнському можна все говорить. Не сушiть собi голови. СЛIПЧЕНКО. Ну, нехай упораємося з тою проклятущою кацапньою, засяду за граматику. Ну, а шапка ж де? Дочко? ХРИСТЯ. Та, ïй-Богу, тату, ïï тут немає. Шукаю, шукаю аж... Ой, та ось же вона, дивiться. Лежить собi... ПАНАС. Та й уредна яка, i не поворухнеться, наче й не вона. СЛIПЧЕНКО. (Бере смушеву, сиву шапку з червоним козацьким верхом, що звисає майже на плечi, гладить ïï рукою.) А де ж наш Арсен? ХРИСТЯ. Та пiшов же, тату, на вокзал зустрiчать Софiю. СЛIПЧЕНКО. Та аж з самого ранку сидить там? Оце добра менi справа. Ну й поïзди, чи той, потяги ходять тепер, хай ïм грець. Ну, нiчого, хай упораємось з большевиками. А, та й славне козацтво росте. Кидайте ви, Панасе, своє теслярство, записуйтесь у вiльнi козаки, боронiть рiдний край. Яке тепер теслярство? Гляньте, яка ловка шапка. Га? (Одягає й береться в боки.) ПАНАС. (Спiває, нiби не чуючи.) Гей, не шуми, луже. СЛIПЧЕНКО. О, вже заспiвав своєï. Украïнець називається. Входить Гликерiя Хвед. Рокiв 50. одягнена в темне, блюзка дзвiночком, по-селянському, на головi темна хусточка. Лице тихе, добре. Вдача лагiдна, дуже довiрчива, наïвна. — А Софiєчки нашоï все немає? Чую гомiн та й думала вже, що то вона приïхала. СЛIПЧЕНКО. (Серйозно.) А ти, стара, хiба й не знаєш? Прийшла ж од неï телеграма, що вона просто на аеропланi прилетить до нас. (Моргає Христi.) ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Здивовано.) Оце, скажiть! (Стурбовано.) Та це ж, не дай Господи, й упасти можна. СЛIПЧЕНКО. Ого, прив'яже себе! ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та й холодно ж. Боже мiй. Ото яка! А вона таки така. Змалку така була. СЛIПЧЕНКО. Та пише, що просто в вiкно хоче до нас улетiть. Ось сюди. Та щоб ми вийняли його. Оце стоïмо та й радимось. ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та як же так?! Ой, старий, ти знов оце мене дуриш... СЛIПЧЕНКО. (Вдоволено смiється.) ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. А я ж i повiрила. Хай Бог милує, лiтать на цих еропланах. Нехай уже поïздом ïде... (В сiнях гомiн.) Ану ж стiйте. Чи не вона ж ото? Ой, матiнки! (Кидається до дверей у сiни й зникає.) СЛIПЧЕНКО. А справдi, нiби Софiïн голос. Е, прилетiла таки! (Швидко йде за Гликерiєю Хведоровною.) ХРИСТЯ. (Поглянувши пильно на Панаса, бiжить за ними.) Вона, вона. Софiвчка, Софiєчка! (Вибiгає.) ПАНАС. (Сам швидко йде до дзеркала, дивиться, чепуриться. Потiм береться за струганок, але, роздумавши, одклада набiк i одкочує рукава. Видно, хвилюється, нiяково про себе посмiхається, не знає, яку позу прибрати. Гомiн у сiнях стоïть хвилини три. Панас уже нетерпляче погляда на двеоi.) Входять всi й Софiя, ïй рокiв 27. Гарна, волосся темно-русяве. Одягнена елегантно в сiрий зимовий костюм, гаптований хутром. На головi сiра, пiд кольор костюма, хутряна, не смушева шапка. Iде, обнявши Гликерiю Хведоровну. Манера балакать весела, рiшуча, трошки неуважна. Тепер схвильована, в радiсному пiдняттю: — I все так само, так само, як було. Навiть є Панас Антонович! Доброго здоров'ячка? Як ся маєте? (Здоровкається з Панасом.) Господи, такий самий, анiтрошки не змiнився. Тiльки... Що це тут за дошки? Майстерня? СЛIПЧЕНКО. А то наш Панас покинув вiршi писать та виробляє шафи тепер. Заробiтнi тце, нiж вiршi. СОФIЯ. Та-ак? Невже? ПАНАС. (З посмiшкою.) Пристосування до сучасного моменту, тiльки всього, Софiє Микитiвно. Ви не лякайтесь. СОФIЯ. (Сухо.) Я й не лякаюсь. Господи, все таке саме, навiть фотографiï в черепашкових рямцях. Нi, я мушу ïх поцiлувать, вони надзвичайно милi. (Цiлує рямцi.) ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та ти б, дитинко, хоч шапочку скинула, роздяглася. I ïстоньки ж хочеш? Господи, такий же свiт проïхала. СОФIЯ. (Скидаючи капелюха, жакет.) Та ще як, мамуню! У вагонi четвертого класу, двоє суток не виходячи з вагона. Один салдат спав на плечi, другий на колiнах, третiй впiрався ногами об мою голову, четвертий дихав у шию. ХРИСТЯ. (Роздягає капелюх i жакет.) ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ой, матiнки! СОФIЯ. А почуваю себе як свiженький огiрочок. АРСЕН. Та я ж ïï через вiкно з вагона вийняв! СЛIПЧЕНКО. А що ж! По-козацьки! ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Отто, Господи! СОФIЯ. Ого, ми молодцi! Але що найкраще, що найкраще, так це те, що нарештi дома. Дома, дома, на рiднiй землi, на Украïнi, татусю, на нашiй любiй i своïй тепер землi. I яке щастя говорить по-своєму, наче плаваєш. (Лукаво.) Ну, тату, тепер ви вже, розказував менi Арсен, не матимете нас, дiтей, що ми дурну хохлаччину заводимо? Га? СЛIПЧЕНКО. Буває, дочко, що й старi розуму навчаються. Вiк живи, вiк учись. А дурнем помреш. ХРИСТЯ. О, тато тепер таким украïнцем став, що й нас за пояс заткне. СОФIЯ. Браво! ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну, а як же Микола Петрович там, доню? Чого ж вiн з тобою не приïхав? СОФIЯ. (Весело.) А навiщо вiн тут здався, кацап? СЛIПЧЕНКО. Iменно, так! Оце, видно, справжня украïнка! ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну, де ж таки. Хоч i бiдний, i кацап собi, а таки ж твiй чоловiк рiдний. СОФIЯ. Еге, мамуню, уже годi. Уже я не гаспажа Падпругiна, а просто собi Софiя Слiпченко. ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. О! Як же це так? СОФIЯ. Розвелась. Подала заяву в Совєт рабочих депутатов, приклала марку за сiмдесят копiйок, i кiнець. Вiн менi не чоловiк, а я йому не жiнка. От як тепер, мамцю. (Всi враженi.) ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Оце Господи! Та чого ж так, дитино? Що ж, ви догано жили мiж собою? Обижав тебе? Чи як? СОФIЯ. Е, мамо, довго говорить, а мало слухать. Колись розкажу. А тепер я б все ж таки вмилася. ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та зараз, зараз. Ото справдi! Та ходiм, ходiм! Христю, ти б помогла! СОФIЯ. Тiльки от що. Тут до мене зараз має прийти один чоловiк. Я йому з вокзалу телефонувала. Дуже важна справа. Доручення з Петрограда. Так де менi його прийняти? СЛIПЧЕНКО. У нас, дочко, оця хата за все. Ти ж сама знаєш. Пролетарi!... СОФIЯ. I чудесно... (Дзвiнок.) О, це нiби якраз хтось дзвонить? Арсене, ану, подивись. Як до мене, то веди сюди. А вас усiх я вже попрохаю... (З посмiшкою показує рукою на дверi.) АРСЕН. (Швидко виходить.) ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та, може б, умилася все ж таки? СОФIЯ. Нi, як вiн, то вже потiм. Це хвилин п'ять, не бiльше. Одчеплюсь та й буду вже вiльна. АРСЕН. (Входячи.) До тебе, Софiє. СОФIЯ. Ага... То проси, будь ласка. Всi виходять налiво. Арсен направо. Входять Грiнберг i Сємяннiков. Грiнберг в салдацькiй одежi, голений, кучерявий, лiт 28. Тримається вiльно. Самовпевнено, трошки гаркавить. Старається буть англiйцем. Сємяннiков — в косоворотцi й пiджаку, з борiдкою, незграбний, трохи згорблений, вигляд суто iнтелiгентський. СОФIЯ. Доброго здоров'я. (До Грiнберга.) Вибачайте: ви хто? Товариш Грiнберг? ГРIНБЕРГ. Да, я Грiнберг. СОФIЯ. Дуже приємно. А ви, товаришу? СЄМЯННIКОВ. Моя фамiлiя — Сємяннiков. СОФIЯ. Чула й про вас. Сiдайте, будь ласка. Сподiваюсь, ви балакаєте по-украïнськи? Попереджаю: я нi слова по-руськи не скажу. Я тiльки що приïхала i так скучила за своєю мовою, що... ГРIНБЕРГ. К сожалению, товарищ Семянников не говорит по-украински... СОФIЯ. Але ж ви балакаєте? Товариш Сергiєнко казав менi у Петроградi, що ви чудесно говорите по-украïнськи. ГРIНБЕРГ. Да, я изъясняюсь свободно. Я, можно сказать, влюблен в этот прекрасный, богатый язык. Коли ви не дуже будете смiятися з мене за мою вимову, то я з великою приємнiстю. Я ж сам украïнець, родився й вирiс на Украïнi. СЄМЯННIКОВ. А меня уж вы того... уж извините, я понимать то немножко понимаю, а говорить... (Розводить руками й посмiхається.) СОФIЯ. (Весело.) Ну аби розумiли. А хутко й говорить будете. Ну, так от, товаришi, я... (Озирається й говорить тихiще.) Я маю доручення з Петрограда. Там дивуються, що у вас тут так мляво посувається справа. СЄМЯННIКОВ. Извините. Я не совсем понял. Что значит мляво? ГРIНБЕРГ. Медленно, вяло. СЄМЯННIКОВ. Что же именно вяло? (До Софiï.) Вы меня простите. СОФIЯ. (Смiючись.) О, будь ласка. ГРIНБЕРГ. Почему вяло идетъ дело. СЕМЯННIКОВ. Ах, вот что! Да. да... ГРIНБЕРГ. Нiчого дивного, товаришко, немає. Ми не маємо вказiвок, не маємо грошей. Ми готовi кожну хвилину призначить виступ i не рiшаємось. СОФIЯ. А сил є досить? ГРIНБЕРГ. Все робiтництво i ввесь гарнiзон у наших руках. За Центральну Раду тiльки зброд рiжний, хулiгани та найманi групки вiльного козацтва. Нiкчемнi банди. СОФIЯ. (Виймає з торбинки пакети i листи.) Тут грошi. Поки що тiльки п'ятдесят тисяч. Потiм буде бiльше. (Подає.) А це лист вам. (Дає Грiнберговi пакет i листи.) ГРIНБЕРГ. Ага... Дякую... (Чита листа.) СОФIЯ. (Тим часом до Сємяннiкова.) А ви давно вже на Вкраïнi? СЄМЯННIКОВ. Месяцев шесть, семь... СОФIЯ. Що ж вам подобається тут? СЕМЯННIКОВ. Как? СОФIЯ. (Смiючись.) Нравится вам здесь? ГРIНБЕРГ. (Раптом.) Великолепно! Вотъ этого мы только и ждали. (Семяннiкову.) Прекрасно! Сегодня можно выступать. СЕМЯННIКОВ. (Радiсно.) Неужели?! (Простяга руку до листа.) Ану покажите. ГРIНБЕРГ. (Немов не помiтивши його руху, хова лист в кишеню.) Сегодня ночью выступаем. О, теперь мы покажем этим наемным бандам разбойников. (Софiï.) Спасибо вам, товарищ. Дякую дуже-дуже. Ви зробили нам величезну послугу. СОФIЯ. Дуже рада. ГРIНБЕРГ. Ну, тепер можна йти? Я гадаю, що ми ще побачимось. Ви мою адресу знаєте. Дозвольте вам ще раз подякувать i побажать всього найкращого. (Стискує руку.) Вибачайте, ще одно маленьке запитання. Але чисто особистого характеру... Ви, здається, артистка Петроградського державного театру? СОФIЯ. Так. ГРIНБЕРГ. Можна вас запитать, яким способом ви наша прихильниця? Коли це є нескромнiсть з мого боку — вибачте, будь ласка. СОФIЯ. О, прошу, я прихильниця всього, що гарне. Соцiяльна революцiя — це така грандiозна, величезна рiч, що бути байдужим або ворожим до неï може бути людина зовсiм тупа або дуже заiнтересована в своєму сучасному добробутовi, або, як кажуть тепер, в своïх клясових iнтересах. Тупою я себе не можу вважати, а щодо клясових iнтересiв, то мiй батько — залiзнодорожнiй робiтник, мати — селянка, брати-робiтники на заводi. Тiльки я та сестра маємо освiту. Але це сталось зовсiм випадково. Коли ми були дiтьми, то жили в домi вiдомоï артистки Мусаловоï, може, чули? ГРIНБЕРГ. Аякже. СОФIЯ. Вона зацiкавилась мною й сестрою i присяглась, що зробить з нас артисток. I, як бачите, я на сценi. Сестра теж була, але вийшла замiж i покинула. ГРIНБЕРГ. Це страшно iнтересно. Мусалова могла б радiти, коли б не вмерла. Я б за одно це поставив би ïй пам'ятника. СОФIЯ. Ну, за добре серце пам'ятникiв, на жаль, не ставлять. ГРIНБЕРГ. О, не в доброму серцi рiч. А в тому, що, дякуючи Мусаловiй, ми маємо таку велику артистку, такий талант. (Вклоняється Софiï.) СОФIЯ. (Смiючись). Ну, це вже не по-большевицьки, товаришу. Це буржуазнiсть — говорить комплiменти дамам. Так, значить, сьогоднi вночi? Я думаю, це пройде безкровно? ГРIНБЕРГ. О, да! Я думаю... Всього доброго. Бувайте. СОФIЯ. Бажаю успiху. (Прощається i проводжає ïх до дверей.) ГРIНБЕРГ. Дякую. Дякую. (Виходять.) СОФIЯ. (Пiдходить до дзеркала й поправляє волосся.) ГРIНБЕРГ. (Входячи.) Вибачайте. Ще на одну хвилинку. (Пiдходить ближче.) СОФIЯ. Будь ласка. ГРIНБЕРГ. Ви не можете сеï ночi перейти в нижнiй етаж або переночувать у когось в другому районi? Рiч, бачите, в тому, що ми почнем наступать якраз з цього району. Може бути обстрiл. Я боюсь, щоб снаряд не попав до вас. СОФIЯ. О, я не боюсь. Але невже так серйозно? Навiть обстрiл? З артилерiï? ГРIНБЕРГ. Все може буть. Я сподiваюсь, що обiйдеться й без цього, але... Менi невимовне шкода було б, коли б вам було зроблено яку-небудь неприємнiсть. Я страшно радий, шо ми маємо таку чудову, таку... прекрасну товаришку. О, це не комплiмент, а щира правда. СОФIЯ. (Смiючись.) Дякую, дякую. Але сподiваюсь, що нiякоï неприємности менi не буде. ГРIНБЕРГ. А все-таки перейдiть у друге мiсце. Якраз ви в такому районi живете. Дуже вас прошу. Га? СОФIЯ. Ну, Господи! Що я, панночка яка-небудь, од вистрiлу в iстерику впаду? Я в Петроградi мартовську й октябрьську революцiï пережила, i то не ховалась, а то тут... ГРIНБЕРГ. Ну, коли так, то... до побачення (Дуже стискує руку й пильно, виразно дивиться ïй в очi.) Входить Панас, але, побачивши Грiнберга, хутко виходить назад. СОФIЯ. До побачення. Всього доброго. ГРIНБЕРГ. Сподiваюсь, до скорого побачення? СОФIЯ. Я думаю. ГРIНБЕРГ. (Низько галантно вклоняється й виходить.) СОФIЯ. (Знов чепуриться перед дзеркалом, i ввесь час подивляється на дверi, з яких виходив Панас.) ПАНАС. (Входячи.) Можна? Здається, вже зовсiм пiшли? СОФIЯ. Можна, можна. Вибачайте, що вигнала вас iз вашоï власноï хати. ПАНАС. О, нiчого, це тепер трапляється на кожному кроцi. А ви вже з нашими большевиками познайомились? СОФIЯ. З якими? ПАНАС. Адже це були Грiнберг i Сємяннiков, тутешнi лiдери большевикiв. Хiба ви не знали того? СОФIЯ. Та невже? Звiдки ж менi знати. Я буржуйка, нiяких партiй не розумiю. Якою була, такою й зосталась. (Лукаво.) Пам'ятаєте, як ви мене колись лаяли за це? Чи ви вже все забули9 ПАНАС. А цiкаво, що вони аж удвох прийшли. Вони важнi тут персони. СОФIЯ. А ви такий самий упертий лишились, як i були. ПАНАС. Здається, ви й про себе могли б це саме сказать? СОФIЯ. (Смiючись.) Нiчого собi зустрiч старих приятелiв: з першого ж слова лаятись почали. У мене таке враження, що ми днiв на два-три тiльки розлучались. ХРИСТЯ. (Входячи, на порозi.) Софiє, умиватись iди. СОФIЯ. (Весело.) Та невже? А умивальник той самий, що перекидається? (Обнiма Христю.) ХРИСТЯ. Той. Тiльки Панас його вже полагодив. СОФIЯ. Е, шкода. (Виходить.) ПАНАС. (Сам. Стоïть якийсь час непорушне, в задумi, потiм стрiпує головою, немов одганяючи думки, рiшуче закачує рукава й починає стругати, наспiвуючи Гей, не шуми, луже.) Входить з сiнешних дверей Марко, рокiв 25—26, рослий, чорнявий, одягнений в салдацьку шинелю, е шапцi з червоним висячим верхом. В руцi рушниця. Коли роздягається, пiд шинелею штатськi штани в чоботи й пiджак. МАРКО. (Швидко, в пiдняттю.) Де батько? Панасе Антоновичу! Дома? ПАНАС. А що сталось? МАРКО. (Ущiпливо.) Е, вам все одно не цiкаво. ПАНАС. (Хитаючи головою налiво, байдуже.) Там десь. (Спiває знов.) МАРКО. (Пiдходить до дверей лiворуч, одчиняє й гукає.) Тату! Iдiть сюди. Швидче. (Вертається в кiмнату.) СЛIПЧЕНКО. (Входячи, знепокоено.) Що таке? МАРКО. (Таємно, тихiше, але в веселому пiдняттю.) Зараз треба йти. СЛIПЧЕНКО. Куди? МАРКО. Таємний наказ по всьому гарнiзону: сьогодня вночi обеззброïть большевикiв. Всiм вiльним козакам з шостоï години вечора бути на мiсцях. ПАНАС. (Уважно прислухається.) СЛIПЧЕНКО. Оце, нарештi, дiло. Оце так! А то панькаються з ними, сукиними синами. МАРКО. Тихше. Щоб Тихон не знав. Вiн дома? СЛIПЧЕНКО. А правда. Нi, здається, його нема. МАРКО. Менi треба ще свою винтовку почистить. Щоб сьогодня вночi добре працювала. (Скида шинель, шапку, виймає з кишенi ганчiрочку, струменти, сiдає за стiл i починає розбiрати рушницю.) СЛIПЧЕНКО. Ну, нарештi, додумались! Нi, нехай же... (Зупиняється.) Входить Тихон, рокiв 27, одягнений в подертий темний костюм в косоворотцi пiд пiджаком, низенького росту, бiлявий, сухорлявий, подiбний до матерi. СЛIПЧЕНКО. А, от i наш панич прийшли. Як там твоï друзi кацапи ся мають? ТИХОН. (Не вiдповiдаючи, бере з етажерки книжку, лягає на канапi й починає читать.) МАРКО. Вони по-украïнськи не розумiють. Вони тiльки по кацапсько-большевицькому молитвенику умiють молиться. ПАНАС. (Голоснiше.) Гей, не шуми, луже. СЛIПЧЕНКО. Яка це година? (Дивиться на кишенькового годинника.) Ото, вже п'ята. Чуєш, Марку? МАРКО. Чую. То ж то воно вже так темно в хатi. (Встає й пускає електричне свiтло.) От тепер i читать, i винтовку чистить, i стругать виднiше. Правда, панове? Тату, а Арсен дома? Треба й йому новину сказать. СЛIПЧЕНКО. Та вiн там коло Софiï. Софiя ж приïхала. МАРКО. (Схоплюючись радiсно.) Та не може буть?! Та де ж вона? ТИХОН. (Кладе книжку й не хапаючись сiдає.) СЛIПЧЕНКО. Умивається. Зараз сюди прийде. Треба й свою рушницю обдивиться... (Виходить лiворуч.) МАРКО. (Сiдає.) Ну, це здорово, що вона приïхала, От, Тихоне, у нас у родинi ще прибавилось буржуазiï та шовiнiзму. Софiя писала, що ïй уже в печiнках добре засiла кацапня. Прийдеться тобi, брат, в кацапiю до яхрьоньок ïхати, пропадеш ти тут з нами... Ех, та й ловкенька винтовочка, Тихоне! Подивись. Га? Большевичкiв, як травичку, коситиме. Входять Софiя, Гликерiя Хведоровна, Христя. СОФIЯ. (Швидко йде до Марка, обнiмає його, цiлує.) Здоров, гайдамаче! Здоров, мiй хлопчику милий! У-у, та й вирiс же! Нiчого собi хлопчик! О-го-го! МАРКО. Але ж i ти нiвроку, якою красуньою стала! I петроградська голодня тебе не взяла. СОФIЯ. О, мене й довбнею не доб'єш! ТИХОН. (Пiдiйшовши тихо.) Здорова, Софiє! СОФIЯ. О! Тихенький Тихон! Здоров, голубчику. Тебе, розумiється, не чути й не видно. (Цiлуються.) Ну, цей, мабуть, срiбних карбованцiв пальцями не ламає? Ну, чого ж ти такий худий? Подивись на Марка. МАРКО. О, зате вiн ламає Украïнську державу, як бублика! СОФIЯ. О? Як так? МАРКО. А спитай його. Вся власть совєтам, долой буржуазную Украïну. Да здравствует єдиная, неделимая матушка Русь православная! СОФIЯ. Та невже? Чого ради? ТИХОН. Брехать же ж таки не треба, Марку. МАРКО. Я й не брешу. ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну, дiтоньки, не треба... хоч сьогодня не сварiться. Христе, накривай же стiл. ТИХОН. (Потискує плечима й одходить.) СОФIЯ. Мамуню! Iй-Богу ж, я не голодна. Христе, не треба. ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну-ну, що ти. Господь з тобою? Як же так: приïхавши та не закусить. Оце добре було б. СОФIЯ. (Розводить руками.) Ну, що ж! Марку, що це ти робиш? МАРКО. А це я чепурю рушницю в гостi до Тихонових приятелiв, до большевикiв. СОФIЯ. А-га. Хiба вони... що? МАРКО. Та нiчого особливого. Правда, Тихоне? ТИХОН. (Рiзко.) Дай менi спокiй, Марку! Можеш собi з батьком, з Арсеном i з своïми вiльними роябишаками плести всяку мерзоту, а мене лиши. МАРКО. Це ж хто вiльнi розбишаки? ТИХОН. (Мовчить.) ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Дiти, дiти! Знов! Марку, не чiпляйся ж ти, ради Бога. МАРКО. Нi, я тебе питаю: хто то вiльнi розбишаки? Батько? Я? Арсен? А ти хто? ХРИСТЯ. Вiн представник iнтересiв салдат, робочих i б'ьдн'ьйшаго крестьянства! МАРКО. О, знаємо ми ïх! ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та хоч би ти вже, доню, не мiшалась. Входить Бiлянкевич, одягнений в потерту, кольору хакi тужурку, коротенькi штани. Йому рокiв 45, лице не голене, але видно, колись пещене, панське. Балакає мiшаниною украïнською з руською. БIЛЯНКЕВИЧ. Iзвiнiтє... Я... Менi треба побачити Микиту Iвановича. Iзвiнiтє, пожалуйста. ГЛИКЕР1Я ХВЕД. Нiчого, нiчого, Михаиле Петровичу. Заходьте. Микита Iванович зараз ввiйде. От познакомтеся. Моя старша дочка... БIЛЯНКЕВИЧ. (Угодливо, дуже ввiчливо.) Очень рад, очень польщен, очень приятно. Слыхал много. Изволили из Петрограда? СОФIЯ. Так, оце допiру. БIЛЯНКЕВИЧ. Як же там, у Петроградi? СОФIЯ. Нiчого, потрошку живуть. БIЛЯНКЕВИЧ. (Хiхiкаючи.) Соцiалiстiческая Республiка? ГЛИКЕР1Я ХВЕД. (Шепочеться з Христею i швиденько виходить.) МАРКО. Пiдождiть, от i в нас буде така сама. Кацапня там подихає з голоду i суне вся сюди, под флагом социальной революцiï. А нашi дурнi ïм i ворота розчиняють. Та ще тих, хто свiй край i народ боронить, розбишаками називають. Самi ж падлюки, чистi розбишаки, грабiжники, хулiгани! Входять Слiпченко i Арсен з рушницями в руках. МАРКО. Батьку, ми з тобою, з Арсеном i з усiм вiльним козацтвом попали в розбишаки. БIЛЯНКЕВИЧ. (Примощується в куточку й живо, уважно погляди на братiв.) СЛIПЧЕНКО. Це Тихон так? Спасибi, синку. Спасибi. Плюй на рiдну матiр, на батька, на неньку Украïну, що вигодувала тебе такого розумного. ТИХОН. (Читає.) МАРКО. Яке йому дiло до Украïни? ТИХОН. А ти думаєш, ти ïï рятуєш своïм шовiнiзмом i що оддаєш на поталу панам i буржуям? СЛIПЧЕНКО. Яким панам? Яким буржуям? Де ти взяв ïх? Хто в нас пани в Украïнi? Украïнцi? Буржуï — то якраз твоï приятелi-кацапи, жиди, ляхи. От хто буржуï! I от з ким ти йдеш проти свого народу, з ворогами нашого вiдродження. Ренегат ти, зрадник! ТИХОН. Я йду з робочими i селянами проти ïхнiх ворогiв. СЛIПЧЕНКО. А ми ж хто, щеня ти? Хто я такий, чортiв сину ти? Га? Пан? Буржуй? А хто з мене сорок п'ять лiт по заводах кров смокче? А тебе я вигодував на якi грошi? Якими руками вони заробленi? Так що ж ти менi варнякаєш про робочих та воронiв ïхнiх? Я вже ïх добре знаю, не вчи! З робочими та селянами. Так ти ж i йди з ними! А не з сємяннiковими та грiнбергами. ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Гукає з дверей.) Микито! Старий! А йди-но на хвилиночку. СЛIПЧЕНКО. Всипать би тобi гарячих штук двадцять, порозумнiщав би! (Виходить.) ПАНАС. (Що ввесь час стругав i подивлявся на Бiлянкевича, раптом голосно смiється.) Всi здивовано дивляться на його. ПАНАС. А правда, Михаиле Петровичу, цiкава сценка? Як демократiя сама себе за горло душить? Ще трошки, i можна буде голими руками брать. Як ви гадаєте? Ще трошки мовчки пiдождать i... готово. Правда? (Пiдморгує.) БIЛЯНКЕВИЧ. (Встає.) Я вас не розумiю. Извините, я, кажется, здесь лишнiй... (уклоняється дамам i ображено виходить.) ХРИСТЯ. Михаиле Петровичу! Та куди ж ви?.. Ну, за що ж ти образив чоловiка?! ПАНАС. Не хвилюйтеся, Христенько... Вiн не образився. Вiн пiзнiше у свiй час прийде. От вони перегризуть собi горла, а вiн тодi прийде, залигає обох i сяде. СОФIЯ. А вiн хто такий? ПАНАС. Безробiтний помiщик. Мав тисячу десятин, кiнський завод, дiвочий гарем, iнгуську охрану, а тепер вчиться чоботи шить i наймає у нас кiмнату. Одягнений, як бачиш, пiд пролетарiя. ТИХОН. Любить неньку Украïну й хоче записатись у вiльнi козаки. МАРКО. Ага: хоче! А не записався! Бо знає, що не приймуть, а большевики приймають всякого, хто заявить себе ворогом украïнства. СОФIЯ. Та невже большевики тут такi вороги нацiонального вiдродження? Я чула, що... ТИХОН. (Хвилюючись.) Та що вiн бреше? Хто ворог? Це ж тiльки брехнi! I що вiн... Це просто мерзость говорить подобныя вещи. СЛIПЧЕНКО. (Входить.) МАРКО. О! Як захвилювався, аж на рiднiй большевицькiй мовi забалакав... ТИХОН. Да с тобой... с тобой... кнутом надо разговаривать. СЛIПЧЕНКО. (Спалахнувши.) Хто смiє поганить мою хату мовою ворогiв наших?! Це що таке?! ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Входить.) ТИХОН. Ви самi поганите ïï своïм шовiнiзмом, людожерством. СЛIПЧЕНКО. Як ти сказав? (Ступає до його.) МАРКО. (Схоплює рушницю й пiдбiгає з нею, замахнувшись до Тихона.) Мовчи, гад, прихвостень кацапський! Мовчи! СОФIЯ. (Кидаючись до них.) Марку, Марку! Ради Бога! Що ти? ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ох, Боже мiй! Батьку! Та що ж це таке?! Та дiти ж рiднi! Брати ж вони! МАРКО. Який вiн менi брат? ТИХОН. Действительно, не брат, а хулиган... СЛIПЧЕНКО. (Люто до його.) Та доки ж це буде? Геть з моєï хати! Геть! Щоб i духу твого не було! ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Батьку! Що ти робиш?! СЛIПЧЕНКО. Мовчи! В моïй сем'ï не було зрадникiв i не буде! Забiрайсь, запроданцю кацапський! ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Плаче.) ТИХОН. (Рiшуче виходить.) СЛIПЧЕНКО. Убить його мало, паскудника! Тут розривають серце, а своï ще й собi. Марку, Арсене, ходiмте! Арсене, бери мою рушницю. ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Куди ж це й ви? СЛIПЧЕНКО. Боронить нашу землю, нашу державу, наш темний народ од ворогiв його, од таких, як отой твiй син. Прощайся з синами. Та не рюмсать менi i не розбалакувать, бо я вам всiм тут... Ну? ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та це ж... Та як же... ночувать же прийдете? СЛIПЧЕНКО. Як живi будемо, прийдемо. А як нi, то заночуємо десь инде. Ну, Марку, швидче прощайся. Арсене! МАРКО. Та прийдемо! Чого там? Дурниця. Нiчого не бiйтесь, мамо. Батько це так собi. Ми тiльки в караул. СОФIЯ. Тату, а може б, ви зостались же таки цей вечiр вдома? Ми ж не бачились чотири роки. СЛIПЧЕНКО. Не можу, дочко. Ми з нашою державою не бачились триста рокiв. Коли б i ти могла, то й тебе забрав би з собою. Всiх! (Показує на Панаса.) Он зостається вам мужчина. Он як струже! Такi ще гiршi, нiж отой. Краще вже в большевики иди, а не будь таким байдужим. ПАНАС. (Струже й наспiвує Гей, не шуми, луже.) СОФIЯ. (Обнiмає батька.) Ну, а я все ж таки благаю вас: не ходiть цей вечiр. Ну, цей же тiлько вечiр. Ну, до одинадцятоï години. Посидьте зо мною. Я ж так скучила за всiма вами. Таточку, хороший, дорогий! Ну, ради вашоï й моєï любови до Украïни, не ходiть сьогодня. Марку, прохай тата. МАРКО. А може б, справдi, тату? ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Плаче.) Старий, не ходи ти... Ну, нехай уже хлопцi, молодшi. А ти ж... СЛIПЧЕНКО. Хто старий? Я? Тепер нема нi старих, нi молодих. Не рюмсайте й одчепiться. Марку, Арсене, ходiмте. Нема чого! Вернемось усi живi й здоровi. Ну, ходiм, ходiм! (Схвильований, швидко виходить.) МАРКО й АРСЕН. (Мовчки прощаються й вибiгають за ним.) ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Плаче.) МАРКО. Та чого ви, мамо?! Та нiчого ж... Ех! ГЛИКЕРIЯ i ХРИСТЯ. (Виходять за ними.) ПАНАС. (Мовчки, зцiпивши зуби, стругає.) СОФIЯ. (Трiвожно. швидко ходить по хатi.) Завiса ДIЯ ДРУГА Там же. Того ж вечора. В хатi темно, тiльки на стiнi, низько над верстатом Панаса, горить електрична лямпа з густим синiм абажуром. Крiзь темне вiкно видно вогнi городських будинкiв. Чути приглушену трiскотню кулеметiв i рушниць. Помiж цим один за одним чуються вибухи гармат — то ближче, то далi. З кожним вибухом в городi блимав свiтло, немов од блискавки, потiм за цим грохiт розриву. ПАНАС. (З молотком i долотом в руках, зiгнувшись, стоïть спиною до вiкна над дошкою i вибиває. Не спiває.) СОФIЯ. (Стоïть бiля вiкна й неодривно дивиться на город.) ХРИСТЯ. (Лежить, згорнувшись, у куточку канапи й за кожним вибухом здригується, сiдає, озирається, непокоïться, знов згортається в клубочок, нарештi не витримує й повним муки, плачу й страху голосом скрикує.) О, Господи! Коли ж це скiнчиться? Сiм годин уже це страхiття! Я не можу! Я не можу. О! Знов! О, проклятi большевики, бодай вас Бог побив! Новий вибух такоï сили, що брязкотить посуд у шафi. ХРИСТЯ. (Присiдає, стає на колiна й ховається за бiк канапи.) Софiє! Та не стiй же там, Я боюсь дивиться на тебе. Софiє! Одiйди! СОФIЯ. (Як вибухає, здригується й машинально одступає вiд вiкна, але зараз же знов пiдходить i дивиться.) Затихає. Тiльки зрiдка здалеку чути вистрiли рушниць. СОФIЯ. Здається, кiнець. Входить ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Голова ïй зав'язана мокрою хусткою, стомлено говорить.) — Дiтоньки. Не сидiть ви тут, моï рiднi. Тут таке велике вiкно, що бомбi легко влетiти. Перейдiть у колiдорчик, пересильте там, там усе ж таки затишнiше. СОФIЯ. (Зараз же пiдходить до неï, нiжно обiймає й жартовливо виговорює). А ви чого, мамуню, ходите? Чого? Вам лежать треба. Ходiмте, ходiмте. Вже перестали. ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та й ви, дiтки, iдiть звiдси. Христе, Панасику. ПАНАС. Нiчого, мамо, ми затулимо вiкно газетою, то бомбi не видно буде, куди летiть. Лежiть собi спокiйно. ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ох, побачить вона! Ох, послiднi днi настали... Боже ж мiй. Боже ж мiй! Де ж це нашi? Може, й на свiтi вже немає? Змилуйся, царице небесна... СОФIЯ. (Злегка веде.) Ходiмте, мамо, ходiмте. Як голова болить, то ходить не можна. Треба лежать. А ми пiдемо в коридорчик. Ходiмте. (Веде матiр.) ХРИСТЯ. Може б, ти перестав хоч стукати. Менi все здається, що це тут стрiляють. ПАНАС. Пiшла б ти справдi в коридорчик, там немає вiкон i менче чути. ХРИСТЯ. Я сама там боятимусь, ходiм i ти. ПАНАС. Менi треба кiнчить оцю поличку... ХРИСТЯ. Ах, я знаю, що тобi треба, чого ти одсилаєш мене в коридорчик. ПАНАС. На тебе гарматнi вистрiли погано впливають, дитинко. ХРИСТЯ. Зате на тебе дуже гарно. Я знаю. Входить Софiя. СОФIЯ. Христе, перейшла б ти, справдi, в коридорчик,— ти тут тiльки нервуєшся. ХРИСТЯ. Я боюсь там сама, ходiм зо мною. СОФIЯ. От тобi й маєш, чого ж там боятись? Там не достане нi одна куля. ПАНАС. (Упускає на землю долото. Од стуку його Христя й Софiя здригуються.) СОФIЯ. Ах, Панасе Антоновичу! Охота вам, ïй-Богу, в такий час... Ну, невже вам хоч не цiкаво принаймнi, що там робиться? ПАНАС. Хiба вам не видно й не чути, що там робиться? СОФIЯ. Ну невже ж вам не цiкаво, хто кого перемагає? ПАНАС. Абсолютно не цiкаво. (Стукає.) ХРИСТЯ. (Пiдбiгає до його). Покинь стукати! (Нервується.) ПАНАС. Христю, не хвилюйся. Що з тобою?! ХРИСТЯ. Як ти можеш стукати тут, коли там помiрають люди, коли твоï брати... Як можна так?! ПАНАС. (Спокiйно.) Тiльки так i можна... (Раптом, не стримавши себе, вибухає несподiваним гнiвом.) Тiльки так i можна! Чуєш ти?! Тiльки так можна й треба. Треба-а! Чуєш?! ХРИСТЯ. (Злякано, тихо.) Чого ж ти на мене кричиш? ПАНАС. (Тим же голосом.) Запам'ятай твердо: тiльки так i можна! ХРИСТЯ. (Вибухнувши плачем, вибiгає з хати.) ПАНАС. (Вражено, знiяковiвши.) От тобi й маєш. СОФIЯ. Навiщо ж ви ïï образили? ПАНАС. I на думцi не мав ображати й'. Стрiлянина знов вибухав, ще з дужчою силою. Гарматнi розриви чуються раз поз раз, майже без перерви, утворюючи страшний грохiт. На фонi цього гуркоту стають частiщими стрiли кулеметiв i рушниць. В городi займається пожежа. Крiзь рiкно видно велике сяйво, дим i величезнi язики полум'я. ПАНАС. (Одкладае молоток i долото й пiдходить до вiкна) Одiйдiть, Софiє Микитiвно. (Бере ïi за руку.) СОФIЯ. (Мовчки визволяє руку й злегка одпиха його.) ПАНАС. Я вас прошу... Не будьте ж хоч тенер такою, як... чотирi роки тому. Софiє! Снаряд вибухав з великою силою недалеко. Зараз же куля з дзвоном розбиває шкло в вiкнi. Панас i Софiя разом одскакують од вiкна вбiк за шафу. Софiя машинально хапається за Панаса, шукаючи в його захисту. ПАНАС. (Сильно обнiмає ïï, потiм раптом гаряче, жагуче цiлує.) СОФIЯ. (Якийсь мент стоïть в його обiймах непорушна, потiм одкидається назад, вдивляється е Панаса.) ПАНАС. (Хоче пiдiйти до неï.) СОФIЯ. (Мовчки помалу, але рiшуче крутить головою.) ПАНАС. (Зупиняється. Далi повертається й iде до вiкна, стаючи посерединi його.) СОФIЯ. (Строго, сердито.) Панасе! Одiйдiть... ПАНАС. (Мовчки стоïть, не повертаючись.) СОФIЯ. (Пiдходить i стає також.) ПАНАС. (Бере ïï з силою за руку й обводить до канапи. Сам переходить до варстату i сiдає там, схиливши голову на руки.) СОФIЯ. (Сидить в кутку канапи, одкинувши голову на спинку й заплющивши очi.) Стрiлянина потроху зменшується й затихає. СОФIЯ. (Ворушиться, встає i дивиться в вiкно.) Ще десь горить. ПАНАС. (Не рухається.) СОФIЯ. (Помалу пiдходить до його й зупиняється. Тихо.) Панасе! ПАНАС. (Сидить так само.) СОФIЯ. (Нiжно, але рiшуче бере його голову одною рукою й одхиляе назад. Пильно дивиться якийсь час йому в очi, не приймаючи руки з чола його, й тихо питає:) Що ж то було там? (Хитає головою до шафи.) Нервовiсть?.. ПАНАС. (Мовчить i дивиться на неï.) СОФIЯ. Спомин? ПАНАС. (Не вiдповiдає.) СОФIЯ. Жарт? ПАНАС. А у вас що було? СОФIЯ. (Приймає руку з лоба й посмiхається.) Стара iсторiя. Невже ви ще й тепер боïтесь загубить своє першенство i владу мужчини? Це ж, нарештi, скучно i смiшно, мiй друже. Що було чотирi роки тому принаймнi боляче, то тепер... просто смiшно. Добре, я вам перша скажу, щоб покiнчить з самого початку: у мене був просто страх кулi. Якби тут стояв Марко, я зробила б те саме. А про останнє треба вже у вас питать. ПАНАС. (Встає й посмiхається.) Та й питать не треба: так ясно i вам, i менi. (Береться за молоток.) СОФIЯ. (Якийсь мент мовчить.) Правда, менi не зовсiм ясно, але, коли... ПАНАС. (Смiється.) Ну, не ясно. Ну так не варт про такi дрiбницi й говорить... Здається, кiнчилась уже битва русских с кабардинцами? СОФIЯ. (Рiзко одходить од його. Iде до вiкна й дивиться. Раптом пускає електрику й рiзко до Панаса.) Ви всi тут такi шовiнiсти й запальнi оборонцi старого ладу, як батько й Марко? ПАНАС. (Здивовано якийсь мент дивиться на неï.) Для чого ви засвiтили? СОФIЯ. Хочу. Одповiдайте. Чи й на це запитання у вас нема вiдповiдi? ПАНАС. Де ж ви бачили тут оборонцiв старого ладу? СОФIЯ. Он вони! (Показує на вiкно.) Чуєте, як б'ються з тими, хто хоче знищить той лад? ПАНАС. А-а? Так ви, значить, з тих, що нищать старий лад? СОФIЯ. А ви гадаєте, що кожна хоч трошки чесна, щира людина, не заслiплена диким нацiоналiзмом, може не належати до тих? Що можна стругати дошки в той час, коли перевертається все життя, коли руйнуються всi ïидоти, в яких ми бовталися досi? Ви гадаєте, що багато є таких боягузiв, якi в такий мент можуть ставати в позу фiлософського песiмiзму й прикривати ним свою дiйсну натуру? ПАНАС. Як казати по щирости й серйозно, то таких нещирих i нечесних людей є тепер багатенько. Так менi здається, Софiє Микитовно. СОФIЯ. Господи! А я ïхала сюди i думала, що хто, а нашi не можуть бути оборонцями того зла, якого так зазнали за своє життя. Я думала: ну нехай в Росiï буржуазiя, панство боронять своє панування. А хто у нас на Украïнi? Ми ж так любимо говорити, що ми народ робiтникiв i селян, кого ж ми от-там (киває на вiкно) так люто боронимо? Ну, та нехай батько, Марко, нехай тисячi обдурених не знають, що вони роблять, нехай своïми власними руками держать i не пускають ярма з своïх бiдних темних ший. ïм буде прощено. А ви? А ви? Ви ж поет, ви художник, ви соцiялiст. Ви ж колись мучили мене за те, що я не була громадянкою, як ви казали, що, будучи украïнкою, я не цiкавилась полiтикою i хотiла бути актрисою. Ви ж самi менi давали книжки про соцiялiзм, ви ж мене вчили ненавидiть цей лицемiрний, несправедливий, грабiжницький i злочинний буржуазний лад. Хiба не правда? ПАНАС. Правда. СОФIЯ. Так що ж ви тепер, тепер, коли инчi нищать, руйнують, топчуть цей проклятий лад, що ж ви стружете отут-о? Чому ви не там? (Хапає себе за голову, з непорозумiнням.) Господи! Я не розумiю, що ж це робиться?! Як же це може бути таке. Як можна бути проти, та ще як! Проти того, що хочуть большевики. Як ви, ви не розумiєте, що це ж величезна подiя всiх вiкiв, усього свiту? Що це переворот всiх цiнностей, що це зоря нового життя? Цiлком нового, на инчих пiдвалинах, справедливих, розумних, прекрасних. Як ви не бачите всiєï естетичноï грандiозноï краси цього? Господи! Ну, нехай обиватель, нехай буржуй Ґвалтує, що одбiрання в його награбленого ним є грабiж. Але як ви не розумiєте, що це ж саме одбiрання творить нове життя, нову мораль, красу, новi вiдносини людей, вiльнi, здоровi, гарнi? Як це може бути, вияснiть менi, що батько, Марко, що тисячi наших робiтникiв, рабiв нещасних, що вони цього не розумiють i б'ються з тими, хто несе ïм визволення? Я наче в кошмарi. Я не думала, що буде така боротьба. Яка ж сила штовхає ïх на таке злочинство проти себе, проти таких же, як i вони. Яка сила держить вас отут-о, за цим дурним варстатом? ПАНАС. (З цiкавiстю.) I невже ви серйозно вiрите в можливiсть цього... нового життя? СОФIЯ. При чому тут вiра? Я хочу, я бажаю цього всiма силами моєï душi. Хiба цього не досить? Хiба не досить, що весь народ, всi, хто працює, хто покривджений, хто упослiджений, всi хочуть цього? Цього мало? Хто ж може стати проти народу? Хто? Де та сила? (Раптом ступає до Панаса, щиро, жагуче.) Ну, Панасе, забудем всi особистi нашi непорозумiння. Я говорю з вами не як... я говорю з вами як ваша учениця. Ви перший примусили мене думати про такi речi. Я не знаю нiяких партiй, програм, я не большевичка, не меньшевичка, нiхто, я просто служу як людина, яка хоче... буть чесною i хоче добра як собi, так i своïм близьким. Ви розумiєте Мене? Ну, так я вас питаю всiм серцем своïм: чому ви не з тими, що б'ються там за добро ваших близьких, за щастя, може, всiєï людськости? Чому? ПАНАС (3 мукою беручи ïï за руку.) Знаєте що, Софiє: не мучте мене. Ради Бога, не мучте. Досить з мене одного. Я не можу вже думать про це. Я нiчого не хочу. Я вже не соцiялiст. Я... Ну, знаєте що: не будемо лучче говорить про це. СОФIЯ. Але чому ж. Чому. Ради Бога? На вулицi пiд вiкнами внизу вибухають вистрiли. Кулi поцiляють в вiкно, шибки з брязкотом падають додолу. СОФIЯ. (Iнстiнктивно кидається до Панаса.) ПАНАС. (Тягне ïï до землi й сам лягає.) Лягайте! Лягайте! Вистрiли не перестають. ПАНАС. (Швидко повзе до електричного гудзика й гасить свiтло.) Вони стрiляють на свiтло. Лежiть. Стихає. Чути на улицi топотiння багатьох нiг, крики, глухiщi вистрiли. ПАНАС. (Прислухається.) Хтось одмикає дверi... З сiнешних дверей хутко входить. АРСЕН. (З рушницею в руцi. Голова обв'язана бiлим, на бiлому виступила кров. Вiн похитується i важко дихає. Помiтивши Панаса, скрикує). Хто це? (Наставля рушницю.) ПАНАС. Це я. Арсене. Це я. (Свiтить свiтло.) Що з вами? Ви раненi?! АРСЕН. Це нiчого. Дурниця... Тато прислав сказать... СОФIЯ. (Пiдбiгаючи, трiвожно.) Арсене! Хлопчику! Що в тебе? Ранено? Господи! Iди сядь, ляж... Панасе, дайте води, швидче! АРСЕН. (Кладучи рушницю на канапу.) Та нiчого нема. Не треба, так собi, вдряпнуло. Я на хвилинку. Мушу зараз... знов iти. Я тiльки сказать... (Не хоче сiдать.) Входить ХРИСТЯ. (Побачивши Арсена, кидається до його.) Що? Що таке? Ти ранений. АРСЕН. (Нетерпляче.) Ай, дайте менi спокiй. Тато прохав сказать, що ми всi живi й здоровi. От i все. Щоб ви не турбувались. I... я б... води випив. СОФIЯ. Зараз, зараз. Я подам. Та присядь. (Кидається до карафки з водою й подає йому. В той же час пильно слухає, що каже Арсен). АРСЕН. (Сiдає). Я трохи втомився. Швидко йшов. За мною гналась цiла юрба большевикiв. ХРИСТЯ. Ну, а хто ж перемагає? Хто то так страшно стрiляє? Нашi? АРСЕН. I вони, i нашi. У ïх нема гарматчикiв-наводчикiв. Вони платять по тридцять карбованцiв у годину наводчикам. Десь взяли масу грошей. ХРИСТЯ. Масу грошей? СОФIЯ. На, голубчику, пий. АРСЕН. (Жадно п'є). Дякую. СОФIЯ. Може, ще? АРСЕН. Нi, дякую. Треба йти. СОФIЯ. Та спочинь трохи. Встигнеш. Розкажи нам трохи. Хто ж перемагає. АРСЕН. Я не знаю. Вони, здається, мають пiддержку. Ми одступаємо з цього району. ХРИСТЯ. Одступаєте? Чого? АРСЕН. Ну, я не знаю. Вони стрiляють з усiх вiкон, з дахiв, з льохiв. Зайняли пошту, телеграф, банк. СОФIЯ. Он — як! (Погляди на Панаса). ПАНАС. (Стоïть, спершись спиною до варстату, нiби байдуже слухає). ХРИСТЯ. Як же ви ïм позволили зайнять?! У вас же вiйсько, гарнiзон. АРСЕН. Ну да, гарнiзон. Курiнь запорожцiв об'явив нейтралiтет. Полк кошового Сiрка так само. А полк Сагайдачного увесь перейшов на бiк большевикiв. ПАНАС. (Кашляє, змiняє позу.) ХРИСТЯ. Полк Сагайдашного?! Отой самий, що так урочисто присягався на... АРСЕН. Отой самий. Та ще як, сволочi, зрадили. Ми вибили большевикiв з жiночоï гiмназiï. Знаєте де? Ну, а тут недалеко казарми Сагайдашного полку. Ми, значить, рахували на те, що з'єднаємось з ними й очистимо зразу ввесь район. I сагайдашники ввесь час нас кликали. Ну, ми вже пiдходимо до казарм. Большевики втiкають. Ой, як утiкали! Не дай Бог. Там ïх полягло! Ну, нiчого. Сагайдашники виставили жовто-блакитний прапор, махають. Ми, розумiється, i на думцi нiчого не мали. Входимо в двiр. А двiр там такий пiвкруглий. Тiльки ввiйшли, тут як пальнуть вони з усiх вiкон на нас. Ми... ХРИСТЯ. Хто?! Сагайдашники?! АРСЕН. Атож. Ну, а коли сагайдашники зрадили, то розумiється, ми мусили одступать. Як би не сагайдашники, ми б ïх рознесли! Це ж банди хулiганiв. Убили наших там масу. Там i мене оце... ПАНАС. (Раптом зривається з мiсця i з вибухом лютi грозить кулаком у вiкно.) О, проклятi поганцi! Оттак завжди, завжди, на протязi всiєï нашоï проклятоï нещасноï iсторiï. Своï вбивають, своï паршивцi! (До Арсена, рiшуче.) Давайте сюди вашу винтовку, патрони, все. АРСЕН. На що?! ПАНАС. Ви зостанетесь вдома, ви раненi, а я пiду замiсть вас. Христю, дай менi пiджак i шапку. В тiй хатi. Давайте патрони. АРСЕН. Та як же... ХРИСТЯ. Панасе! Що ти хочеш... ПАНАС. Христе, я тебе прошу принести менi пiджак i шапку з тоï кiмнати. Коли твоя ласка. Чуєш? АРСЕН. (Пiдводиться.) Почекайте. Але ж ми можемо вдвох пiти. Я вам зараз достану руш... (Хитається й хапається руками за Панаса i Софiю.) СОФIЯ. Арсику, любий!.. Вiн зомлiв. Христю, дай води, швидче ради Бога. Панасе, держiть з того боку. Кладiть на канапу. Арсику, хлопчику!.. Це рана його. Пiддержуйте, я подивлюсь рану. Треба перев'язать. Христе, швидче води. Може, є йод, карболька або якась инча дезiнфекцiя. ХРИСТЯ. Є йод. СОФIЯ. Давай швидче. Води налий у глибоку тарiлку. Та швидче, Христе. (Розмотує в той же час пов'язку з голови Арсена.) Нiчого собi вдряпнуло, така маса крови. Держiть, Панасе, держiть. Арсику, дорогий мiй, бiдний... От, Господи! Ах, яка ж рана! Христю, Бога ради, швидче ж. Серветок дай, серветок. Двi, три, чотирi. ХРИСТЯ. Зараз, зараз. Ах, Боже мiй. (Хапа з буфету глибоку миску, карафку з водою, слоïк з йодом i бiжить з цим дo канапи. Пiдставля стiлець i ставить все це на його, хапається, трiвожно дивиться на Арсена. Знов бiжить за серветками. Подає Софiï.) На, на. Може, рушник? СОФIЯ. Налий води в тарiлку i влий туди йоду. ХРИСТЯ. Багато йоду? СОФIЯ. Ну, щоб добре жовта вода стала. Не бiйся, лий. ХРИСТЯ. (Готує воду.) Зараз. Зараз... (Пiдставляє стiльця з водою.) Так нiчого? Чи ще? СОФIЯ. Добре, добре. Серветку. Ах, бiдний хлопець. (Пролива рану.) Здається, череп не зачепило, але всю шкуру знесло. Арсику, милий! АРСЕН. (Розплющує очi, ворушиться). Що таке? СОФIЯ. Нiчого, нiчого, любий. Треба твою ранку перев'язать. Посидь так. АРСЕН. Менi по... погано... (Умлiває знов.) СОФIЯ. Знов умлiв. Крови загубив багато. ПАНАС. Може, покласти його? Йому так легче буде. СОФIЯ. Ну, давайте, тiльки обережно, будь ласка. Так, так... Пiддержуйте разом i голову, Христю, ти краще вiзьми його ноги й обереж-ненько поклади на канапу, Оттак... Так... Ну, от. Подушку треба. ХРИСТЯ. Зараз. (Бiжить у другу кiмнату, по дорозi дивлячись у вiкно, за яким глухо чується стрiлянина.) СОФIЯ. (Промиває рану.) Пiдставте стiльця з водою сюди ближче. Дайте ту серветку. Виймiть ще серветок. ХРИСТЯ. (З подушкою.) А там все стрiляють. Горить ще з одного боку. Вся та кiмната аж жовта. Треба тихше, щоб мама не почула. Вона, здається, нарештi заснула. (Тим часом пiдкладають подушку пiд голову Арсеновi.) СОФIЯ. Ну, здається, промила. ХРИСТЯ. (Заглядає.) Господи! Яка рана! Арсик! Бiдний! О, проклятоï душi большевики! Боже, що ж це буде? ПАНАС. Ну, я бiльше не потрiбний? СОФIЯ. Нi. ПАНАС. (Обережно обв'язує з Арсена пояс з патронами.) Вибачайте, я пояс його... ХРИСТЯ. Хтось у сiнях гомонить! (З страхом дивиться туди, за нею всi.) Входять Слiпченко й Марко. ХРИСТЯ. Тато й Марко! Слава БогуI СЛIПЧЕНКО. Арсен дома? (Злякано.) Що вiн?.. СОФIЯ. Нiчого, злегка ранений. Зомлiв. СЛIПЧЕНКО. А, та сама рана? На головi? МАРКО. (Хмарно ставить рушницю бiля дверей у куток i сiдає за столом.) СЛIПЧЕНКО. (Ставить рушницю там же i п'є просто з карафки. До Панаса, що виймає з-пiд Арсена пояс.) Що це ви робите? Не тормосiть його. ПАНАС. Менi патрони його потрiбнi. СЛIПЧЕНКО. На якого бiса? ПАНАС. Потрiбнi. СЛIПЧЕНКО. Може, до большевикiв пiдете добивать нас? ХРИСТЯ. Вiн з вами хоче. СЛIПЧЕНКО. А-а? Надумався? Ну, та пiзно. Ми виступаємо з города. Зайшли попрощаться. Виганя кацапня з рiдноï хати! Продали своï синки, продали, зрадили, наплювали самi собi в душу... Ай, Боже! Ай, Боже! Що з такими робити? Що робить з ними? На вогнi пекти? Рiзать на дрiбнi шматки? I Тихон же з ними! ПАНАС. Так як виступать, то виступать. Нема чого сидiть. Ходiмте! СЛIПЧЕНКО. (Мовчки дивиться на його.) А дома ж хто зостанеться? Покинемо саме жiноцтво? ПАНАС. Ну, лишайтесь ви. СЛIПЧЕНКО. Мене й Марка розстрiляють сеï ж ночi. Перший Тихон викаже. СОФIЯ. Ах, тату, як можна таке говорити? СЛIПЧЕНКО. Не тiльки викаже, а сам розстрiляє. МАРКО. (З гнiвом б'є кулаком по столi й устає.) Якби не полк Сагайдашного! На ранок ми б ïх на трiсочки рознесли. СЛIПЧЕНКО. (До Панаса.) Самий вiрний, свiдомий, самий кращий полк... зрадив! Всi большевики. Не треба ïм Украïни, не треба ïм волi, нiчого не треба, дайте ïм волю грабувать, насилувать, нищить. А большевики ж це дають, скiльки хочете. Розбили ж тюрму i випустили всiх уголовникiв. Озброïли ïх i пустили по городу. Ну? СОФIЯ. Це не може бути. СЛIПЧЕНКО. Та як не може бути?! Пiди подивись: тюрма порожня. Не може бути! Через що ж не може? МАРКО. (Ходить по хатi, пiдходить до вiкна, знов до стола.) А мама де? ХРИСТЯ. Спить. У неï дуже болiла голова. СЛIПЧЕНКО. Ну, то й не треба будить. Скажете, що були. Та ми скоро вернемось. Це чорта вже з два! Каменя на каменi не лишимо. Вивiшаємо падлюк до кореня. Кацапа як не винищити до ноги, то й ради з ним нема! Ну, будем прощатись. Ви, Панасе, зоставайтесь з жiнками. Треба ж кому-небудь. ПАНАС. (Спокiйно, але рiшуче.) Нi, не зостанусь. I не кажiть. Я йду зо всiма. СЛIПЧЕНКО. Гм!.. Як же вони... ПАНАС. Проживуть цей час без нас. Грошi мають. Що ж робить? Голосний дзвiнок. Всi змовкають i повертаються до дверей. СЛIПЧЕНКО. Хто б це мiг буть? МАРКО. Чи не Хомчук забiг за нами? Пора, тату. (Швидко йде в сiни.) СЛIПЧЕНКО. Гм! Дивно, дивно. Хто б це мiг бути? Через який мент чути дужий крик. Топотiння нiг. В кiмнату вбiгають большевики з револьверами i рушницями в руках. Деякi в салдацькiй одежi, деякi в штатськiй. Декотрi обмотанi лентами з набоями. Збоку в деяких висять шаблi. Всi вони кричать Руки вверх! Руки вверх! I цiляться на всiх. Всi пiдводять руки догори. Слiпченко зробив був рух до своєï рушницi, але зупинився i також пiдняв. Слiдом за юрбою вводять Марка з пiднятими догори руками в супроводi трьох большевикiв з револьверами i рушницями. 1-й БОЛЬШЕВИК. (До Слiпченка.) А-а, вот он, старый пес! Попался, стерва? А кто еще тут есть? (До Панаса.) Ты кто? 2й БОЛЬШЕВИК. Да што ïх розпитуваться много. Усiх на одну шворку та й гайда! 3-й БОЛЬШЕВИК. (До Панаса.) Ты — кто, я спрашиваю? ПАНАС. Хiба ви не бачите? 1-й БОЛЬШЕВИК. (Дивиться на верстат.) Рабочий? ПАНАС. Робочий. 1-й БОЛЬШЕВИК. (Побачивши Арсена.) А-а, раненый вильный козак? СОФIЯ. Это не вильный козак. Это гимназист. Его ранила пуля через окно. Посмотрите. Он сидел дома. Мальчик. 2-й БОЛЬШЕВИК. А ти хто ж така, заступниця? СОФIЯ. (Мовчки оглядає його з нiг до голови й одвертається.) 1-й БОЛЬШЕВИК. Подожди, товарищ. Невинных не трогать. 3-й БОЛЬШЕВИК. Ну, скорее, нечего! Сказано, этих двух. Черт с ними, с другими. Ну, марш за нами. СЕРЕД БОЛЫЫЕВИКIВ. Идем, идем! (Надо скорее. Украинцы захватять.) СОФIЯ. Куди ж ви ведете ïх? 2-й БОЛЬШЕВИК. А тобi какое дело? Хочеш з ними? Ходiм! 1-й БОЛЬШЕВИК. (До Слiпченка.) Ну, идем! Ведите того. СОФIЯ. (До 1-го.) Послушайте, товарищ, куда вы ведете их? МАРКО. Та що ти питаєш ïх? Хiба ти не бачиш, з ким ти говориш? СЕРЕД ЮРБИ. Та што там за разговори? — Марш! Веди ïх! — Да прикончить здесь и баста. — Стреляй их всех, буржуев! 1-й БОЛЬШЕВИК. Товарищи! Помнить, что мы не разбойники! Слышите? Перваго сам застрелю! (До Софiï.) Это ваш отец и брат? СОФIЯ. Да. 1-й БОЛЬШЕВИК. Мы их арестовали за контрреволюционное выступление против рабочих и крестьян. Они будуть судимы революционным трибуналом. СОФIЯ. Мне можно следовать за вами? Я знакома с товарищами Гринбергом и Семянниковым. Я сегодня приехала из Петрограда. Вы можете отвести их к товарищу Гринбергу? 1-й БОЛЬШЕВИК. Та што за разговори такi? Там гайдамаки набiжать, а ми тут з буржуями мармалади... веди ïх к чортовiй матерi, а то тут же перестреляю всiх, як собак. 1-й БОЛЬШЕВИК. Ну, идем! (До Софiï.) Следовать можете. Но... я Вам не советую. СЛIПЧЕНКО. Прощайте, дiти! Мамi там ска... (Його штовхають у спину прикладом, i вiн заточується й майже вибiга в сiни.) СОФIЯ. (До Христi.) У тебе є якесь пальто? Хустка? ХРИСТЯ. (Ридаючи.) Там... там... у... сiнях... на вiшальцi... а хустка на... скринi... СОФIЯ. Добре... ПАНАС. Чекайте, я з вами! (Бiжить у сусiдню кiмнату, вибiгає й прибiгає у сiни з шапкою й пiджаком, на ходу одягається.) ХРИСТЯ. (Голосно ридає.) Коли в сiнях стихає, в кiмнату обережно входить Бiлянкевич. Вiн немов винюхує, озирається, усе розглядає. Зупиняється i, скоса дивлячись на вiкно i прислухаючись, ледве помiтно вдоволено посмiхається. Завiса ДIЯ ТРЕТЯ Велика кiмната, канцелярiя. Канцелярськi столи, шафи, етажерки. На стiнi великий портрет Шевченка. В стiнi лiворуч вiкна на двiр. В заднiй стiнi двоє дверей. Однi ближче до вiкон, другi в передпокiй. В стiнi праворуч також дверi в другi покоï. В кiмнатi страшенний розгардiяш: шибки повибиванi, долi валяються подертi папери, канцелярськi книжки, порозливано чорнило, деякi стiльцi й столи побито, перекинуто. Бiля дверей передпокою стоïть на вартi красногвардеєць. На столах, пiдклавши книжки пiд голову, сплять двоє других красногвардейцiв. Бiля вiкна стоять инчi двоє й дивляться на двiр. Надворi чується залп. 1-й КРАСНОГВ. Готово! Пришили. Больше не встанеть, сукин сын. 2-й КРАСНОГВ. Носом так и клюнул в стенку. 1-й КРАСНОГВ. Стой! Ведуть офицера! А-а, чортова душе, трусишся? Ач-ач, як ноги пiдгинаються. О, о, хапається за бариньку, за бариньку. А тiй якого чорта там нада? 2-й КРАСНОГВ. Жена, должно быть. Видишь, просит... Жалко, стало быть. 1-й КРАСНОГВ. Жалко? А нас чом не жалiла, як вони по мордах нас били та розстрiлювали? Нехай тепер... А-а, руки хапає цiлувать. Так ïï, прикладом, падлюку. Верно, оттак, ногою. До стєнки ставай, чого там руки цiлувать. Правильно. Умлiла. Оттак краще. ВАРТОВИЙ. Крикни им, Корниенко, чтоб... Куда? Куда? Сюда нельзя. (Хоче спинить Софiю, яка швидко входить.) СОФIЯ. (Показуючи папiрця.) У мене пропуск. Сюди має зараз прийти товариш Грiнберг. Менi його треба бачить. ВАРТОВИЙ. А ви кто будете? Из украинцев или наших? СОФIЯ. I з украïнцiв, i з ваших. ВАРТОВИЙ. Гм! Чудно. Таких мы вон куда отправляем. (Хитає в напрямi вiкон.) СОФIЯ. Не знаєте, хутко має прибути товариш Грiнберг? ВАРТОВИЙ. Я твоего дурацкого языка не понимаю, говори по-человечески! Дверi в заднiй стiнi лiворуч одчиняються. Звiдти виходить офiцер, за ним С i н i ц и н, одягнений в штатське, молодий, бiлявий, в синiй косоворотцi. СIНIЦ. (Голосно.) Свободен! Двух провожатых! Провожатые! 1-й КРАСНОГВ. (Починає будить тих, шо сплять.) Провожатые, вставай. Слышь? ОФIЦЕР. (Сяє вiд радости.) Благодарю вас, товарищ! Не беспокойтесь, пожалуйста, я и без провожатых. СIНIЦ. (Сердито.) Провожатые! Спят, черт бы их побрал. Провожатые! ПРОВОЖ. (Встають, похмуро чухаються, беруть рушницi й кажуть офiцеровi:) Ну, идем! В середину становись, куда лезешь! (Виходять.) СIНIЦ. (До вартового.) Следующаго! Много их еще там? ВАРТОВИЙ. Есть порядочно. Вот тут какая-то. (Показує на Софiю.) Товарища Гринберга хочет видеть. СIНIЦ. Вам товарища Гринберга? Пропуск есть? СОФIЯ. Єсть. (Показує папiрець i хоче подать.) СIНIЦ. (Маха рукою.) Не надо. Подождите. Он сейчас должен приехать. (Вартовому.) Следующего. (Iде до себе.) ВАРТОВИЙ. Сейчас. Закурить надо. (Закурює.) 1-й КРАСНОГВ. (Смiється.) А той офицерик зрадiв, що свободен. Я, каже, i без провожатих. А того й не знає, що тут-то й вся штука в провожатих. От вони його проведуть, куда надо, i буде вже свободен. (Дивиться в вiкно.) Ану, чи вже вивели до стєнки? 2-й КРАСНОГВ. Сейчас выведут. ВАРТОВИЙ. (Гукає в дверi до передпокою). Следующий! Живо! З передпокою впихають молодого хлопця, гiмназиста. За ним, видираючись з оук красногвардейцiв, вбiгає мати його, жiнка рокiв 38—40, ще не стара. ВАРТОВИЙ. (Одпихаючи ïï.) Куда? Куда? Нельзя! Какого черта пускаете, сволочи? Нельзя, говорю. МАТИ. (Хапаючи його за руки, трусячись, напiвбожевiльна угодливо посмiхаючись.) Я нiчого, я нiчого. Я постою тут. Это мой сын. Он гимназист. Коля, проси прощения. Проси прощения. Колечка, синочек мой единственный! ВАРТОВИЙ. Да нельзя, я вам говорю. Ну, народ... ГIМНАЗИСТ. (В одчаю.) Мамо, iдiть додому!.. Не треба... МАТИ. (Злякано.) Коля, замолчи, замолчи! Вы, господа, то есть товарищи! Не слушайте его, не слушайте. Он участвовал в любительских спектаклях и потому говорит по-малороссийски. СIНIЦИН. (На порозi.) Ну, что ж следующiй? Что здесь? ВАРТОВИЙ. Да вот, эту женщину сюда пустили опять. МАТИ. (Кидаючись до Сiнiцина, хоче схопить його руки.) Не слушайте, не слушайте! Он только в любительских спектаклях. Это мой Коля. Он не виноват. Колечка, проси прощения. Коля, не стой так непочтительно! Он боится, он только боится... ГIМНАЗИСТ. Ах, мамо! МАТИ. Коля, молчи! Молчи, Колечка! Они тебя отпустят. Ты здесь ничего, только в спектаклях, вы ж его опустите, правда? ГIМНАЗИСТ. Нехай розстрiлюють! Я ïх не боюсь. Хай живе вiльна самостiйна Укр... МАТИ. (Люто кидаючись до його.) Мовчи, тобi кажу! Сказився ти?! Що ти робиш?! Господа, он так, он... СIНIЦИН. Э, к чорту там! Свободен, двух провожатих. Следующаго. МАТИ. (Радiсно.) Свободен?! Колечка, чуєш: свободен! Спасибо, ой, спасибо ж вам! Хай вас Бог... СIНIЦИН. (Злiсно до вартового.) Випровадить их и следующаго! ВАРТОВИЙ. (До матерi i гiмназиста.) Ну, уходите! Скореє! (В одчиненi дверi.) Двух провожатых, свободен. Следующаго. МАТИ. (Ведучи за руку сина.) Спасибо, товарищи, спасибо! Идем, Колечка, идем! (Виходить.) Скорее, скорее, Колечка. 1-й КРАСНОГВ. Еге, идьом. Колечка. Iди, iди, там тобi покажуть свободен. 2-й КРАСНОГВ. А, видно заядлый хохленок. Самостийна Украина. Вот, увидит он самостийну. 1-й КРАСНОГВ. (Регоче навмисно грубим голосом, перекривляє гiмназиста.) Хай живе вiльна, самостiйна Украïна. I вигадали ж, буржуï проклятi. Поддєлуються под мужицький разговор i думають, що то комусь iнтересно. ВАРТОВИЙ. (У дверi до передпокою.) Ну, что ж там опять, черт бы вас... Что там? Скореє! Входить залiзнодорожник, молодий, лице блiде, з жахом в очах. ВАРТОВИЙ. Сюда. (Проводить до других дверей.) 2-й КРАСНОГВ. Вильный козак, должно быть. Надворi вибух залпу. Красногвардейцi дивляться в вiкно. 1-й КРАСНОГВ. О! офицер уже свободен. Тiльки одною ногою подригує, як жаба. Так його за ноги, до купи. Прикладом би ще по головi, а то, сука, ще оживе. 2-й КРАСНОГВ. Пущай оживает, их в общую яму всех... Одну уже зарыли, душ сорок. Некоторые еще дышали. 1-й КРАСНОГВ. Та ну? Дышали? 2-й КРАСНОГВ. Один дуже стонал. Ничего, всех засыпали. ВАРТОВИЙ. А один, сукин сын, хитрый, притворился мертвым. Его, значит, хотели оттянуть в сторонку. А он, это, как вскочит, весь в крови, морды не видно, побили прикладами. Да как кинется до наших, да зубами. Впился, как бешеная собака, оторвать нельзя. Его бьют винтовками, а он уже без памяти впился зубами и висит. Так, подлец, и помер. Кусок тела вырвал. 1-й КРАСНОГВ. От проклята душа! Оттак вони нашого брата повсiгда. Помiра, а таки вирве в тебе шматок тiла. СIНIЦИН. (Виходить, за ним залiзнодорожник.) Свободен. Больше не водить. На два часа перерыв. ВАРТОВИЙ. Свободен без провожатых? СIНIЦИН. Без. (Виходить в дверi до передпокою.) ЗАЛIЗНОДОРОЖН. (З тим же переляканим лицем за ним.) ВАРТОВИЙ. Ну, свободны и вы, товарищи. 1-й КРАСНОГВ. Ну, только, ми тоже без провожатых. (Смiється й бере свою рушницю.) 2-й КРАСНОГВ. (Також бере.) Ох, да и спать же буду! Устал, как пес. Три ночи ни на минуту не спал. 1-й КРАСНОГВ. Я з неделю вже не сплю. Та й ще не спав би з неделю, аби передушить усiх буржуïв. Вичистить до ноги, щоб i духу ïхнього не пахло. Чисто всiх, з дiтьми, з жiнками... 2-й КРАСНОГВ. Чтоб и на расплод не осталось? (Поглядають на Софiю.) 1-й КРАСНОГВ. Атож! А тих украïнцiв дак не то що розстрiлювать, а просто живими всiх у яму й засипать. От вам самостiйна Украïна, от тепер оддiляйтесь од Росiï. Верно! Другого способу на ïх нема. Надворi залп. Жiночий приглушений крик. Всi кидаються до вiкна. Софiя також. 1-й КРАСНОГВ. Ага, самостiйного гiмназистика ослободили. А та, а та що виробляє! ВАРТОВИЙ. Помешалась... Поет, смеется. Ах, ти... вишь беда какая вышла. Бедная! 1-й КРАСНОГВ. Та й ïï слiд би тоже... Що ïх жалiть? Вони нас жалiли? От нехай тепер самi покуштують. Усiх вирiзать, проклятих! 2-й КРАСНОГВ. Дда-а... Тронулась умом. Надо было отпустить малаго. 1-й КРАСНОГВ. Куда пустить?! Кого? Варняка чортзна-що. З тих малих повиростають великi, то вони нам покажуть. Ходiм лучче! (Виходять.) Вартовий i 2-й красногвардеєць iдуть за ним. СОФIЯ. (Сама. Дивиться у вiкно. Потiм непокiйно ходить по хатi. Хоче йти до дверей у передпокiй, але роздумує i рiшуче сiдає чекать. Надворi чується знов залп. Софiя схоплюється, хоче бiгти до вiкна, але зупиняється й сiдає.) ГРIНБЕРГ. (Входить задиханий, але оживлений, в пiдняттю, простяга обидвi руки Софiï, швидко пiдходить до неï.) Ради Бога, извините, товарищ, что задержал вас. Невозможно было вырваться. Здравствуйте, дорогая! С победой, с торжеством пролетарского дела! СОФIЯ. (Вiтається.) Я до вас у важнiй справi. Я не хотiла вам по телефону... ГРIНБЕРГ. Ну да, ну да... Конечно. Ну? Что? А? Жарко было ночью А? А как они, мерзавцы, удирали! А? Это было прямо таки великолепн. Мы их били, как куропаток. Да ведь банды хулиганов, жуликов. Ну, вы н<-очень волновались ночью? Ваш дом не пострадал? Я думал о вас и, представьте, делал все, что мог, чтоб снаряды не летели в вашу сторону. Я даже... СОФIЯ. (Нетерпляче.) Я дуже дякую вам, але я хочу попрохати вас... ГРIНБЕРГ. Знаете что, товарищ: говорите по русски, ей-Богу, теперь как-то не до этого. Вы меня извините, но момент слишком важный и торжественный, что ли, чтоб... СОФIЯ. (Рiзко.) Хорошо. Я буду говорить так, как вам хочется. ГРIНБЕРГ. Не так, как мне хочется, а... СОФIЯ. Дело в том, что ночью при мне на квартире красногвардейцы арестовали моего отца и брата. Они находятся здесь, в этом штабе. Их хотят расстрелять. ГРIНБЕРГ. Вашего отца и брата? За что? Ведь они, вы говорили, рабочие. СОФIЯ. Да, но они украинцы. Вiльнi козаки. ГРIНБЕРГ. Вильные козаки? Гм! Они здесь? СОФIЯ. Да. Я насилу упросила подождать с казнью до вашего прихода. ГРIНБЕРГ. (Стурбовано.) То есть как? В каком смысле? СОФIЯ. Я сподiваюсь, що ви ïх визволите. ГРIНБЕРГ. Ах, товарищ, да оставьте вы хоть в эту минуту ваше украинофильство. И как вы, право... СОФIЯ. (Тихо, зцiпивши зуби.) Я ошиблась. Я надеюсь на вашу помощь. ГРIНБЕРГ. В качестве кого они арестованы? СОФIЯ. В качестве врагов, конечно. Что за вопрос? ГРIНБЕРГ. (Рiзко.) Я понимаю. Но они кто: офицеры, солдаты, вольные казаки, гайдамаки? СОФIЯ. Вольные казаки. Я ведь сказала вам. ГРIНБЕРГ. Вольные казаки? Так что ж я могу сделать? Я ничем не могу помочь. Мы издали приказ: всех вильных казаков расстреливать. Это злейшие враги рабочих. Провокаторы, изменники, разбойники! Это негодяи, которых всех до одного... СОФIЯ. Товарищ, я говорю с вами о своем отце и брате! От огульной характеристики вы могли бы воздержаться. ГРIНБЕРГ. Извиняюсь. Очень извиняюсь. Я понимаю ваше положение. И мне очень-очень досадно, что именно вам я не могу помочь. Именно вам. Но согласитесь сами, товарищ, я иначе не могу. Почему освободить вашего отца и брата и не освободить всех? Потому что они ваши родственники? У меня самого — брат контрреволюционер. Но если его поймают, я не буду стараться освобождать его. Борьба. В социальной войне нет ни отца, ни матери, ни братьев. Братья — все социально угнетенные, враги — все угнетатели. Я понимаю, вы как женщина... И потом стоящая далеко по своему социальному положению от борющихся низших классов. СОФIЯ. Ах, причем здесь женщина, социальное положение? ГРIНБЕРГ. Да при том, что нужно иметь мужество в борьбе, товарищ. И нужно быть близким к борющимся, чтобы уметь ненавидеть и интересы их ставить выше родственных связей. Если бы вы были в наших рядах, вы даже не подумали бы о том, чтобы просить за двух... контрреволюционеров, хотя бы они были родственниками. Но вы, конечно, в другом положении... И я, понятно, не могу быть в претензии. Наоборот, вы оказали нам такую услугу, которая... СОФIЯ. Во имя чего же я оказала ее, как вы думаете? ГРIНБЕРГ. Да, конечно, симпатии ваши... СОФIЯ. Перестанем об этом. Значит, вы решительно отказываетесь помочь мне? ГРIНБЕРГ. Я не могу этого сделать, товарищ, поймите вы это. Я нарушу свой долг, совершу подлость, измену. Ведь я просто не имею физической возможности выпустить их. Товарищи не дадут все равно, я должен обмануть их, солгать. Поймите, что вы требуете невозможнаго. СОФIЯ. Значит, их расстреляют? Так, как тех? (Хитає головою на вiкно.) ГРIНБЕРГ. Я не знаю, за что их арестовали; может быть, выяснится... Но я лично... СОФIЯ. Хорошо. Довольно. Я понимаю, что вы не можете. ГРIНБЕРГ, Но уверяю вас, что не могу. Напрасно вы... СОФIЯ. Да верю я! Что же мне делать, Господи?! Ведь не могу я, поймите, не могу я... ГРIНБЕРГ. Я вас понимаю, я понимаю. Но бывают такия положения, когда... Входять Гликерiя Хвед i Христя. Гликерiя Хвед в темнiй великiй хустцi, в пальто, Христя в чепурненькiй шапочцi. ГРIНБЕРГ. Куда? Куда? Кто такие? Зачем? СОФIЯ. Это ко мне. Мать и сестра. ХРИСТЯ. (До Грiнберга схвильовано.) Нам сказали, что вы приехали, — мы пришли... Вы, вероятно, от сестры знаете... Мы вас умоляем. ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Падає навколюшки перед Грiнбергом.) Господин, помилуйте, зжальтеся, кормильцi ж вони нашi. ГРIНБЕРГ. Товарищ!.. Сударыня, что вы, что вы! Встаньте. (Хоче пiднять, але Гликерiя Хведоровна хапає його за ноги, благаючи Помилуйте! Не встану.) Позвольте, сударыня... (До Христi.) Да помогите же, подымите... ХРИСТЯ. Мы вас умоляем. Спасите их. ГРIНБЕРГ. (До Софiï.) Товарищ, да поднимите же вашу мать, что же это такое? СОФIЯ. (Мовчки, тiсно стуливши губи, хмарно дивиться вбiк.) ГРIНБЕРГ. Сударыня, встаньте, я вас прошу. Поймите же, что я не могу так... О, Господи! Но не могу же я, я права не имею. ХРИСТЯ. Мы вас умоляем, вы можете. ГРIНБЕРГ. А, черт возьми! (Одсувається од Гликерiï Хведоровни, вона повзе за ним. Тодi вiн рiшуче, сердито повертається й виходить в дверi до передпокою.) ХРИСТЯ. (Пiдводить Гликерiю Хведоровну.) Встаньте, мамо... Встаньте, годi. Буде з нас... Навалялись в ногах Софiïних приятелiв... (До Софiï.) О, сестро, Бог тобi цього не простить! Невинно дивишся? А хто ж з оцим самим шепотiвся учора та щось йому передавав? Га? Хто успiху ïм бажав? А-а, чула я вчора, та не знала, що то за успiх, а то б... Ага? А хто з отим паршивцем Тихоном наслав на тата й Марка большевикiв учора? Не ти? Проклята! Приïхала? Продала всiх нас i втекла сюди, сидиш... ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Плаче.) Годi, доню, ходiм... Бог з ними. ХРИСТЯ. А що заплатили тобi? Нашi сльози, кров нашу? Що взяла за батька та брата? Га? СОФIЯ. (До Гликерiï Хведоровни.) Мамо, ради Бога, не вiрте ïй! Мамо, вона... ХРИСТЯ. А за всю Украïну що взяла? Ух, ти, поганка! Своïми руками задушила б тебе. (Раптом грiзно, жагуче.) Оддай же нам батька й брата! Оддай зараз же! Iди до своïх полюбовникiв, кажи, щоб зараз же випустили ïх!Iди! ГЛЕКЕРIЯ ХВЕД. (До Софiï.) Доню!.. Ти з ними ближче знакома, попроси Ïх, ублагай, дитино, рятуй таточка свого i братiка рiдного. Доню моя, ой, доню ж моя, що ж ти з нами робиш! (Ридає.) СОФIЯ. Мамо!.. Я благала, я просила... Я ж усю нiч бiгала, шукала... ХРИСТЯ. Кого шукала? Оцього Юду? СОФIЯ. Я, мамо, буду ще... Я все зроблю... Входить красногвардеєць з рушницею, з бомбою за поясом. КРАСНОГВ. (До Христi й Гликерiï Хведоровни.) Ану, пожалуйте. Вас просять вийти зцюдова. Скарєй. ХРИСТЯ. О, прислав оборонить тебе од нас! ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ходiм, доню. Ходiм шукать ще кого-небудь. КРАСНОГВ. Пожалуйте, пожалуйте. ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Софiï.) Прощай, доню... Ти ж прийдеш додому? ХРИСТЯ. Ïï дом тепер тут. СОФIЯ. Прийду, мамо, прийду... Я останусь тут, щоб... визволити ïх... Мамочко! (Обнiмає Гликерiю Хведор. Ридає.) ХРИСТЯ. Годi, лицемiрко, пусти, а то нас ще твiй оцей приятель застрiлить... СОФIЯ. (Випускаючи матiр.) Ой, Христе, як ти... страшно жорстоко i люто мстишся! ХРИСТЯ. Я мщуся? За що? За батька i Марка? Так, я готова тобi... СОФIЯ. Нi, Христе, за инче... Ти... КРАСНОГВ. Ну, довольно, господа, довольно. Сказано раз. i нема чого тут... Виходьте. ХРИСТЯ. (Рiшуче.) Ходiм, мамо!.. (Виходять, за ними красногвар-деець.) СОФIЯ. (Сама, швидко, схвильовано ходить по хатi, тикаючись у всi кутки й не знаходячи собi мiсця. Зупиняється й мовчки стогне, гнiвно ламаючи руки.) Входять: Грiнберг, Семяннiков, Сорокiн, По д к о п а є в. Сорокiн, маленький, рокiв 30, у френчi, гостренька борiдка, пенсне. Ввесь час без потреби тонко, iронiчно посмiхається. Подкопаєв високий, рокiв 37, короткi вуса, пiдстриженi, еспаньйолка; також у френчi, нiс м'ясистий, качиний, вигляд царського полiцейського пристава, ходить рiшуче, твердо, з виразом переможця i начальника. У всiх за поясами револьвери, шаблi, у Сорокiна ще ручна граната, а у Подкопаєва через груди стрiчка з набоями, а в руцi рушниця без багнета. Входять, голосно балакаючи, смiючись. Прямують до Софiï. ГРIНБЕРГ. (До Подкопаєва i Сорокiна.) Вот, товарищи, позвольте познакомить вас с товарищем, которому мы обязаны нашим таким быстрым и полным успехом. В истории революции имя Софии Слепченко займет выдающееся место. ПОДКОПАЄВ. (Клаца острогами й перший ступає до Софiï.) ГРIНБЕРГ. А это наш командующий особым отрядом, товарищ Подкопаєв. Подкопаєв i Софiя мовчки потискують один одному руки, далi Софiя вiтається з Сорокiним. ГРIНБЕРГ. А это прибывший сегодня комиссар из Петрограда, товарищ Сорокин. ПОДКОПАЄВ. (До Софiï.) Позвольте и мне, уважаемый товарищ, как лицу, на котораго возложена военная сторона освобождения пролетариата, принести вам свою искреннюю благодарность за оказанную вами помощь. Конечно, народ рано или поздно низверг бы все равно подлых грабителей, но... чем раньше это случилось, тем оно, е... конечно, лучше. Благодарю, товарищ. СОРОКIН. И тем более ценна услуга, чем полнее победа. А победа полная. Вы можете чувствовать полное удовлетворение. СОФIЯ. (Не посмiхаючись.) Спасибо, товарищи, вы преувеличиваете мою услугу. СЄМЯННИКОВ. (Здоровається й посмiхається, як до староï знайомоï.) Надеюсь, теперь-то мы будем чаще встречаться? СОФIЯ. Да, конечно. СЄМЯННIКОВ. Если позволите, товарищ, спросить: вы не приняли бы теперь более близкаго участия в нашей работе? Нужда в преданных, культурных, социалистических силах, как вам известно, громадная. Мне кажется, что вы... СОФIЯ. О, благодарю вас, товарищ. Я не знаю. По крайней мере, не сейчас. Я должна еще переговорить по одному делу с товарищем Гринбергом. Если позволите? ПОДКОПАЄВ. О, пожалуйста, пожалуйста. Мы тем временем устроим наше летучее заседание. Туда можно? (Показує на дверi в сусiдню кiмнату.) ГРIНБЕРГ. Конечно. Можно. Устраивайтесь там, товарищи, я сейчас. ПОДКОПАЄВ. (Дивиться на портрет Шевченка.) А почему эта контрреволюционная икона висит здесь до сих пор? Убрать ее к черту оттуда! (Рушницею сильно б'є по рамi й збиває портрет на землю. Протикає багнетом лице, настромлює, крутить i одкидае в куток.) Эта хохлацкая морда мне надоела, наконец. Везде торчит. СОФIЯ. Товарищ!.. ГРIНБЕРГ. (Глянувши на Софiю.) Товарищ Подкопаєв, зачем вы? Ведь это Шевченко. ПОДКОПАЄВ. Да, конечно, Шевченко, черт бы его... (Помiтивши щось на товаришах.) А? Что? В чем дело? СЄМЯННIКОВ. Товарищ Подкопаєв, вероятно, ошибся. Он думал, что это портрет какого-нибудь современнаго их деятеля. ПОДКОПАЄВ. Я не понимаю, товарищи, в чем дело? Современный, несовременный, поэт, учитель, офицер, черт бы его драл, раз он националист, он враг народа и пролетариата. Я заявляю откровенно, что с национализмом, с этими Шевченками, автономиями, федерациями, самостийностями и прочей буржуазной дрянью буду бороться беспощадно. СОРОКIН. Ну, ладно, ладно, идемте на заседание. (Пiдхоплює Подкопаева пiд стан i, смiючись, веде в кiмнату.) ПОДКОПАЄВ. (Ображено.) И отлично видел, что Шевченко. Важность какая. И везде прикажу снять эту мерзость со стен. СЄМЯННIКОВ. Ну, ну, товарищ, полно горячиться. (Пiдпиха його в спину. Всi заходять в сусiдню кiмнату.) ГРIНБЕРГ. Как неофит, он слишком прямолинеен. Ви, товаришко, не звертайте уваги. Людина вiн хороша, чесна, але трохи... некультурна i грубовата. Що зробиш? Ви хотiли, здається, поговорити зi мною на самотi? Я до ваших послуг. СОФIЯ. Да, я хотела поговорить еще, но... после этого... ГРIНБЕРГ. Але ж, товаришко, це ж людина вiйськова, неосвiчена, бувший капiтан. Невже ви гадаєте, що ми всi подiляєм його погляди? Але ж ви самi добре знаєте, що iменно ми проголосили прiнцiп полнаго самоопредьленiя вплоть до отдьленiя. Федеративная Советская Республика. Ми першi вiтали Украïнську Республiку. I тепер, розумiється, тим паче. Ну, як ви можете, ïй-Вогу... СОФIЯ. (Мовчить i прижмуреними очима тоскно дивиться в вiкно.) ГРIНБЕРГ. Ну, товаришко... Ах, як це досадно... Входить Панас. ГРIНБЕРГ. Вам что угодно? ПАНАС. (Одягнений у потерте пальто, з-пiд якого видно чоботи, в картузi, має вигляд робiтника. В пiднятому станi, весь час криво посмiхається.) Товариш Грiнберг? Дуже приємно. Якраз до вас. ГРIНБЕРГ. Извините, товарищ, я сейчас очень занят. ПАНАС. Я бачу, я бачу. Але я в такiй самiй справi. Соцiалiзм i контрреволюцiя, товаришу. Треба спасать. Я маю контрреволюцiонерiв, яких треба зараз же арештувать. ГРIНБЕРГ. В таком случае... Только, пожалуйста, товарищ, поскорее... ПАНАС. О, це дуже скоро. Це мiй батько. Вiн живе недалеко звiдси на селi i балакає по-украïнському. З самого малечку балакає, заядлий контрреволюцiонер... ГРIНБЕРГ. Что это, глупая шутка? ПАНАС. Боже борони! Як можна? СОФIЯ. Панасе Степановичу, для чого це? ПАНАС. (Нiби тепер тiльки помiтив ïï.) Ах, и вы здесь, мадам? Очень приятно. Вы можете засвидетельствовать, что мой отец настоящий контрреволюционер. Во всяком случае, ничуть не хуже вашего. Не правда ли? А между тем вашего сейчас расстреляют, а мой ходит на свободе и угрожает социализму на Украине. Я, как старый социалист... ГРIНБЕРГ. Послушайте, вы — или пьяны или сумасшедший? Что вам? ПАНАС. Боже мiй, товарищу. Як же не бути п'яним? Як не бути п'яним? I правильно сказали, товарищу, iменно сумасшедшiй. СОФIЯ. Панасе Антоновичу, я вас прохаю... ПАНАС. Сейчас, мадам, сейчас уйду, как вы нетерпеливы. Позвольте же и мне совершить такой же подвиг, какой вы совершили. (До Грiнберга.) I крiм того, у мене є ще двi тiтки, старi контрреволюцiонерки, селянки, також балакають по-украïнськи, живуть у другому селi. Читають украïнськi книжки. ГРIНБЕРГ. Если вы немедленно не уберетесь отсюда вон, я вас прикажу расстрелять. Слышите вы? ПАНАС. Господи Боже мiй! А я ж чого сюди прийшов? Я ж не договорив вам, я ж ще сам контрреволюцiонер. I жорстокий, попереджаю вас, контрреволюцiонер. Не тiльки читаю, але й пишу по-украïнському. От спитайте цю даму. Чого ви посмiхаєтесь? Вiтаючи всiм серцем пришествiє в особi большевикiв соцiалiзму, я не можу допустить, щоб жив такий контрреволюцiонер, як я. Куди прикажете менi стати до стенки? Туда? Туда? Туда? ГРIНБЕРГ. (До Софiï.) Что он — больной, что ли? Кто он такой? СОФIЯ. Панасе Антоновичу, можна вам два слова сказать? ПАНАС. С удовольствием, мадам, с удовольствием. Только, пожалуйста, поскорее, мы с товарищем должны окончить наше дельце. Виходить Семяннiков, з порога кличе: — Товарищ Гринберг. На минутку можна вас? Извиняюсь, товарищи. ГРIНБЕРГ. (Швидко йде до його, й обидва зникають у сусiднiй кiмнатi.) СОФIЯ. Що це значить, Панасе? ПАНАС. Что именно, мадам? СОФIЯ. (Рiзко.) Все. Ця комедiя, це мадам, росiйська мова зо мною. Що це значить? ПАНАС. Baм не нравиться выражение мадам; но ведь это из почтения, мад..., ну, сударыня, если хотите. Единственно из почтения к вам. С особой, которая родного отца и брата принесла в жертву великой святой идее, я не могу иначе говорить, как на языке благородном, на языке наших освободителей, несущих нам светоч... СОФIЯ. Дiйсно, ви од страху, видно, зовсiм збожеволiли. ПАНАС. Как не збожеволеть, мадам, как не збожеволеть? Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих подлых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке — и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы — и к стенке. И как же не благоговеть перед вами, как не... не божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящiй. Позвольте преклониться перед вами. (Низько вклоняється.} СОФIЯ. (Мовчить.) ПАНАС. Что прикажете передать на том свете вашему контрреволюционному батюшке и братцу? Прощание? Или сожаление о их глупости? Что же вы молчите? Извольте хоть словечко произнесть. СОФIЯ. Чого вам треба од мене? За що ви мучите мене? За що? ПАНАС. (Люто.) Чого треба? Випустiть батька вашого i брата! Чуете? Не смiйте ïх убивать!.. СОФIЯ. Як же я ïх випущу? Як? Скажiть. Ну, скажiть, що менi зробить, я все зроблю. Пiти з бомбою, з револьвером визволять ïх? Ходiм. Давайте. ПАНАС. Пiзно з бомбами. Вимагайте вiд ваших товаришiв випустить ïх. СОФIЯ. Я вже вимагала, просила, благала. Мама навколюшках стояла перед ними. ПАНАС. Знаю. А ви стояли i мовчки дивились, як мама ваша повзала перед паршивцем, перед... жулiком, шарлатаном. СОФIЯ. Я думала, може, це поможе... ПАНАС. Хе!.. Не помогло? Прислав красногвардейця вивести ïх? СОФIЯ. Вiн не може випустить. Це була б зрада, порушення обов'язку... ПАНАС. (Смiється.) Яка моральна чистота! Ану, дайте йому тисячу карбованцiв, побачите, чи злякається вiн зради?.. Ану, запропонуйте йому свою любов, чи побоïться вiн порушення обов'язку? О, мерзотники! СОФIЯ. Ви мелете чортзна-що. Говорiть же, як визволить, ну, говорiть! ПАНАС. Я ж говорю, якого ж вам ще чорта: дайте йому хабаря, грошима, тiлом своïм, чим хочете, i вiн випустить. Грошi, може, од вас посоромиться взять, але тiло... можете бути певнi. СОФIЯ. Ви це серйозно?! ПАНАС. Що саме серйозно: чи згодиться? Анiтрiшки не сумнiваюсь. СОФIЯ. Ви по собi судите? ПАНАС. О, на жаль, про Грiнбергiв я смiло можу по собi судить. Тiльки мiж мною та ними та рiжниця, що я зроблю i не буду вже заводить тепер соцiалiзму, а вони роблять й заводять. Вони смiливiщi. СОФIЯ. I ви, iменно ви пропонуєте менi це зробить? ПАНАС. А ви ж пропонували своïй матерi повзати перед ним навколюшках? Ви вважали це можливим? Невже ви думаєте, що вашiй матерi було це так само легко, як вам кокетувать з ним? СОФIЯ. Добре. Я це зроблю. Дякую за пораду. Чуєте: я це зроблю. ПАНАС. I можливо, навiть не без приемности зробите. Ко всеобщему удовольствию. СОФIЯ. Можливо. ПАНАС. Та не тiльки можливо, а напевно. Та признайтесь, що ви й самi вже про це трошки думали. СОФIЯ. Ну, розумiється, думала. Тiльки сумнiвалась, чи згодиться вiн. Менi здавалось це трошки негарним, але ви роз'яснили, i я сама бачу, що в цьому нiчого негарного нема. ПАНАС. Так, нема: буржуазнi забобони. А потiм можна буде разом i соцiялiзм заводить на Украïнi. СОФIЯ. Звичайно. Революцiя повiнчає, гарно й орiгiнально. А життя батька i брата — це непоганий подарунок молодого. Як ви гадаєте? ПАНАС. (Люто.) Не смiйте глузувать з вашого батька i брата! Ви розумiєте, що це цiнiзм? Ви не достойнi iмена ïх вживать. СОФIЯ. (Хапаючись за голову.) Ох, iдiть швидче звiдсiля! Iдiть... А то я не знаю, що буде. ПАНАС. К стенке? Я готов, мадам, я готов давно. Будь ласка, прошу: кличте Грiнберга. СОФIЯ. (Упавши головою на стiл, глухо, болюче ридає.) ПАНАС. (Довго мовчки дивиться на неï.) СОФIЯ. (Раптом затихає, потiм зразу пiдводиться, рiзко до Панаса.) Чого вам треба? Iдiть собi геть. Забiрайтесь. Я з вами не хочу балакать, ви менi гидкi. ПАНАС. (Якийсь мент дивиться на неï, потiм рвучко повертається й виходить.) СОФIЯ. (З одчаєм i мукою шепоче). Ох, Боже ж мiй! Ох, Боже ж мiй! (Кусає хустку, щоб не ридать). Входить ГРIНБЕРГ. (Озирається, шукає очима по хатi, питає.) Что, ушел уже этот странный господин? Кто он такой? СОФIЯ. (Зразу мiняючи вираз лиця.) Да, ушел. Я вас задерживаю? ГРIНБЕРГ. О, пожалуйста. Будь ласка. Я до ваших послуг. Но, може б, ви були ласкавi говорить зо мною по-украïнськи. Я, коли не схвильований, то з приємностю. Ви вибачайте... СОФIЯ. Я хотiла тiльки от про що попрохати вас: задержати хоч на кiлька днiв кару над моïм батьком i братом. ГРIНБЕРГ. Гм. Задержать? Не знаю, чи зможу я. Гм. (Морщиться, мiркує.) СОФIЯ. (З вимушеною, кривою, кокетливою посмiшкою.) Ну, а як я вас дуже-дуже попрохаю? Ви постараєтесь, правда? Ваш же вплив такий величезний, що... Адже тiльки одстрочка, кiлька днiв... ГРIНБЕРГ. Бачите, товаришко, я скажу вам одверто: для вас я готов на що вгодно, але... але даже мiй вплив, який, я того не окриваю, довольно значительный, в данном случае вряд ли. Видите ли... Будем говорить, как свои люди: у нас нет никакой дисциплины. Я могу приказать, но исполнить... Даже постановления совета депутатов и то далеко не всюду исполняются. Каждый сам себе начальник. И часто поневоле приходится отдавать только такия приказания, которыя приятны и желательны самим исполнителям, а нежелательных по возможности избегать. И я не знаю, як у даному разi... Я дуже боюсь. Гм! СОФIЯ. Господи! А так хочеться з щирим серцем порадiти з нашоï перемоги, вiддатись цьому почуванню всiєю душею, без перешкод. I,— ви ж розумiєте,— для мене це неможливо. Нехай це буржуазний, старий пережиток, але... це вище моïх сил. ГРIНБЕРГ. О, я розумiю, розумiю. Звичайно. СОФIЯ. Хотiлось би всю увагу оддать новим товаришам, познайомитись з вами ближче i навiть, якщо тiльки я на що-небудь придатна, то разом працювать на користь спiльнiй справi... ГРIНБЕРГ. (Радiсно.) Нет, в самом деле, вы согласились бы? СОФIЯ. Господи, розумiється. З радостю. Але в такому станi, знаючи, що там твоï батько й брат... (Замовкає й поглядає на Грiнберга.) ГРIНБЕРГ. Гм. Але пiд яким предлогом? Почему этих, а не других? Почему не всех? От першi вопроси, якi зададуть. СОФIЯ. Ах, Господи. Стiльки вопросiв про все можна задать. Ну, зададуть, ну, вiдповiсте що-небудь. Адже смерть цих людей нiчого не дасть вам, а без неï ви дасте менi можливiсть жити, вiрити, оддати все життя на справу. Ну, хочете так: берiть моє життя взамiн життя батька й брата? Хочете? Я буду в вашому повному й необмеженому розпорядженню. Треба буде на смерть послати, я готова кожноï хвилини. Хочете? На що вгодно. ГРIНБЕРГ. (Зиркаючи на неï.) На що вгодно? СОФIЯ. На все, що прикажете. Повна раба ваша. От уявiть собi рабу... ГРIНБЕРГ. Однако, как вы любите своих родных. Если б вы так любили идею, социализм... СОФIЯ. Но ведь я отдаю себя в ваше распоряжение именно для идеи, в интересах ея. ГРIНБЕРГ. (По паузi.) Гм. Ну, а если я потребую от вас чего-нибудь не имеющаго отношения к идее? Ведь вы тогда не исполните? Какая же вы раба? А? (Дивиться на неï.) СОФIЯ. (Якийсь мент мовчить.) Але ж ви, це ви будете вимагать. А ви ж не можете вимагать нiчого шкодливого для iдеï. ГРIНБЕРГ. Да, конечно, я не потребую ничего шкодливаго, но... предположим, потребую чего-нибудь, не имеющаго отношения к идее, но для вас очень неприятного или даже тяжелаго. Как тогда? СОФIЯ. Я мушу виконать. ГРIНБЕРГ. (Смiється, але пiд смiхом ховає хвилювання.) Неужели исполните? СОФIЯ. Коли я берусь, то исполню. ГРIНБЕРГ. Ну, допустим, я предложил бы вам сегодня вечером вместе со мной где-нибудь отпраздновать нашу победу? В каком-нибудь ресторане? Ведь это для вас неприятно, тяжело, правда? СОФIЯ. (Мовчить.) ГРIНБЕРГ. (Смiючись.) Вот видите. СОФIЯ. О, нi. Я ж вам сказала. Коли б ви взяли моє життя взамiн життя батька й брата, то й то б я виконала. ГРIНБЕРГ. Значит, исполните? Серьезно? СОФIЯ. Я весь час говорю з вами серйозно. ГРIНБЕРГ. (Починає швидко ходить по хатi, думаючи.) СОФIЯ. (Хмарно слiдкує за ним.) ГРIНБЕРГ. (Зупиняючись проти Софiï, хвилюючись.) Но вы понимаете, что я совершу подлость, исполнив ваше желание? СОФIЯ. Великоï подлости в тому, що ви не вб'єте двох людей, я не бачу. ГРIНБЕРГ. Да, с точки зрения христианской. Но с точки зрения двух борющихся сторон это просто измена одной стороне. Но хорошо. Я только хочу этим сказать вот что... (Хвилюється.) Я хочу этим подчеркнуть, что если бы я согласился, то только для того, только потому, что это вы, что для вас я даже на подлость, на измену готов идти. Вы можете, конечно, отнестись ко мне с презрением, можете воспользоваться моей... ну, слабостью, что ли, но я говорю то, что чувствую... СОФIЯ. Нi про яке презрение мови не може бути. Навпаки... Ну, добре. Значить, сьогодня ми будемо святкувати нашу перемогу i визволення моïх рiдних. Так? ГРIНБЕРГ. (Знов починає ходити.) Подождите минуточку. (Iде до дверей, що в сiни, й гукає.) Товарищ Самуил! На минуточку. (Одступає трохи в кiмнату й одводить Самуïла вбiк, шопотом.) Вот что товарищ Самуил, здесь находятся два вольных козака, фамилия Слипченко. Есть такие? САМУÏЛ. Да есть. Отец и сын? ГРIНБЕРГ. Да. Так вот какая вещь. Я только что говорил по поводу их с товарищами Семянниковым, Подкопаевым, Сорокиным. Ну, и мы решили старика выпустить, а молодого... (Тихiше) к стене. Понимаете? Так вы немедленно, сию минуту выведите молодого и... Понимаете? А потом я позову вас и при этой даме прикажу освободить обоих. Понимаете? Вы же скажете, что молодого случайно только что расстреляли. Это необходимо для дела. Слышите? Очень важно. САМУÏЛ. Хорошо, А молодого сейчас? ГРIНБЕРГ. Сию ж минуту. (Голосно.) Ну, спасибо, товарищ, я надеюсь на вас. САМУÏЛ. Хорошо. (Хоче йти.) ГРIНБЕРГ. Нет, погодите. (Тихо.) Но я, может, и не позову вас. Слышите. Но его надо все равно. Понимаете? САМУÏЛ. Да, понимаю. Хорошо. (Виходить.) ГРIНБЕРГ. (Голосно.) Спасибо, товарищ. СОФIЯ. (Пiд час ïхньоï балачки одходить на другий кiнець кiмнати) ГРIНБЕРГ. Ну, товаришко, здається, є маленька надiя. Я ще нiчого знаю певного, але... Я хочу перш усього перевести ïх у друге мiсi Розумiєте? Там ïх не знають, i легче буде звiдти випустить. Я боюсь тiльï. щоб тут, поки ïх можна буде перевести, як-небудь случайно не той... Ви ж розумiєте, тепер такий час... Страстi у всiх розгорiлись, всi знервованi. Своє життя нiпочом, а то ще ворога. От я для цього i кликав товариша то це мiй старший товариш по тюрмi... СОФIЯ. (Простяга руку.) Дякую вам, товаришу. ГРIНБЕРГ. О, пiдождiть дякувати. Це справа така трудна, що я знаю, чи вдасться ïï провести. Я вам зможу сказать тiльки через чотири... (Раптом прислухується.) СОФIЯ. Я готова чекати не то що чотирi днi, а чотирi мiсяцi, скiлькi хочете. ГРIНБЕРГ. (З посмiшкою). Але я так довго не можу чекати. Я хотiв вже сьогоднi ввечерi разом з вами одпразднувати щасливий кiнець наш справи. Ви нiчого б не мали проти? СОФIЯ. О, хоч у сю хвилину. ГРIНБЕРГ. На жаль... треба пiдождать. Я мiж инчим уже говорит з своïми товаришами з приводу вашоï справи, i менi удалось декого схилить до вас... СОФIЯ. Правда? О, як це добре. Ах, як це добре! Ви ж розумiєте, менi так тяжко було б бути, працювати з вами. Звичайно, я знайшла б сили зрозумiти, через що i як, але... чуття осталось би чуттям. I ви сподiваєтесь, що вони нiчого не матимуть проти того, щоб ïх звiдси перевести в друге мiсце? ГРIНБЕРГ. Да, я думаю. СОФIЯ. (Знов потискує йому руку.) Безмiрно вам дякую. На дворi глухо вибухає залп. СОФIЯ. (Здригнувшись.) Що це? ГРIНБЕРГ. О, это ничего... Это так. Ничего. СОФIЯ. Знов розстрiлюють? ГРIНБЕРГ. Нет, нет, это так, мы приказали приостановить. Не обращайте внимания. Да, так я, значить, надеюсь, что мы будем вместе работать. Я чрезвычайно рад, так как... СОФIЯ. А чи не можна б менi хоч побачитись зараз з батьком i братом? Подати надiю? ГРIНБЕРГ. О, нет, нет, это невозможно. То есть, возможно, можливо, але я не раджу цього робить. Ми рискуємо провалить справу. Та пiдождiть трошки, i ви зовсiм з ними сьогодня побачитесь. Входить Сємяннiков. ГРIНБЕРГ. (До нього.) Товарищ. Подтвердите вы этому неверному, что мы сделаем все возможное по делу его отца и брата. СЄМЯННIКОВ. С удовольствием подтверждаю. С удовольствием. ГРIНБЕРГ. Ну, бачите? (До Семяннiкова.) А мы тут успели даже заключить маленькое условие: сейчас же после освобождения товарищ примет более близкое участие в работе. СЄМЯННИКОВ. (Щиро й радiсно потискуючи руку Софiï.) Вот это дело! Я очень рад. Ведь у нас так мало культурных сил. Биться, стрелять мы еще так-сяк умеем, а дальше... Интеллигенция не верит нам, боится, убегает к буржуазии, саботирует, провоцирует. И тем радостнее для меня iше участие, что вы настоящая, идейная украинка. Это прекрасно. Будем работать, товарищ. Правда? СОФIЯ. Я з великою охотою... ГРIНБЕРГ. А теперь, товарищ, идите домой и ждите отца... И брата, конечно. Да. А также несколько слов от меня по поводу празднования. Вы, вероятно, очень устали? СОФIЯ. Безумно устала. СЄМЯННIКОВ. Ничего. Теперь все отдохнем. СОФIЯ. Значить, iти й чекати? ГРIНБЕРГ. Iдiть i чекайте. СЄМЯННIКОВ. И будьте спокойны. СОФIЯ. Я, товаришi, не дякую, бо... Ну, до побачення. (Iде до дверей.) ГРIНБЕРГ. До побачення. СЄМЯННIКОВ. До свиданья! ГРIНБЕРГ. Хай живе Соцiалiстична Украïнська Республiка! СЄМЯННIКОВ. Урра-а! СОФIЯ. Дякую, товаришi. (На порозi озирається, привiтно з посмiшкою махає рукою, киває головою i зникає.) Завiса. ДIЯ ЧЕТВЕРТА Невелика кiмната, службовий кабiнет Софiï. Праворуч, ближче до рампи, стiл до исання; круг його фотелi й стiльцi. На столi телефон, шафа з книжками. Канапа для Публiки. В заднiй стiнi дверi в коридор. Лiворуч другi дверi в сусiдню кiмнату. Годин 6 вечора. На столi горить лямпа. В хатi Софiя, одягнена в усе темне. Тихон бiля неï й делегацiя робiтникiв. СОФIЯ. (Встає, за нею робiтники. Весело, бадьоро.) Отже, товаришi, вся справа в ваших власних руках. Хочете, щоб не було експлуатацiï, буржуазiï, то треба самим енергiчно братись до органiзацiï промисловости. Заводи, фабрики, майстернi, все тепер ваше. Але треба, щоб самi робiтники дбали про те, щоб заводи не ставали. Треба думать не про те, щоб кожному поменьче робить i побiльше вироблять, а про те, щоб побiльше наших заводiв працювало, щоб бiльше товарiв давали, щоб меньче безробiтних було. РОБIТНИК. Да это само собой. Конечно, это уж чего... Да только... (Мнеться.) Непонятно нам одно... (Мнеться, криво, понуро посмiхається.) СОФIЯ. А що саме непонятно вам? РОБIТНИК. Да то, что украинцев мы выгнали. Ну-с, стало быть, с этим делом кончено. А выходит, они промежду нас остались. Нам это без внимания. СОФIЯ. Це ви про мене? РОБIТНИК. Нас эта самая самостийная Украина и так зарезала. Довольно уж. СОФIЯ. Так вам що ж хочеться? Чим я вам зашкодила? РОБIТНИК. (До робiтникiв.) Да ничего. Идемте, товарищи. Поищем настоящих товарищей, а тут... (Маха рукою, повертається й демонстративно виходить, за ним решта.) СОФIЯ. (Посмiхається.) Це вже, здається, третiй такий випадок. ТИХОН. (Понуро.) Буде й двадцять третiй, коли ти зо всiма будеш говорить тiлько по-украïнськи. Для чого цей нацiоналiзм? СОФIЯ. Вони в Украïнськiй Республiцi, а не в Росiï, повиннi знать нашу мову. ТИХОН. Е, повиннi... Мало чого хто не повинен. А нам через це не довiряють, стороняться... СОФIЯ. Ну, добре. Хто там ще єсть? Багато ще? ТИХОН. Може, кiнчить на сьогодня прийом? З десятоï години без перерви сидимо. СОФIЯ. Нiчого. Хто там ще? ТИХОН. Селяне. Бiлянкевич з сахарозаводчиками. Залiзничники. Вчорашнiй панок. I ще душ десять якихсь. СОФIЯ. Чия черга тепер? ТИХОН. Бiлянкевича. СОФIЯ. Клич. ТИХОН. (Виходить.) СОФIЯ. (Знаходить на столi серед паперiв довгий лист паперу й читає.) Входять Бiлянкевич i ще двоє добродiïв, одягнених дуже просто, пiд робiтникiв. БIЛЯНКЕВИЧ. (Уклоняючись, ввiчливо, угодливо посмiхається.) СОФIЯ. Доброго здоров'я. Прошу сiдати. БIЛЯНКЕВИЧ. Дозвольте вам представить: сахарозаводчик Штаубе, Карповський. Ми до вас, шановна Софiя Микитовна... СОФIЯ. (Тримаючи листа в руцi.) Я прочитала вашу заяву. Вона до мене не стосується. З цим вам треба звернутись до... БIЛЯНКЕВИЧ. Я знаю, я знаю... Но, зная вас як украïнку, щиро люблячу самостiйну Украïну... ми хотiли, щоб ви за нас походатайствовали. СОФIЯ. (З посмiшкою.) Вибачайте, я читала заяву. Але мушу вам одразу сказати, що ви зовсiм даремно гадаєте, що я можу вам помогти. Iменно з любови до Украïни я цього не зроблю. Всi заводи, фабрики i взагалi промисловi пiдприємства переходять до рук народу. Ви, панове, нiяк не хочете з цим рахуватись. Забудьте про старе, раджу вам серйозно. БIЛЯНКЕВИЧ. Но вы хотите нас разорить? СОФIЯ. Господи Боже, панове. Цiлi вiки один кляс розоряв мiльйони людей, i вам то не здавалось таким страшним. Працюйте, ми вам дамо роботу. Будь ласка. (Посмiхається.) БIЛЯНКЕВИЧ. Ми нiчого протiв тогр.не маємо, но ведь разоряется. край, гибнет промышленность. Вот о чем, собственно... СОФIЯ. Повiрте, панове, що нам не меньче вас потрiбно, щоб не загинула промисловiсть, ï ми вживемо всiх сил, щоб того не сталось. I це, панове, буде. Але, вибачайте, хазяïном i власником будете вже не ви, а самi трудящi. БIЛЯНКЕВИЧ. Конечно, ви можете робить все, що хочете. Наш долг сказать вам... I я думав, що для вас iнтереси Украïни дорогi. Знаючи, як руськi, вашi товаришi, вивозять усе з Украïни, як розоряють край, ми думали, що ви, як щира украïнка... СОФIЯ. Кожний по-своєму, добродiю, любить свiй край. Той бажає йому одного, а другий другого. Наша любов, видно, рiжна. БIЛЯНКЕВИЧ. (Встаючи.) Да, видно, мы ошиблись. Недаром ваш папенька в таком горе... Честь имеем кланяться. (Уклоняється й iде з кiмнати. За ним панки.) СОФIЯ. Бувайте здоровi. (До Тихона, весело смiючись.) Але ти помiтив, як цi панки пролетарiями одяглися? Це ж вiдомий мiльйонер Штаубе. Ах, як ïм, бiдним, не хочеться... ТИХОН. (Хмуро.) Але вони звернулись до тебе як до украïнки. Це характерно. СОФIЯ. (Рiзко.) Ну, то що з того? ТИХОН. Та нiчого. СОФIЯ. Ну, клич слiдуючих. Я втомилась. Треба швидче. Та чи скоро там перепишуть того папера? Ах, Господи, як не вмiють нiчого робить. (Нетерпляче, швидко виходить направо.) ТИХОН. (Помалу виходить в коридор.) Назустрiч Тихоновi швидко входять Подкопаєв i Желтухiн. Вони хмурi, схвильованi. Щось говорять, але, побачивши Тихона, замовкають. ТИХОН. (Озирається на тих i виходить.) ПОДКОПАЄВ. (Озирнувшись.) Отсюда также все ценное немедленно евакуировать. Все. А главное деньги. Да где этот болван, Гринберг? ЖЕЛТУХIН. Да в чем дело, товарищ? Почему такая спешка? ПОДКОПАЄВ. (Тихо, злiсно.) Гайдамаки уже захватили почту и телеграф. Понимаете? Есть сведения, что они окружают этот район. Каждую минуту могут ворваться сюда. Достаточная причина для спешки? ЖЕЛТУХIН. Позвольте, товарищ. А красная гвардия? ПОДКОПАЄВ. (Люто.) Надо было делать, товарищ, так, как я говорил, всех буржуев и хохлов перестрелять. А тепер поздно... (Замовкає, бачачи Софiю, що входить, тихо.) Этой ничего не говорить. Идите и все из этого дома уберите немедленно. Идемте, я вам там скажу. (Iде направо, за ним Желтухiн.) СОФIЯ. (Мовчки, пильно слiдкує за ними.) Входить делегацiя з селян. Деякi одягненi в свитки, деякi в кожухи, в шинелi, мiж ними одна жiнка. СОФIЯ. (Iде ïм назустрiч, привiтно, весело, вiльно.) Доброго здоров'я, товаришi. (Здоровкається з усiма за руку, посмiхаючись до кожного. Потiм сiдає в свiй фотель за столом, бере в руки олiвець i блокнот.) Ну, сiдайте, товаришi. Тихоне, чи єсть всiм стiльцi? ТИХОН. Вистачить. Сiдайте, товаришi. СОФIЯ. Ну, тiлько знаєте що: говорiть коротко, точно, швиденько. Там сидить ще народ, жде. Треба всiх задовольнить. Ну, слухаю. Нехай говорить хтось один з товаришiв. СЕЛЯНЕ. (Переглядаються мiж собою, шепочуться, не знають, кому говорити.) СОФIЯ. Ей, товаришi, ви наче до станового чи до земського начальника прийшли, а не до своïх товаришiв. Ну, швиденько. Хай говорить один, потiм другий, аби не всi разом. Тут начальства нема, не мнiться. Ну? СЕЛЯНИН У ШИНЕЛI. Та еслi по раздєльностi, то пущай уже я... Ми по нашiй претензiï... Как вийшла перемена з резолюцiєю, так, стало быть, тепер по принадлежностi. Оно, конечно, какое начальство, но усьо ж таки, скажем, трудно. Три года на хронтi, iмею медаль. СОФIЯ. Чекайте, товаришу. Ви з якого села? СЕЛЯНИН У ШИНЕЛI. З Домаховки, Гуляйпольського в'єзду. СОФIЯ. (Записує.) Так, ну, так в чому ж рiч? В чому вашi претензiï? СЕЛЯНИН У ШИНЕЛI. Претензiï так што, как правильно виражаться, то больше з непонiманiєм. Той одно, другой по другому соображенiю, а как сообща, так... СОФIЯ. Ви, товаришу, так говорите, що я, ïй-Богу, нiчого не розумiю. СЕЛЯНИН У ШИНЕЛI. (Посмiхається, хмуро дивиться вгору.) Та, звесно, ви по-украïнськи. СОФIЯ. Ну, так що? СЕЛЯНИН У ШИНЕЛI. А ми вже ето знаємо... Видалi довольно. СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Пiдожди, Салавоне, ти щось таке накрутив, що й сам, мабуть, не вгризеш. Ми оце до вас з отим самим голосуванням. СОФIЯ. Яким саме? СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Та щоб вибiрать у депутати, чи що. Совет депутатiв. СОФIЯ. Ну? СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Та ми нiяк не поймем. Голосували раз. Ну, так. Кидали там бамажки у скриньку. Потiм того вийшло приказанiє уп'ять голосувать. Те, кажуть, голосували не на пользу. А тепер то вже настояще. Проголосували й цей раз. Ну, вже ж годi? Та де. Ну, нехай. Ще не спочили люди, як уп'ять тобi прийшла манiфестацiя, щоб голосувать. Та це ж уже нащо? А це, кажуть, уже саме настояще, таке вже, що i земля буде, i воля, i, сказать так, усе преподобiє. Ахвiшки давали кожному, ти за того, а ти за цього. А я його й на масть не бачив, який той депутат. Ну, та вже хай буде, це вже саме настояще. А воно на тобi — ще таки не настояще, оце впять голосувать. Так ми вже й розум загубили: нащо воно отак багато голосувать? Та вже оце послали нас сюди, щоб тут довiдатись, нащо воно й до чого. СОФIЯ. Ну, так можу вам сказать на це ось що: iдiть додому, голосуйте ще раз i вибiрайте... СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Та таки голосувать? СОФIЯ. (Посмiхаючись.) Таки голосувать. Але знайте, що цi вибори то вже справдi дадуть вам i землю, i волю, i все, що... СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Умгу, так таки, значить, голосувать? (До селян.) Таки голосувать. СЕЛЯНЕ. (Хмуро хитають головами.) СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Така штука. Ну, то вже хай так. Тiльки ж у нас уже до вас таке прошенiє: чи не можна, господа товаришi, прекратить свободу? СОФIЯ. Як то прекратить свободу? СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Та щоб уже швидче минулися отi мобiлiзацiï та всякi безубразiя. Та ще наказували просить вас, щоб дозволили нам настановить за справника капитана Твердожила. Правда, звиняйте вже, вiн без ноги. Та то вже нiчого, а таки буде якесь начальство. Бо вже, не вам кажучи, така пiшла скрiзь стiпендiя, що хоч сядь та плач, хоч стоячи реви. СОФIЯ. Чекайте. У вашому селi є большевики? СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Та ми всi болшовики. Тих украïнцiв аж нi однiсенького нема. СОФIЯ. I ви всi постановили настановить капитана Твердожила за справника? СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Ну, нема ж спасения од тоï свободи! Там зарiзали, там спалили, там обiбрали. СОФIЯ. Ну, i ви хочете, щоб той справник i бив вас, i знущався, як перше було? СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Е-е, зачим бить! Ми так не хочемо. СОФIЯ. Ну, а земля ж як? Прийде справник, то прийде й помiщий. Вони один без одного не можуть нiяк. Ви ж як на цей щот? СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Нє-е, помiщик уже нехай краще не приходить, а то не всидить. Та нам, бачите, як би вам сказать, щоб хтось за старшого був. А то всi старшi, а порядку нема. Та ще оцi красно... красногвардiйонцi, чи як ïх там? Чи не можна ïх повиганять к чортовiй матерi, у ïхню Расєю. То ж чисто грабують народ. Забiрають хлiб, сало, хапають птицю всяку. То, кажуть, у Расєю. Ну, та й ïдь собi у свою Расею, та й хапай там. Чи вже скоро прийдуть тi гайдамаки, скажiть, пожалуста? Говорять люди, що тi вже повиганяють цих гвардiйонцiв. Кажуть, тi гайдамаки нiбито з наших таки людей, не кацапня... СОФIЯ. (Мовчить якийсь мент.) Гм! Добре, товаришi, все буде, що ви хочете. Я записала отут, ми обсудимо. А тепер... (Пiдводиться.) Ви пiдете з цим товаришем, i з вами ще поговорять. СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Так буде все? А бомагу нам якусь дасте? СОФIЯ. Нi, бумаги не треба. Все буде й так... СЕЛЯНЕ. (Помалу встають, чухаються, мнуться, перешiптуються, — не певнi.) СОФIЯ. Тихоне, будь ласка, треба з товаришами побалакать докладнiше про все. Ти розумiєш? Поклич товариша Савченка, нехай вiн поговорить. Добре? ТИХОН. Добре. Ходiмте, товаришi. СЕЛЯНИН У КОЖУСI. (Уклоняється Софiï, за ним другi.) Прощавайте. Так нам уже там дадуть бомагу? СОФIЯ. Там, там. Бувайте здоровi. (Коли селяне виходять, сiдає безпомiчно, пускає руки по столi й стомлено сидить.) Входить СЄМЯННIКОВ. (Оживлений, веселий. До Софiï.) — Здравствуйте, хохландия милая. Вы до сих пор за работой? Молодчина вы, ей-Богу. Да что вы такая будто кисленькая? А? СОФIЯ. (Маха рукою.) Раджу не допитуватись. СЄМЯННIКОВ. Что? СОФIЯ. Раджу не допитуватись. СЄМЯННIКОВ. Тьфу, черт. Да говорите вы, товарищ, по-человечески, ей-Богу. Вот наказание Господне. СОФIЯ. Вчiться розумiть. Я вам заявила ще з самого початку, що нi одного слова по-руськи ви од мене не почуете. Ви живете на Украïнi й повиннi знать ïï мову. СЄМЯННIКОВ. Да на какого дьявола она мне нужна, ежели меня везде и я всех отлично понимаем и по-русски? Зачем этот национализм, разъединение, не понимаю? Когда вы отделаетесь от этого буржуазного национального фетишизма? Такая вы славная, енергичная, умная, такая социалистка хорошая и... все портите этим своим украинофильством. Ну, да будем надеяться, это, наконец, выветрится. А дела наши подвигаются, товарищ. СОФIЯ. Да? СЄМЯННIКОВ. Буржуи снесли сегодня миллиончик. Затем получена мануфактура. Я думаю предложить комитету пустить весь миллион на органiзацiю работ для безработных. Необходимо реквизовать все особняки под больницы и школы. Ех, ежели бы поскорее нам всю разруху уладить, да за творческую работу приняться. А, товарищ? Да почистить как следует публику нашу. Жулья ведь набилось к нам. Лезут подлецы как мухи на мед и компрометируют, мерзавцы. И мало, мало интеллигентных, культурных сил. А дело громадное, великое дело, товарищ. Дух захватывает... Швидко входить СОРОКIН. (До Сємяннiкова.) — Наконец вас поймал. Здравствуйте. (Софiï.). Здравствуйте, товарищ. СЄМЯННIКОВ. В чем дело? Что случилось? СОРОКIН. Ничего особеннаго. Вы мне нужны. Входить Тихон. СЄМЯННIКОВ. Сейчас, я хотел вот с товарищем. СОРОКIН. (Рiшуче одводить убiк, тихо.) Наши разбиты. Украинцы и немцы в десяти верстах от города. Могут сейчас быть здесь. Только что приехал Васильев. Он еле спасся. СЄМЯННIКОВ. (Свистить.) Да ведь он хвастал, что... СОРОКIН. Эх, говорил я... Ну, да что там! Надо немедленно созвать комитет. Да не всех, украинцев к черту. Из-за них все и вышло. В последний момент, подлецы, затеяли ссору с нашими по поводу каких-то своих национальных требований, и это погубило всех. Пока мы ссорились, гайдамаки обошли со всех сторон и ударили. Ну, погодите вы, хохлы, я вам покажу. И эти тоже могут что-нибудь подобное устроить. СЄМЯННIКОВ. Да, в таком случае ну их к черту. Что ж тепер делать? Разбиты окончательно? COPOKIH. Вдребезги. Ну, идем, идем, надо созвать ведь еще. (Хоче вийти, мимохiдь сухо хитає головою Софiï й каже.) До свиданья. СОФIЯ. Сталось що-небудь? СОРОКIН. Как? СОФIЯ. Що-небудь сталось? СОРОКIН. Если вы, товарищ, хотите, чтобы вам отвечали, то имейте в виду, что не все понимают ваше наречие. СОФIЯ. (Рiзко.) Случилось что-нибудь? СОРОКIН. (Так само.) Нет, ничего не случилось. (Хоче йти.) СОФIЯ. Подождите минутку. Я хотела вас видеть. Один вопрос. Вы приказали закрыть железнодорожную украинскую школу и сжечь все украинские учебники? СОРОКIН. Да, я. СОФIЯ. С какой целью? СОРОКIН. С той целью, чтобы их не было. Подобный приказ я отдал везде. СОФIЯ. А себе вы отдаете отчет, что вы делаете? СОРОКIН. Не беспокойтесь, пожалуйста, я привык это делать всегда. Сожалею только, что мы раньше занимались этим преступным попустительством вашему национализму. СОФIЯ. Школы и учебники вы называете национализмом? СОРОКIН. Я называю национализмом все, что разъединяет один народ. Никакой вашей Украины не было, нет и не будет. Все это буржуазно-интеллигентная сантиментальная чепуха, с которой я буду бороться беспощадно. Слышите, товарищ? Бес-по-щадно. Это нам слишком дорого стоит. СОФIЯ. Это называется самоопределенiем вплоть до отделенiя? СОРОКIН. Да, вот это самое. До свиданья. СОФIЯ. По крайней мере, откровенно. СОРОКIН. (Озирнувшись.) Да, товарищ, откровенно. Семянников, идемте. (Виходить, за ним Семяннiков, який схвильовано й трiвожно ходить по хатi.) СОФIЯ. О, принаймнi це вже одверто. Принаймнi одверто. (До Тихона.) Тепер ти чув? ТИХОН. У ïх щось трапилось. СОФIЯ. У ïх?... А ми хто? Ха! Не было, нет и не будет! О, як вони всi чудесно засвоïли цю формулу. Од чорносотенця до соцiалiста, всi однодушно стоять за неï. Добре, коли так. Чудесно. От коли вони показали свiй iнтернацiоналiзм... Я при йому бiльше не буду робить! Скажи там. ТИХОН. Завтра? СОФIЯ. Не знаю. Ну, скажи, хай завтра приходять. Хтось прийме. ТИХОН. (Виходить.) Назустрiч йому Г р i н б е р г. СОФIЯ. Ви, товаришу, в якiйсь справi? Вибачайте, я зараз не можу. ГРIНБЕРГ. (Пiдходить близько, тихо, значно.) Моя справа та сама. Востаннє питаю вас: ви сповните ваш договор? СОФIЯ. (Рiзко.) Товаришу! Я вам раз сказала, що ви мене примусите пiднять цю справу перед всiма товаришами, я це зроблю. ГРIНБЕРГ. Це буде ще одна нечеснiсть. СОФIЯ. А ви гадаєте, що наш договор був чесний? ГРIНБЕРГ. Який би вiн не був, я рискував через його своïм життям, репутацiєю, i я його сповнив. СОФIЯ. Ви його не сповнили: брата розстрiляно. ГРIНБЕРГ. Я вам уже поясняв, через що. I ви знаєте, що через це мене самого трохи не вбили, коли я хотiв оборонить його. Але батька вашого я все ж таки одстояв. Я пам'ятав, що я обiщав вам. I вмер би, а од свого обiщання не одступив би. А ви? СОФIЯ. Чого ви хочете од мене? Чого ще ви тут... ГРIНБЕРГ. Щоб ви сповнили своє обiщання. СОФIЯ. Бути вашою рабою i виконувать всi вашi вимоги, якi будуть на користь справi? Я готова. Я вам це весь час кажу. ГРIНБЕРГ. Нi, виконувать навiть те, що не має вiдношення до справи i, може. навiть неприємне для вас. Ви забули знов? СОФIЯ. Нi, не забула, але цього я не робитиму. ГРIНБЕРГ. Це не чесно. СОФIЯ. Може буть. ГРIНБЕРГ. Я рискував своïм життям. СОФIЯ. Признаю i дякую. ГРIНБЕРГ. Я рахував так: або смерть, або сповню обiщання. СОФIЯ. Може буть. ГРIНБЕРГ. I думаю, що ця умова i для вас обов'язкова. СОФIЯ. Але я цього не думаю. ГРIНБЕРГ. Мне достаточно, если я так думаю. СОФIЯ. Не бороню вам задовольнятись цим. ГРIНБЕРГ. Но вы, надеюсь, не сомневаетесь, что я одно из этих условiй заставлю вас принять? СОФIЯ. Не сумнiваюсь. Але тiльки — смерть. ГРIНБЕРГ. Отлично. (Круто повертається й хоче вийти, але на пiвдорозi зупиняється, так само круто повертається i пiдходить.) Считаю своим долгом предупредить вас, что среди бумаг штаба бильного козацтва найдены документы, касающиеся вашего отца и братьев. В особенности отца. Он состоял отаманом отряда. Он принимал участие в расстреле большевиков еще до нашего выступления. Эти документы известны не только мне. На основании их ваш отец будет сегодня арестован опять и на этот раз расстрелян без суда. Такия лица объявлены вне закона. СОФIЯ. (Мовчить.) ГРIНБЕРГ. (Чекає якийсь мент, злегка вклоняється i повертається.) СОФIЯ. (Тихо, глухо.) Почекайте... (Пауза.) Ви можете показать менi цi документи? ГРIНБЕРГ. Ви менi не вiрите? Можу. СОФIЯ. Чому ви ранiше менi про це не сказали? ГРIНБЕРГ. Ïх знайдено сьогодня. Через це я знов спитав вас про договор. Я сподiвався, що матиму ще раз случай рискнути за вас своïм життям. Ви оказались недостойны цього. СОФIЯ. Цi документи у вас? ГРIНБЕРГ. Так, у мене. СОФIЯ. Ви менi ïх можете оддать? ГРIНБЕРГ. Тiльки пiсля того, як сповните договор. СОФIЯ. Перед тим ви менi ïх покажете? ГРIНБЕРГ. Покажу. Пауза. СОФIЯ. Добре, коли? ГРIНБЕРГ. Не пiзнiше завтрашнього вечора. Сьогодня засiдання, я мушу бути. СОФIЯ. Добре. Ще одне питання. Я знаю, чого ви хочете. Ви гадаєте, що пiсля того вас можна називати товаришем? ГРIНБЕРГ. Я люблю вас. Це вся моя вiдповiдь. I ще раз повторяю: я на все пiду. СОФIЯ. Добре. Пiсля такоï вiдповiдi я не маю бiльше нiчого сказать вам. ГРIНБЕРГ. Завтра я скажу вам, де i в якiй годинi. СОФIЯ. Добре. ГРIНБЕРГ. (Злегка вклоняється i твердою ходою виходить.) СОФIЯ. (З силою обхоплює руками лице, кладе лiктi на стiл i так хитає головою в один бiк i в другий.) ТИХОН. (Входить.) Щось серйозне сталось. Зустрiв Макса. Схвильований страшенно. Кудись побiг. Але менi не хотiв сказать. Вони нам не вiрять. СОФIЯ. (Мовчить, сидить у тiй самiй позi, але непорушна.) ТИХОН. Так далi, Софiє, не можна. Я принаймнi не маю бiльше си. (Виймає листа.) На, ось почитай. Од батька. Вчора одержав. Не хотiь навiть тобi показувать, щоб не хвилювать. Але тепер треба, щоб ти прочи тала. Все одно. СОФIЯ. (Трiвожно.) Нiчого з ним не сталось? ТИХОН. (Гiрко посмiхаючись.) О, не турбуйся. Прочитай. СОФIЯ. (Розгортає листа, трохи про себе читає.) Нi, не можу. Читай ти. ТИХОН. (Читає.) Останнiй раз моє слово до вас, братоубийц!. (На якийсь мент спиняється.) Три тижнi минуло, як ви предали мене i сина мого Марка в руки ворогiв нашого народу. Але проти вашоï волi моє нiкчемне життя врятувала доля. Щоб мучився я i в муках кiнчив послiднi днi своï, обливаючись соромом за дiла дiтей своïх. Чом я вас малими не придушив, щоб не ганьбили мого сивого волосся? Доки ж ви будете розпинать нещасну нацiю вашу, мерзеннi вилупки? Доки будете знущаться з народу, який на своє лихо породив вас? Що ви робите? Схаменiться проклятi: ви ж руïну робите з нашоï любоï землi, ви грабуєте ïï, ви загачуєте ненажерливу пельку грабiжницi — кацапiï, нашого вiчногг ката, ви калiчите дiтей свого народу, одбiраючи у них мову, серце, душу ïхню. На що ж ви школи украïнськi закриваєте, за що учителiв розстрiлюєте? Розстрiлюйте братiв своïх, батькiв, але не чiпайте хоч тих, якi несуть народовi слово правди i науки.Схаменiться, бо лихо вам буде. Востаннє кричу вам з намученого серця: киньте, покайтеся, а не покаєтесь, то проклинаю вас своïм батькiвським, невмiручим прокляттям. Не дiти в менi, а вороги лютi. Своєю старою рукою застрелю зрадникiв, братоубу цiв i ворогiв свого народу. Микита Слiпченко А листа цього можете показать своïм товаришам, i знов меч схопить, i знову бить прикладами, i знову вести на розстрiл. Будь проклятi. (Софiя кладе руку з листом на стiл, схиля голову на рi, i беззвучно ридає.) ТИХОН. (Iде до вiкна i мовчки дивиться на вулицю, потiм рiшу пiдходить до Софiï й нервово з мукою говорить.) Тепер ти бачиш, бiльше так не можна? Бачиш? Я весь вимучився. Ти теж. Ми чужi i тут i тут. Тут цураються, зневажають, уникають. Там кленуть, прок нають. Я бiльше не можу. Або одно, або друге. СОФIЯ. (Пiдводячись.) Значить, справдi зробитись зрадником? Так чи що? ТИХОН. (Мовчить.) СОФIЯ. З якоï ж речi намабо-або? Через що ми повиннi зрiкати своєï нацiï, ми, окривдженi нацiональне, пригнiченi, зневаженi? Чому ïм? В о н и до нас прийшли, а не ми до ïх. Вони нас гнiтили, знeвaжaJ . нищили. I ми повиннi тепер зректися?Не было и не будет. О, вибачай, было и будет. ТИХОН. (Починає вдивлятись у вiкно. Через те що вiкно виходить з подвiр'я i з його можна бачити вулицю тiлько скоса, вiн стає збоку i стiлець i пильно дивиться.) СОФIЯ. Що там? ТИХОН. Щось тут непевне дiється. Цiлий день якiсь пiдозрiлi люди лазять круг будинку. (Злiзаючи.) Сьогодня вранцi була тут мама. Я хотiв тобi казати. Говорила, щоб ми з тобою тiкали, бо батько й Пан постановили нас схопити й судити. Чи не того цi людцi й швендяють. СОФIЯ. Чом же ти маму не привiв до мене? ТИХОН. Я хотiв, але... (Зупиняється, й обоє починають слухати) Чути на вулицi глухi, частi вистрiли, приглушенi крики. СОФIЯ. Що це може буть? ТИХОН. (Знов бiжить до вiкна, стає на стiлець i загляда на улицю.) Бiжать люди... Тiкають... Стрiляють... Стрiлянину чути в домi, але не близько. В коридорi тривожнi крики, топiт нiг. ТИХОН. (Бiжить до дверей i одчинає ïх. — Видно, як метушаться в панiцi люди, бiжать, штовхаються, кричать.) Украинцы, украинцы. Спасайтесь. Товарищи, сюда. Куда? Там гайдамаки... ТИХОН. Где? Где? Товарищи! Где украинцы? (Зачиняє дверi.) Софiє! Тiкаймо! Швидче! СОФIЯ. Куди? Куди ж тiкать? Вони вже тут. ТИХОН. Куди всi тiкають. Швидче ж. Вбiгають справа Сорокiн, Сємяннiков i ще душ п'ять-шiсть большевикiв. Деякi виймають з кишень револьвери й запихають ïх пiд шафи, другi хапають з столiв папери й засувають в кишенi, в панiцi кричать: — Дверь, дверь запирайте. (Замикають дверi.) — Через окна, через окна. Выходов нет. (Кидаються до вiкна i шарпають.) — Товарищи. Защищаться. Баррикады. — Какая там защита. В окна. — Куда выходит окно? — Ломайте. Открывайте окно. ТИХОН. Это окно выходит во двор, во двор. Сюда можно, можно. Открывайте его сильнее. СОРОКIН. (До Софiï.} Радуетесь? Да? Ваши идут? Дождались? СОФIЯ. (Гнiвно випроставшись.) Негодяй... СОРОКIН. (Так само.) Нет, сударыня, негодяйка вы. Предательница. Вы привели их сюда. Но погодите вы хохлы проклятые. Мы придем опять. И тогда мы вам уж покажем самостийнисть. О, мы еще придем. (Люто грозиться кулаком на стукiт у дверi.) ГОЛОСИ. Готово. Полезайте скорее, да скорее же, черт. СОРОКIН. (Кидається до вiкна й лiзе за другими.) ТИХОН. (До Софiï.) Софiє, швидче. Лiзь, я поможу. СОФIЯ. (Голосно, гнiвно.) Я не пiду з негодяями i ворогами свого народу. Можеш iти з ними. ТИХОН. Але ж чуєш? (Чути, як гупають десь у дверi, якi розбивають.) Швидче, ради Бога. Софiє. Чути з вулицi крики, стрiлянину. Большевики товпляться, всi разом лiзуть у вiкно, кричать: — Товарищи, не все разом. — По одному. — Не спешите. Ну, да куда вы? — Скореє же, черт возьми. — Товарищи. Второй этаж. Осторожнее. Прыгайте осторожнее. ТИХОН. (Хвилюється, умовляє Софiю. Тягне ïï за руку, вона незгодливо рiшуче, гнiвно крутить головою. Вiн сердиться, кида ïï, бiжить до вiкна, звiдти з одчаем кричить.) Софiє, чуєш? Ах ти, Боже мiй. Софiє! СОФIЯ. (Крутить головою.) ТИХОН. (Люто плюється, вилазить на вiкно i зникає.) СОФIЯ. (Сильно стискує руки, кидається до вiкна, зупиняється, озирається, немов шукаючи, де сховатись, знов бiжить до вiкна, знов зупиняється.) Гомiн i крики в коридорi побiльшуються, але вистрiлiв уже не чути. Дверi справа торгають, потiм починають ламати. В момент, коли вони розчиняються, Софiя хапливо зачиняв вiкно. Вриваються з рушницями i револьверами в руках украïнцi. Попереду Слiпченко, Панас, Арсен. СОФIЯ. (Притуляється бiля вiкна до стiни, виправляється i непорушно стоïть, дивлячись на украïнцiв.) СЛIПЧЕНКО. Ага-а, ось де вона. А той де? Де другий зрадник, кацапський запроданець? Га? Де вiн, проклятий? Хлопцi. Обшукать всi кiмнати. Нiкого не випускать. ВIЛЬНI КОЗАКИ. (Деякi кидаються в другi дверi, деякi шукають по шафах, пiд столами.) Разом: — Смерть кацапнi. — А-а, порозбiгались, як рудi мишi. — Бий ïх, кацапiв проклятих. СЛIПЧЕНКО. Хлопцi. Стiйте. Бачите цю... фiгуру? (Показує на Софiю.) Дивiться пильно, дивiться всi. Це дочка моя, зрадниця, большевичка. Що? Га? Хороша дочка моя. Що зробить з нею? Кажiть. Кажiть ви, вiрнi сини своєï нацiï. Судiть ïï, прокляту. Бачите, як стоïть? Бачите? Ну, кажiть, що ïй зробить? Здивування. Мовчання. Нiяковi погляди, непорозумiле переглядання, спiвчуття. СЛIПЧЕНКО. Ну, кажiть же. Убить ïï тут же своєю батькiвською рукою. ПАНАС. (Твердо.) Батьку! Ми постановили судить ïï в своïй сем'ï. СЛIПЧЕНКО. Який ще тут суд? Хiба не видно? Нема часу на суд. Один ïй суд. ПАНАС. Я вимагаю, Микито Iвановичу, суду. I не хвилюйтесь так. СЛIПЧЕНКО. Я не хвилююсь. Я не хвилююсь. Нi. Але добре, добре, панове товариство. Я вас прошу вийти й повартувати на дверях. Ми будемо судити зрадницю Украïни. Не бiйтесь, це не довго буде. Тим часом обшукайте всi закутки цього кацапського кодла. ВIЛЬНI КОЗАКИ. (Неголосно.) Ходiмте, товаришi. Ходiмте. (Виходять.) СЛIПЧЕНКО. Хведоре. Поставте на дверях цеï кiмнати вартових i нiкого сюда не пускайте. ХВЕДIР. Слухаю, пане отамане. (Виходить за всiма.) СЛIПЧЕНКО. (До Софiï.) Вийди звiдти. Стань посеред хати. СОФIЯ. (Стоïть в тiй же позi, не рухнувшись.) СЛIПЧЕНКО. Я кому кажу? Ти. ПАНАС. Це не важно, де стоятиме Софiя. Рiч не в тому. СЛIПЧЕНКО. (До Панаса.) Хто тут батько цiєï жiнки? Ви? ПАНАС. Не я, але... СЛIПЧЕНКО. То не мiшайтесь. Моя кров i моя воля судить ïï так, як я хочу. (До Софiï.) На середину, паршивко! СОФIЯ. (Тихо, ледве чутно.) Ви можете мене убить i тут. СЛIПЧЕНКО. I уб'ю! I уб'ю! ПАНАС. Микито Iвановичу. Згадайте нашу постанову. Так не можна. Дверi справа починають шарпатись, нiби хтось хоче одчинить, а другий не пускає. СЛIПЧЕНКО. (Озирнувшись.) Що там таке? Арсене, подивись. Я ж казав, щоб... АРСЕН. (Кидається до дверей, але вони в цей мент розчиняються, i входить Хведiр. Вiн починає говорить:Пане отамане! Там якась жiнка хоче, щоб... Але тут, нiби вирвавшись з рук вартових, вбiгає в кiмнату Гликерiя Хведоровна i кидається до Софiï.) Я ж казав, щоб... А, чортяка. СЛIПЧЕНКО. (Люто Хведору.) Не пускать бiльше нiкого. (Маха рукою, щоб вийшов. Хведiр виходить. До Гликерiï Хведоровни грiзно.) Що тобi тут треба? ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Стає поперед Софiï, захищає ïï своïм тiлом, розставляє руки. Вигляд має рiшучий, лютий, вся труситься.) Не дам. Не дам. Не дам. СЛIПЧЕНКО. Стара! Одiйди. Одiйди, тобi кажу. ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Не одiйду. Убивай мене. Убивай. ПАНАС. Мамо, нiхто Софiï убивать не хоче. Ми хочемо тiльки врятувать ïï. Щоб другi не убили. СЛIПЧЕНКО. Одiйди, кажу, сядь i сиди каменем. Бо так при тобi i вб'ю ïï. (Нацiляється револьвером.) Одiйди, а то смерть вам тут обом. ПАНАС. (Пiдходить до Гликерiï Хвед. й одводить ïï вбiк.) Сядьте, мамо. Ви самi побачите. Не треба тiльки так хвилюватись. СЛIПЧЕНКО. (До Софïi.) Слухай, ти. Та слухай украïнським вухом, а не кацапським. Твоïх приятелiв, кацапських краснограбiжникiв, розбито вщент. В город вступають украïнськi козаки i друзi Украïни — нiмецькi вояки, кацапню виметем. А зрадникiв буде покарано. Чуєш: буде люто покарано. СОФIЯ. (Стоïть все так само.) СЛIПЧЕНКО. Ти зрадниця. Ти продала свою нацiю. Ти вбила свого брата. Ти руйнувала з кацапньою наш край. Ти разом з нашими вiковими нацiональними ворогами запроваджувала свою нацiю знов у неволю. Чуєш ти це все? Ти злочинниця. Що ти за це заслужила? Кажи сама. Ну, кажи сама: що? СОФIЯ. (Тихо.) Я не зраджувала свою нацiю. СЛIПЧЕНКО. Ти не зраджувала? А хто ж зраджував: я, Панас чи той брат твiй, якого ти вбила? Га? Але слухай: ти колись любила свiй край. Ради сеï любовi тобi може буть милость. Але... слухай пильно, слухай всiм серцем. Але ти тут, зараз же напишеш, що зрiкаєшся своïх бувших приятелiв-большевикiв, що проклинаєш цих ворогiв нашого народу i каєшся за те, що вони тебе спокусили. Чуєш? Тодi ми всi будемо молить, щоб тебе помилували. Я оддам ще раз своє сиве волосся на глум, на сором, на ганьбу i буду прохати за зрадницю-дочку. Чуєш? Я це обiцяв твоєму братовi i Панасовi i слово своє здержу. Сiдай, пиши. Де твiй папiр? Бери. СОФIЯ. (Стоïть непорушна.) СЛIПЧЕНКО. (Здивовано.) Що ж ти? Не хочеш?.. СОФIЯ. (З усиллям, ледве чутно.) Я не можу бути зрадницею. СЛIПЧЕНКО. Ти не можеш бути зрадницею кацапнi? Значить, ти таки з ними? А Украïнi ти можеш?.. Так що ж з нею балакать пiсля цього?.. Чули?.. ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Встає, iде до Софiï.) Дитино. Напиши. Напиши, моя бiдна. Благаю тебе, ради твоєï матерi. Я ж... Я ж... Боже мiй, Боже мiй. Що ж це робиться. Брат на брата. Батько на дiтей. Софiєчко, доню моя. Напиши ж, що вiн говорить. Хiба ж тобi тi страшнi люди рiднiшi за батька, за братiкiв твоïх, за матiр твою? СОФIЯ. (Заплющує очi, одкида голову до стiни й, як розп'ята, стоïть так.) ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Напишеш, дитино? Напишеш? СОФIЯ. (Не мiняючи пози, помалу незгодливо крутить головою.) СЛIПЧЕНКО. Ну, от. От чуєш, бачиш сама. Що? Розбишаки, грабiжники, нацiональнi вороги нашi дорогшi ïй за все. Ну, що ж вам бiльше. Розумiється, у неï там полюбовнички. Як же вона може одректися ïх? У-ух, ти шлюха кацапська. СОФIЯ. (Хоче щось сказать на першi слова, але при останнiх зацiплює зуби й одкида знов голову назад.) ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Софiє. Дитино. Не вбивай же мене. СЛIПЧЕНКО. Годi. Що з нею балакать. Арсене. Веди ïï. Нехай судять тепер ïï властi. ПАНАС. Пiдождiть, Микито Iвановичу. Я думаю, що Софiя Микитовна подумає i... змiнить свою думку. Даймо подумать ïй. Я пропоную лишить ïï саму хвилин на десять, п'ятнадцять. Софiя Микитовна подумає i зрозумiє, що ми не бажаємо ïй зла, а що це є єдиний спосiб урятувать ïй життя. Коли б ми не встигли захопить ïï тут вперед, то другi украïнцi уже розстрiляли б ïï. Значить... значить, треба Софiï Микитовнi над цим подумать i щось вибрать. Тим паче повинно буть легче написать t таку заяву, що вона ж сама бачила, якi большевики друзi нашому народовi. А помилятись кожний може. I нiякого сорому нема признати свою помилку. Давайте вийдемо й лишимо ïï саму. СЛIПЧЕНКО. (До Софiï.) Хочеш подумать ще? СОФIЯ. (Мовчить.) ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Вона подумає, вона подумає. Ходiмте. Подумай, моя дитино. Подумай i пиши. Ходiм, старий, ходiм, нехай вона собi... (Бере за руку Слiпченка, i всi тихо виходять, поглядаючи на Софiю, що стоïть непорушна.) Пiд час останньоï сцени за вiкном глухо чулася стрiлянина i зчинилася пожежа, яка дедалi поширювалась. Так само пiд час останнiх слiв у вiкнi з'явилась голова Тихона i швидко сховалась. Коли всi виходять, голова знов з'являється i пильно з усiх бокiв вдивляється в кiмнату. СОФIЯ. (Якийсь час стоïть так само, потiм розплющує очi, дивиться поперед себе хмарним, задумливим поглядом i помалу стомлено йде до столу.) ТИХОН. (Побачивши ïï, шкрябає пальцем по шклу, стукає.) СОФIЯ. (Швидко озирається, бачить Тихона, стурбовано дивиться на дверi й злякано маха йому рукою, щоб злiз. Але Тихон уперто стукає й манить до себе. Тодi Софiя швидко пiдходить до вiкна, одчиняє й шепотом говорить.) — Ради Бога, тiкай швидче. Що тобi треба тут? ТИХОН. Софiє. Лiзь. Швидче. Тут Грiнберг жде з кiньми, з гайдамацьким пропуском. Швидче. СОФIЯ. Грiнберг? ТИХОН. Ах, та швидче щас. Що ти, здурiла, чи що? Тут драбина. Лiзь. Ну? СОФIЯ. (Раптом.) У тебе є револьвер? Є? ТИХОН. Є все. Є. Швидче. СОФIЯ. Дай менi. Дай. Давай, давай. Швидче, ради Бога. ТИХОН. (Виймаючи револьвера.) Та навiщо тобi, коли ми... СОФIЯ. Ах, та давай! (Хапає револьвера, ховає собi на груди.) Дякую, голубчику. Дякую. Тепер тiкай. Тiкай, зараз ввiйдуть, почують. ТИХОН. А ти ж? СОФIЯ. Я инакше втiчу. Инакше. Тiкай, тiкай! Тiкай, iдуть! Одчиняються дверi, з'являється Слiпченко, Тихон одразу одсовується вбiк i ховається. СОФIЯ. (Озирається на батька, потiм зразу приставляє револьвера до виска, стрiляє впадає. 8 сусiдньоï кiмнати вбiгають Гликерiя Хвед; Панас, Арсен, вiльнi козаки з зброєю, наготовленою до стрiляння.) ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Побачивши Софiю, з криком кидається до неï, пада на труп, бачить рану на виску i ридає.) СЛIПЧЕНКО. (Тихо, розтеряно.) Оттак, значить... ПАНАС. (Безсило спирається об стiл.) За вiкном криваво, ясно пала пожежа, i все ближче чути спiв козакiвЯк злетiлись орли чайку рятувати та радiснi крики народуУра! Слава! Слава! Кiнець
МIЖ ДВОХ СИЛ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация