<< Главная страница

СЛОВО ЗА ТОБОЮ, СТАЛIНЕ!



Категории Володимир Винниченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Роман (Скорочено) [Подiï вiдбуваються пiсля закiнчення другоï свiтовоï вiйни. У Москвi проживають брати Iваненки — украïнцi, що колись були членами партiï украïнських соцiалiстiв-революцiонерiв. У 30-тi роки ïх було заарештовано за членство в таємнiй органiзацiï, яка боролась за волю й самостiйнiсть Украïни. Нелюдськi катування витримав лише Марко Iваненко, якого було заслано на каторжнi роботи до пiвнiчного концтабору, а Сергiй, Степан та Євген пiдписали все, що вiд них вимагала влада, i стали сексотами (секретними спiвробiтниками) таємноï служби. Степан Iваненко отримав навiть посаду депутата Верховноï Ради, але в дiйсностi вiн працює таємним провокатором сталiнського МДБ (Мiнiстерства державноï безпеки) i допомагає виловлювати ворогiв режиму. Одного дня Степана Петровича викликали до Миколи Бєлугiна, начальника секретного вiддiлу МДБ. Бєлугiн повiдомив, що Марко Iваненко тяжко хворий, але перед смертю хоче розкрити братовi секрет великоï державноï ваги. Степан Петрович ïде до концтабору. Марко помирає, але перед смертю передає Степановi листа, в якому стверджується, що iснує масова таємна антисталiнська органiзацiя термiтiв, яка має на метi зруйнувати тоталiтарний режим. Вона має й свiй пароль. А вiн такий: треба сказати два рази нiч. Коли скажеш це слово солдатовi народноï армiï, вiн повинен два рази вiдповiсти тобi: ранок. Але члени цiєï органiзацiï не пiддаються на провокацiï, вони нiколи не скажуть ранок таємному сталiнському агентовi. Степан Петрович пропонує своєму керiвництву дiзнатись, чи насправдi iснує така органiзацiя. Для цього Iваненко зустрiчається з членом Полiтбюро Дев'ятим, своïм давнiм знайомим. Дев'ятому вiн говорить, що розробив з провокацiйною метою спецiальну теорiю, яка, за умови ïï реалiзацiï, допоможе лiквiдувати режим. З документами кореспондента Правди Андрiя Зiнчука вiн має поïхати в Украïну, де, на його думку, знаходиться гнiздо термiтiв, i провести опитування громадян, щоб виявити ïх ставлення до цiєï теорiï. Якщо хтось ïï пiдтримає — значить вiн термiт. Дев'ятий просить його також дiзнатись про справжнi настроï населення, про його ставлення до влади. Степан Iваненко — Андрiй Зiнчук — ïде в Украïну. Людям, з якими вiн зустрiчається, кореспондент розповiдає про теорiю трудовоï колектократiï. Суть ïï полягає в тому, що, зважаючи на загрозу новоï свiтовоï вiйни, яка знищить все людство, капiталiстичнi та соцiалiстичнi краïни мають погодитись на своєрiдний експеримент: власнiсть має належати вiдтепер не капiталiстам i не державi, а трудовим колективам, тобто людям, якi працюють на певному пiдприємствi. Коли б такий спосiб господарювання (в поєднаннi з полiтичною демократiєю) довiв би свою перевагу, то зникла б i небезпека атомноï вiйни.] Роздiл 10 З огляду на те, що Семен Семенович Строганов, будучи сильно занятий державними справами, не мiг прийняти журналiста Зiнчука в iншi години, вiн призначив йому iнтерв'ю в себе пiд час обiду. Як i бiльшiсть високопоставлених осiб, а надто близьких до Полiтбюра ВКП(б) та генерального секретаря компартiï Украïни, чи краще сказати вiцекороля ïï, Строганов жив у Липках11, в чудесному особняку. Особняк (як i кожне житло високопоставлених осiб) був обведений з усiх бокiв високим муром, як бiля тюрми, повз який день i нiч ходили вартовi. Пропуск за цей мур через залiзнi ворота давався пiсля пильноï перевiрки документiв i часом обшуку. Од ворiт до будинку, що стояв на горбi, iшла чудесна липова алея i з Ґанку його видно було такий краєвид, що вiд нього хотiлося з захопленням крикнути. Запрошених на обiд гостей, розумiється, не примушують чекати в приймальнi, а надто пiсланця Правди, чи то пак Сталiна. Навпаки, це вiн примусив чекати хазяïв, бо назустрiч йому зразу ж вийшов сам Семен Семенович, який, привiтавшись i взявши його пiд лiкоть, зараз же повiв його до ïдальнi. Там вiн представив його дружинi, молодiй дамi з модною зачiскою i пофарбованим плятиновим волоссям, яка посадила його поруч себе. В ïдальнi вже були якiсь iстоти, але, видно, такоï невисокоï окости, що не варто було представляти ïм гостя (мабуть, секретарi, друкарки, гувернантки та таке iнше), i двоє дiтей. Цi останнi, хлопець i дiвчинка, правда, мали такi свiжi, рожевi, чистi-чистi личка i такi яснi, веселi очi, що вiн ïм без представлення одверто посмiхнувся, i вони зараз же вiдповiли йому ясним, довiрливим, охочим усмiхом. — Якi чудеснi личка! — прихилившись злегка до хазяйки, сказав журналiст Зiнчук i цим одразу привернув до себе серце матерi. Навiть сам Семен Семенович посмiхнувся, i пiсля того за столом розiслався м'який непримушений настрiй. Семен Семенович звичайно за обiдом не любив говорити, але з гостем iз Москви трошки зрадив свою звичку i говорив досить багато та весело. (Правда, вiн сьогоднi одержав iз Кремля, вiд самого Полiтбюра схвальний вiдгук на свiй останнiй секретний рапорт про загальний стан на Украïнi). Сам огрядний, одягнений з елегантнiстю старих росiйських аристократiв, вiн i очi, i уста, i навiть трохи роздушений нiс мав такi певнi в собi, такi спокiйно-владнi, що не уявлялося, як можна було перечити ïм у чому-будь. — Любо, ти не так тримаєш виделку, — раз сказав вiн дочцi; сказав спокiйно, майже м'яко, але i дочка, i гувернантка, i навiть мати злякано схвилювались i вмить виправили це маленьке злочинство. Ну, обiд був такий, якого Iваненко, бувши з радянським мiнiстром на парадних обiдах президентiв рiзних захiднiх республiк, не часто ïв. Чорна iкра, розумiється, як банальнiсть, а пiсля неï такi страви i вина, яким навiть вiн назви не знав. Коли дiйшов обiд до кiнця, у всiх, навiть у дiтей, очi життєрадiсно й п'янувато блищали. Пiсля обiду Степан Степанович запросив гостя до свого кабiнету. — Там ми займемось нашою справою, — додав вiн з усмiхом i з вибачливою величнiстю повiв рукою наперед себе, тим показуючи гостевi дорогу. У кабiнетi перед широким, пiвкруглим, широко розчиненим вiкном мiж двома спокiйними, глибокими фотелями стояв маленький столик, а на ньому невеличкi чашечки з чорною кавою i шухляда з сигарами, переперезаними золотими поясочками. За вiкном унизу, на першому плянi соковито зеленiла галявина, оточена квiтами, а за нею, за муром, розлягався отой самий захоплюючий краєвид: синя височiнь неба, фiолетова далечiнь обрiю, срiбна сталевiсть Днiпра i щедра, сяйна, золота ласка сонця на всьому. — Яка могутня краса! — сказав Степан Петрович i стримано повiв рукою на краєвид. — Так, гарно, — владно i вибачливо ухвалив Строганов i теж повiв рукою, тiльки на фотель i сигари. — Прошу сiсти, взяти сигару, покуштувати справжньоï турецькоï кави i, коли ваша ласка, викласти менi предмет нашого iнтерв'ю. Вибачте, мушу попередити: маю не бiльше години вiльного часу. — О, цього цiлком досить! — запевнив поспiшно журналiст Зiнчук i швиденько сьорбнув кави. Пiсля того так само швиденько вхопив жовту тугу рурочку сигари з червоно-золотим пасочком, закурив ïï вiд пiднесеного хазяïном вогню, подякував i зараз же почав викладати свою принаду. Строганов слухав спокiйно, нерухомо, без нiякого знаку свого ставлення до викладу, тiльки час вiд часу потягаючи дим сигари й присьорбуючи каву. I в цих рухах була все та сама певнiсть, владнiсть, спокiй. Коли журналiст Зiнчук закiнчив, Семен Семенович глянув на золотого годинника на лiвiй руцi, кiлька секунд подумав i сказав: — Хороша iдея. Може бути корисною. — А чим саме, Семене Семеновичу? — поштиво спитав iнтерв'юер iз Москви i витер хусткою чоло, на якому вiд викладу i наслiдкiв обiду виступила пiтна вогкiсть. Строганов спокiйно вiдповiв на запитання: — Тим, що вона може збiльшити могутнiсть Росiï, чи коли хочете, Радянського Союзу. До речi: ви — украïнець, здається? — О нi! — скрикнув Степан Петрович. — Я чистiсiнький росiянин. Моє прiзвище нiби трохи... украïнське, але я... — А? Ну, тим краще. Значить, будемо говорити без цих глупих нацiональних рахункiв, як двоє русских людей i, розумiється, комунiстiв. Так от, я кажу, що, на мою думку, iдея цiєï, як ïï, колек... — Колектократiï. — Так, колектократiï, може бути дуже корисною. Якщо, розумiється, ïï умiло, дипломатично i стратегiчно вжити. Але щодо цього то я нi трiшки не боюся: Йосиф Вiссарiонович такий дипломат i стратег, якого в iсторiï людства не бувало й напевно не буде. За це ми можемо не турбуватись. (Степан Петрович про себе зазначив: Строганов не сказав нi наш великий вождь, нi наш єдиний Сталiн, бо це було б трохи вульгарно, банально, а головне трiшки вiддаляло б Семена Семеновича вiд Сталiна. Йосиф Вiссарiонович, це показувало, що Семен Семенович був у якiйсь iнтимнiй близькостi до нього). — ...Але мова тут iде не про Йосифа Вiссарiоновича, а про мене, про мою скромну опiнiю, яка цiкавить Правду. Отже я повторюю: iдея хороша й може бути корисною нам, бо може розгорнути нашу мiць на всю плянету. — А як ви собi уявляєте, Семене Семеновичу, це розгорнення? Яке воно буде: фiзичне, полiтичне, воєнне? — Всяке, насамперед, розумiється, полiтичне. Пропозицiя вiд нас колектократiï всiм урядам свiту як способу замирення народiв зразу приверне до нас симпатiï всiх трудових мас плянети. Капiталiсти, розумiється, не приймуть ïï. Тим краще. Цим вони вдвоє, втроє збiльшать силу прихильности до нас усiх народiв. Треба признатись, що цiлий ряд обставин останнiм часом спричинилися до ослаблення цiєï прихильности. Отже, пропозицiя колектократiï з нашого боку i вiдмова iмперiялiстiв, надто американських, зразу пiдняла б нашi полiтичнi фонди. Нашi друзi, комунiстичнi партiï на Заходi, захитанi всякими мерзотниками Тiтами, набрали б новоï сили, компартiï скрiзь здобули б бiльшiсть голосiв на виборах, i вплив Росiï на свiтовому форумi набрав би величезного розмiру. I хто зна: може, ми й без вiйни опанували б усю плянету. Москва стала б столицею i владаркою свiту без проливу крови, принаймнi росiйськоï. Можливо, що в деяких краïнах дiйшло б до крови, але тiльки внутрiшньоï, барикадноï крови. Але тим краще: тим швидше ми могли б узяти тi краïни в своï руки. — Вибачте, — знову з поштивою влазливiстю вставив журналiст Зiнчук, — а як ви ставитеся до того, що разом з постановою Об'єднаних Нацiй про iдею соцiяльно-економiчноï демократiï було б поставлено пропозицiю про полiтичну демократiю? Строганов здивовано закинув головою назад. — Будь ласка! У нас є найкраща в свiтi полiтична демократiя. — Так, але iмперiялiсти настоювали б на тому, щоб було прийнято ïхню демократiю, i то пiд iнтернацiональним контролем. — Цього нiколи не буде! — рiшуче й категорично покрутив головою Строганов. — Але ж тодi вони не згодяться на колектократiю. Це ж була б найсутнiша умова прийняття ïï ними. Невиконання цiєï умови розiрвало б порозумiння. — Будь ласка. Нам тiльки цього й треба. — Значить, розрив? I нiякого миру? — Не ми виннi. Вiдповiдальнiсть за це перед народами нестимуть капiталiсти й насамперед американськi. Бо це вони розiрвуть переговори, а не ми. Ми готовi на все: i на економiчну, i на соцiяльну, i на полiтичну, i навiть iнтернацiональну демократiю. Будь ласка. I розумiється, трудящi в усьому свiтi стануть на наш бiк i почнуть вимагати заведення колектократiï. Капiталiсти не будуть згоджуватись. I таким чином шанси на революцiю збiльшаться. А на випадок вiйни робiтництво противника, обурене незгодою капiталiстiв на колектократiю, буде бити ïх ззаду. — Значить, на вашу думку, вiйна — неминуча? — Чи неминуча вiйна, я не скажу так категорично. Але що наша влада на всьому свiтi є неминуча, то за це є всi сто вiдсоткiв, коли капiталiзм одкине колектократiю. — Але ж Сталiн сказав, що двi системи, капiталiстична й комунiстична, можуть ужитися разом, що можна встановити рiвновагу сил на землi й жити собi без вiйни. Так i багато захiднiх полiтикiв кажуть. Строганов вибачливо посмiхнувся i обережно скинув сiру шапочку попелу з сигари в попiльничку. — Що Сталiн, цей великий дипломат i найрозумнiший стратег на свiтi, це сказав, то це — правда. Але для кого сказав? Для дурникiв, товаришу. Для тих, хто охоче здається на сентиментальну казку. Це — казка, ця знаменита рiвновага сил. Казка для полiтичних дiтей, яких є так багато на землi. Сталiн знає, до кого вiн говорить. Нiякоï рiвноваги нiколи з капiталiстами у нас не було. З нашого боку є тiльки воєнний камуфляж оливковим гiллям. Нехай собi тiшаться дiтки його чудесним виглядом i не дуже готуються до вiйни. Журналiст Зiнчук теж обережно зсунув з сигари сiру шапочку в попiльничку й з усмiхом сказав: — Так, але як нам бути тодi, коли капiталiсти на випадок розриву, боячись нашого дальшого впливу на ïхнi маси, причепляться до якоïсь дурницi й проголосять нам вiйну? — Вони нiколи цього не зроблять. Вони занадто бояться нехiтi своïх мас до вiйни. Це — наш великий козир. Захiднi демократiï нiколи першi не почнуть вiйни. Ми можемо спокiйно видирати у них шматочок за шматочком територiю плянети. Не будуть же справдi американськi маси йти битись з нами за якусь там частину Нiмеччини, чи Австрiï, чи якоïсь iншоï краïни, якi нам потрiбнi. — Ну, а все ж таки? А як вони виразно поставлять питання: або колектократiя й тодi ïхня полiтична демократiя у нас, або вiйна, що ж ми? Вiдмовимось? Волiємо вiйну? Строганов не зразу вiдповiв. Вiн довгенько дивився якимсь мрiйним поглядом на широчiнь пейзажу, потiм сказав: — Будучи добрим учнем Сталiна, я сказав би: розумiється, прийняти ïхню демократiю, а не вiйну. — Як?? — Не лякайтеся, — вибачливо посмiхнувся Строганов. — Вiд прийняття до здiйснення дуже далеко. — Але ж, кажу, вони поставлять умову контролю. — Будь ласка. Тiльки хто нас може проконтролювати? Чи встановили ми економiчну колектократiю? Встановили. От вам один завод, от другий, спитайте робiтникiв, як вони працюють, хто вони на заводi. Всi як один скажуть, що працюють вони вже по-новому, по-колектократичному, що вони повнi хазяïни. Полiтичнi вибори? Будь ласка: всi голосують за Сталiна. — Так, — нерiшуче сказав журналiст Зiнчук, — але ж вони так легко не повiрять. — Не повiрять, не треба. Пришлють нам дужчу контрольну комiсiю? А ми проголосимо на весь свiт, що ця контрольна комiсiя — шпигуни, присланi для саботажу колектократiï, для зриву миру. Ми ïх арештуємо, вчинимо суд над ними й вони самi признаються в усiх злочинах. Нам не повiрять? Хто? Полiтики, журналiсти, iнтелiгенти? Плювать нам на них. Нам повiрять маси, отi маси, якi ненавидять своïх капiталiстiв. I знову тiльки ми будемо у виграшi, а не вони, бо масам буде ясно, що ми за колектократiю, а капiталiсти проти. Так, дорогий, iдея колектократiï чудесна зброя, i я не буду здивований, коли Сталiн вiзьме ïï в свiй арсенал. Розумiється, вiн ïï гарненько розфарбує, виставить усi привабливi боки, але служити вона буде нам, .нашiй силi й владi. — Так, — знову згодився журналiст Зiнчук, — це правильно. Але що як капiталiсти все ж таки не згодяться i не злякаються навiть, мас? Не маси ж рiшають питання вiйни, а вони. Значить, таки вiйна? — А хоч би й вiйна? — з гордим викликом випростався Строганов. — Ми ще побачимо, хто переможе. Росiю ще нiхто не перемагав. Не переможе ïï й Америка. З нами вже бiльше мiльярда людей, пiвлюдства. Ми маємо майже всю Азiю, за два тижнi пiсля проголошення вiйни будемо мати всю Европу. Африка й Австралiя самi впадуть нам у рот, як стиглi грушi. Лишиться сама Америка. Прекрасно. Ми ïï за рiк задушимо ззовнi й зсередини. I от тобi й вiйна. З Росiєю могутнiй спiльник, якого не мали досi жоднi завойовники свiту; це — велика iдея комунiзму, яка двигає народами. А у капiталiстiв нiякоï такоï iдеï немає, i вони з вiйною чи без вiйни засудженi на поразку. — А як вони вiзьмуть iдею колектократiï, серйозно, чесно вiзьмуть? — тихо спитав Степан Петрович. — Чи не стане вона дужчою за iдею комунiзму? Вона, кажуть автори цiєï iдеï, конкретнiша, наявнiша, спокусливiша, зрозумiлiша масам. — Значить, капiталiсти пiшли б на самолiквiдацiю? — з цiкавiстю спитав Строганов. — А що ж? Деякi ïхнi iдеологи вже кажуть: коли б виразно стало питання: або комунiзм i з ним криваве знищення капiталiстiв як кляси й як людей плюс руïна свiту й страждання всього людства — або трудова колектократiя, себто повiльне поступове переформування людського господарства на справедливих, як казав папа римський, пiдставах i вiдшкодовання приватних капiталiстiв за справедливою оцiнкою, то вони в бiльшостi своïй прийняли б колектократiю. I стали б, може, ïï цiнними робiтниками i захисниками, хто, мовляв, знає? — I тодi, значить, поставили б Росiю на колiна, вихопили б у неï ïï велику мiсiю владарки свiту, звели б ïï на колишнє становище поплентачiв Заходу? I ïï роздерли б на шматки? I всi цi Украïни, Грузiï, Естонiï самостiйно наплювали б на неï з лона свiтовоï федерацiï? Строганов устав i, дивлячись на Зiнчука гострими очима, сталево сказав: — Нiколи цього не буде! Сталiн нiколи на це не пiде! Навiть деякi, не всi звичайно, нашi вороги, росiйськi емiгранти, демократи й соцiялiсти, i тi признають йому заслугу, що вiн не допустив до расчленения России. Навiть вони плюють на ту свiтову федерацiю разом з ним. Степан Петрович витер долонею пiт на чолi й тихо, майже пошепки спитав: — А як Сталiн усе ж таки пiде? Ради миру? Строганов раптом пильно подивився на журналiста Зiнчука, пiсланця Правди, себто Сталiна, i теж тихо сказав: — Ви думаєте? Ви щось знаєте? — Я нiчого не знаю, — ухильним тоном вiдповiв пiсланець. — Я просто, виконуючи завдання, питаю вас: як Сталiн пiде на це, то що ми повиннi робити? — Сталiн не пiде на це! — злiсно вирвалось у Строганова. — Не пiде, я вам кажу! I вiн навiть рвонувся вбiк i зробив кiлька крокiв до столу. Потiм вмить повернувся назад, майже пiдбiг до Зiнчука i крикнув йому в лице: — А як вiн пiде на це, то ми, всi руськi люди... Вiн раптом зупинився, прокашлявся i взяв з ребра попiльнички недокурену сигару в рот. Журналiст Зiнчук пильно стежив за ним i ждав. Строганов глянув на годинника й злякано скрикнув: — О, я запiзнився на засiдання! Це всi вашi запитання? Iваненко, не хапаючись, пiдвiвся й вiдповiв: — Так, це всi моï запитання. Дякую сердечно за вiдповiдь. — Але це ж iнтерв'ю, розумiється, не для друку? — тривожним, не тим уже певним i владним тоном, спитав Строганов. — Ну, розумiється, розумiється! — не тим уже запобiгливим тоном вiдповiв журналiст Зiнчук. Могутнiй Семен Семенович Строганов, вiце-король Украïни, нащадок росiйських завойовникiв, непевно, скоса поглядаючи на лице паршивенького журналiста, сам провiв його аж на Ґанок i ще раз мiцно потиснув йому руку. Журналiст Зiнчук спокiйно пройшов повз сторожеву охорону й ввiчливо злегка уклонився ïй. I того ж дня надвечiр iз кiмнати журналiста Зiнчука швиденько вийшов якийсь чоловiк з клуночком пiд пахвою i замкнув за собою дверi. На головi в нього була старенька жовта кепка, на тiлi потерте, пiдлатане убраннячко, з-пiд якого на шиï виглядав комiр синьоï полинялоï аж до бiлого косоворотки. Лице було вкрите якимись плямками, зморшками, пiд носом стирчали руденькi коротенькi вусики. Проходячи повз одчиненi дверi готелю, вiн зробив очима знак управителевi i хапливо вийшов на вулицю. Наздiгнавши автобус, який якраз повiльно йшов бiля тротуару, вiн ускочив у нього. Сiвши всередину, вiн пригорнув, як дитину, до грудей собi тiсно набитий клуночок. На кiнцi вулицi автобус завернув униз до Днiпра на Подiл. Iваненко ввесь час уважно придивлявся до перехресних вуличок. Нарештi, впiзнавши щось нiби знайоме, вiн на наступнiй зупинцi вийшов з вагону й пiшов назад. Це був робiтничий квартал (трiшки вiдмiнний вiд того, де жив Строганов). Будинки тут були старi, бруднi, притуленi один до одного, деякi вiкна залiпленi папером, замiсть скла. Але Степан Петрович дивився на них зi зворушеним усмiхом в очах: тi ж бо самi, що були тридцять рокiв тому, неначе не було нi вiйн, нi революцiй, нi стiлькох усяких змiн i катастроф життя. От тiльки деякi, видно, полисiли, загубили штукатурку, деякi послiпли, деякi присiли вiд старечих недуг. Ось i той самий завод, в якому не раз доводилось йому на мiтингах виголошувати громовi промови проти царизму, такий самий брудний, чорний, закурений. I люди йшли вулицею тi самi, що тридцять рокiв тому, тiльки й вони теж стали немов старшi, бруднiшi, подертiшi, в тих самих кепках, хусточках, у стареньких, латаних i просто дiрявих пiджаках, або спiдницях. I обличчя в них були тi самi, стомленi, нуднi, заклопотанi, понурi, то п'янi, то тверезi, всякi, тiльки не веселi. Аж ось i той самий будинок, що його шукали очi з вагона автобуса. Аж серце завмерло вiд нiжности й хвилювання. I ворота тi самi, i халабудка двiрника, i те саме, як велетенський колодязь, вузьке подвiр'я мiж двома чотириповерховими будiвлями. В глибинi його повинна бути одноповерхова, довга, порiзана на кiлька частин, як велетенська ковбаса, будiвля. Є вона чи нема? Степан Петрович зайшов у ворота й жадно подивився в глиб колодязя-подвiр'я. Так, є, стоïть вона, наче тiльки вчора покинув ïï. Стоïть зворушливо стара, брудна, темна, смердюча, як i тридцять рокiв тому була. Але тут iз дверей великого будинку вийшов чоловiк з обмотаними ганчiрками (замiсть чобiт) ногами, з сiро-сивою бородою i з мiтлою в руцi. Побачивши Степана Петровича й озирнувши його з кепки до старих, стоптаних черевикiв, вiн суворо, тоном сторожi особняка Строганова спитав його: — Тобi чого, гражданин? Гражданин вийняв iз кишенi кiлька монет i з ласкавеньким, привiтним усмiхом добрих очей пiдiйшов до охоронця. — Прошу вибачити, що турбую вас... — сказав вiн i навiть злегка пiдняв кепку. Та тут же взявши руку двiрника, тикнув у неï монетки. Така ввiчливiсть гражданина виразно зм'якшила суворiсть охоронця i вiн поблажливо сховав грошi в кишеню. — Тут усяка шантрапа швендяє, так i на порядних людей доводиться гримати, — немов би вибачаючись, сказав вiн. — А вам чого желательно, товаришу? Товариш прихилився до нього й з ласкавою таємничiстю проговорив: — Та я желав би просто спитать, чи вже вернувся з роботи Григор Криниченко? — Який Криниченко? — здивувався двiрник. — Гм! Таких у нас немає. — Тю, переплутав! Та отой, що живе он-там у тiй пристройцi, в крайнiй кiмнатi. — А, Юхим Бiленко? — Так, так, так! Юхим же, Юхим, а я Григор. Ïх троє братiв, так я ïх переплутав. I жiнка в нього... як ïï? Ганна нiби? — Е, нi, Оксана. — Так, так, так: Оксана! То в Григора Ганна, а я... Я ïхнiй родич, знаєте. Здалеку ïду, та оце заïхав. Так що вони, мабуть, вдома тепер? З роботи вернулись? — Та вже, мабуть, i повечеряли. Вже не рано. Справдi в колодязi вже сутенiло. — А де ïхня квартира? — Та он — та ж таки крайня. Аж у кiнцi пристройки. — Ну, спасибi. От таки знайшов. Треба вiдвiдати. I, вийнявши ще кiлька монет, зрадiлий родич втиснув ïх у безвольно, покiрно звислу руку охоронця ладу. Той зворушено розсунув усмiхом зарослi сiрою щетиною уста й винувато сказав: — Та не безпокойтеся, товаришу. Он та сама крайня. Вони всi вдома, i Юхим, i Оксана, i дiтки ïхнi. Отак просто йдiть... I вiн ще щось говорив навздогiн родичевi, але той iшов уже не озираючись повз пристройку, повз дверi й вiкна кожного роздiлу ïï. Нарештi пiдiйшов аж до самого крайнього й зупинився бiля дверей. Гей, дверi були тепер не тi! Дверi були, видно, новi та ще й недавно пофарбованi сiрою, хорошою, арештантською фарбою. Але вiкно було те саме, воно так само, як i тридцять рокiв тому, дивилось на смiтник i кльозет, що були теж такi самi, як тодi. I запах гут стояв той самий задушливо-гнилий, огидний. I вiкно було так само, наче вiд цього запаху, глухо запнуте якоюсь червоною запоною й тьмяно свiтилось. Нi, нi, тут усе було трошки iнше, нiж там, у Липках, звiдки вiн тiльки що прийшов. Але яким зворушенням вiяло вiд цього старого, рiдного колодязя, навiть вiд цього смiтника, вiд цих подертих стiн особняка Юхима Вiденка. В цьому палацi колись, так давно-давно i нiби тiльки вчора, вiн, Степан Iваненко, студент, член комiтету украïнських соцiялiстiв-революцiонерiв здiймав пролетарiят духом правди й свободи. Так само надвечiр вiн непомiтно приходив сюди, так само переодягнений у стару кепку й подерте убрання. Його вже чекали такi самi, як вiн, безвусi, молодi, але страшно серйознi, таємничi личка товаришiв з заводу, i вiн ïм годинами розповiдав, що таке соцiялiзм, коли вiн настане на землi, як тодi люди будуть жити й працювати в палацах, ясних, уквiтчаних квiтами, в музицi, в спокою. Як усякi пристройки, нужники, злиднi, вошi, голодування, пани, жандарми, — все це зникне iз землi на вiки-вiчнi й тiльки тяжкий кошмарний спомин про них лишиться в людей. Тi молодi обличчя десь дуже тепер постарiлись, згадують його пророцтва та радiсно дякують йому: адже вони вже дожили до обiцяного ним соцiялiзму. Ось вiн як пахне! Степан Петрович люто плюнув i рiшуче постукав у дверi, за якими чувся дитячий плач i сердитий жiночий голос. Вад стуку i плач, i голос стихли. Тодi Iваненко надушив на клямку й потягнув дверi до себе. Вони розчинились, i на нього вiйнуло iншим духом, духом застояноï, теплоï вогкости, якогось варева, тютюну й ще чогось тяжкого. Квартира вся складалась з однiєï кiмнати. В нiй коло дверей була пiч, за пiччю — велике лiжко, проти нього на пiдлозi — купа лахмiття, з-пiд якого визирало троє дитячих голiвок. А коло вiкна лiворуч, проти печi, припнувся стiл. На ньому стояла невеличка гасова лямпа, бiля лямпочки над листочком друкованого паперу нахилилась голова хлопчика рокiв дев'яти. Бiля печi, коло лави з посудом стояла жiнка, худа, довгоноса, гостроока, з навислими на щоки пасмами брудно-темного волосся. А на стiльцi, з другого боку столу, сидiв з цигаркою в ротi чоловiк з жовто-сiрим лицем, з пукатими жовтими очима, з жовто-брунатними вусами, весь нiби прокопчений жовтим димом. Усi голови встромили в Степана Петровича враженi очi й ждали. — А чи живi, чи здоровi, Юхиме й Оксано з дiтками? — весело гукнув гiсть i зачинив за собою дверi. Юхим i Оксана перезирнулись. Юхим, не пiдводячись, пiдозрiло, непривiтно озирнув гостя i запитав: — А ви хто за чоловiк? Гiсть озирнувся на дверi, глянув на вiкна i тихо сказав: — Знайомий вашого родича. — Якого родича? — Того, що там... пропадає. В концтаборi. — Брата Панаса?! — чи то з жахом, чи з вибухом радости скрикнув Юхим. А жiнка випустила з рук просто на пiдлогу мокру ганчiрку й прошепотiла: — Боже наш, Боже наш!.. — Так, Панаса, — хитнув головою гiсть i широко посмiхнувся. I очi його так привiтно, так одверто, так по-рiдному озирнули всiх, що Оксана, витерши руку об хвартух, спустила заткнутий за пояс подiл спiдницi, вiдмахнула пасма волосся й кинулась до гостя. — Та заходьте ж ближче! Та от сюди! Та, Юхиме, дай же стiльця чоловiковi. Гаврику, тiкай звiдти, сядь коло печi з своïм ученням. Юхим швиденько пiдвiвся, зашамотався й вiд хвилювання не змiркував, що мiг же подати гостевi свого власного стiльця. Схопивши звiльненого хлопцем стiльчика, вiн для чогось пiднiс його наперед, поставив з другого боку столу й навiть рукою потер по ньому. — Ось тут, сiдайте, прошу вас! — посмiхаючись до гостя й показуючи великi жовтi зуби, прохрипiв вiн закуреним голосом. Степан Петрович, мило посмiхаючись, повiсив кепку на кiлок бiля дверей i сiв на показаний стiлець, поклавши собi на колiна свiй туго набитий клуночок. Оксана пiдiйшла до гостя ближче й, жадно дивлячись йому в лице, тихо, таємниче спитала: — Ну, як же вiн там? Пропадає, кажете? Степан Петрович сумно похилив голову. — Пропадає. Каторжнi роботи. — А ви ж як?.. Ви бачили його, чи що? Гiсть понуро посмiхнувся. — Та бачив. Разом з ним п'ять рокiв лiс рубали у Сибiру. — Боже! Лiс рубали. А вас же за що? Теж за те, що вилаяли ïхнього Сталiна? — Гiрше: самого Ленiна. — Одна чортяка. — Та я своє вiдбув, i мене пiсля десяти рокiв каторги випустили на волю. А Панасовi доведеться ще побути... — Його ж на п'ятнадцять рокiв... — хмарно вставив Юхим i сiв на мiсце сина. — Та так, так, — згiдно хитнув головою гiсть. — Так от коли я виходив на волю, Панас попрохав мене, щоб я вас вiдвiдав i розказав про нього. Та й гостинцiв прохав передати вам. Ось тут принiс трошки... I Степан Петрович, розв'язавши клуночка, почав витягати з нього гостинцi. Юхимовi — добру, синю, з пришитим комiром сорочку, яку й на свята не сором одягти. Оксанi чудову, жовтогарячу кохтину, вiд якоï Оксана так засяяла й засоромилась, що аж одвернулась. Дiтям — по парi штанцiв i по сорочцi (не знав, що є вже четверте). Потiм пiшли хусточки, теплi панчiшки, мило, дзеркальце, знову шкарпетки, знову хустина. На столi зробився цiлий базар. З пiдлоги посхоплювались дiтлахи, позбiгались до столу й жадiбними, дикими очима й руками хапали подарунки й тягли до себе з криком, смiхом, плачем. I хто його зна, до чого б воно дiйшло, коли б батько й мати не повiдганяли дiтей вiд столу й не повкладали назад пiд лахмiття. Розпатланi, замурзанi, сiро-жовтi, очманiлi вiд радости й одчаю, вони не переставали дивитись до столу широкими, блискучими очима. Степан Петрович вiдвернув вiд них свiй погляд, — так, так, вони були трiшки вiдмiннi вiд тих милих, чудесних, так гарно зачiсаних голiвок, якi вiн кiлька годин тому бачив там, на горi, на фонi могутнього краєвиду, дiточок з такими ясними, одвертими, задоволеними очима. Сховавши надзвичайну спокусу для дiтей i ще раз та ще раз подякувавши гостевi, хазяïни затурбувались: Господи, чим же його почастувати, чим прийняти такого доброго пiсланця вiд мученика-брата? А в хатi ж не то що горiлки чи чогось доброго до неï, а й сухого хлiба нi шматочка. Тодi чудодiйний пiсланець, зрозумiвши замiшання господарiв, з загадковим усмiхом знову розв'язав свою торбу й почав викладати з неï на стiл: насамперед черевату, жовто-бiлу пляшку горiлки, потiм темно-зелену пляшку вина; далi великий буханець прекрасноï пшеничноï паляницi, далi добрих фунтiв два ковбаси; ще далi велику скибку жовтого сиру; а на кiнець товсту паперову торбинку цукеркiв. Тут дiти, як тiльки почули з вигукiв батькiв i брата Гаврика, що там вийшло з тiєï магiчноï торби, не витримали й вихорем кинулись до столу, як дика татарська орда. ïх знову хотiли спинити й вiдтягти до лахмiття, але вони вчинили такий вересклий опiр, що гiсть утрутився i залагодив конфлiкт пропозицiєю пiти на обопiльнi поступки: дiтей розсадити на лахмiттю, дати ïм по шматку паляницi, по доброму кiльцю ковбаси, по скибцi сиру, по два цукерки; а за це вони, з'ïвши це, повиннi влiзти пiд лахмiття, гарно вкритись ним i зараз же заснути. На тому й стало. Гавриковi як старшому було дано його порцiю на припiчку бiля печi, але теж з умовою, що вiн там сьогоднi вивчить свiй друкований папiрчик на завтра до школи. Бо як не вивчить, то краще б йому й на свiт не родитись! Гаврик понуро прийняв цю умову й почав теж уминати гостевi подарунки. Разом з дiтьми не витерпiли й узялись ласувати й батьки з гостем. Випили по чарцi, закусили так, що аж затрiщала ковбаса в ротi, ухопили ще по однiй, та ще по однiй. Юхим iз жовто-сiрого став жовто-червоним, а Оксана, витерши губи ребром руки, смачно й густо розцiлувала гостя в обидвi щоки. — Та й свято ж ви нам принесли, хай вас Бог благословить за нього! — сказала вона на закiнчення й розчулено поклала в рот наготовлений цукерок. Тим часом Гаврик уже давненько закiнчив своє святкування i, як чесний контрагент, узявся за виконання прийнятоï умови, тобто, пiдсунув до себе друкований папiрець i почав бурмотiти з нього. Пробурмотiвши за папiрцем, вiн заплющував очi й намагався повторити напам'ять пробурмочене. Але воно, видно, не давалося, бо вiн безсило ворушив губами й не мiг нiчого з них видушити. Накiнець в його повторюваному бурмотiннi почали вже пробиватись нотки плачу. — Учи, учи! — весь час оберталась до нього Оксана. — Не вивчиш, не дiстанеш бiльше нi ковбаси, нi сиру, нi канахветiв. Учи! — Та я вчу-у... — з плачем у голосi згоджувався Гаврик, — так воно не влiзає в голову... I знову бурмотiв. —...В Радянськiм Союзi ти щастя знайшла, ти щастя знайшла, ти щастя знайшла... I з таким одчаєм i люттю повторював це щастя, що аж гiсть зацiкавився i запитав: — А що то вiн вчить таке? — Та отой гiмн Украïни ïхнiй... — понуро пояснив Юхим. — Вийшов наказ, щоб усi учнi по школах вивчили напам'ять оцей ïхнiй гiмн. Не гiмн, а, звиняйте за слово, чисте г... Ну, а Гаврик наш нiяк не може його напам'ять узяти. Ну, прокажи нам, що ти вивчив. Прокажи швидше. Ну? Гаврик сьорбнув носом, розгладив долонею папiрець i почав механiчним, високим голосом: — Живи, Украïно, прекрасна i... i... — ...I сильна, i сильна... — пiдказав батько. — ...Прекрасна i сильна, — повторив Гаврик. — В Радянськiм Союзi ти щастя знайшла... — Бодай ïм було повiк таке щастя! — тихо вставила Оксана, а Гаврик зупинився. — Ну, далi, далi! — пiдштовхнув Юхим. Гаврик напнувся i потяг далi: — Мiж рiвними рiвна, мiж... мiж... — Мок вiльними вiльна... — знову пiдказав батько. — Мiж вiльними вiльна, — пiдхопив Гаврик, — пiд сонцем свободи, як цвiт, розцвiла... — Бач, знаєш. Катай далi! Пiдбадьорений похвалою, Гаврик ще напнувся i випалив; — ...I Ленiн осяяв нам путь на свободу, i Сталiн веде нас до свiтлих висот... — Завела б його чума на той свiт вiд нас! — знову подала свою реплiку Оксана. А батько зауважив вибачливо: — Ти трохи пропустив. Ну, нiчого, катай далi. Останнiй куплет. Ну? Але останнiй куплет нiяк не пiддавався натисковi Гаврика, i тiльки кiнцевий рядок весь час вистрибував: — I в свiт комунiзму велично iдем... I в свiт комунiзму велично iдем... — Та що велично iдем, то так... А що ж перед цим було? Забув? — Забу-ув...— з плачем вирвалось у Гаврика i крiзь сльози вiн раптом скоромовкою додав: — I слава Союзу Радянському, слава, в Радянськiм Союзi ти щастя знайшла... — Ну, знаєш що, хлопче, — поставив батько, — лягай спати, а завтра рано я тебе збуджу i ти ще повториш... Гаврик охоче вхопив папiрець i з ним побiг до голiвок, що, як жабки при березi з жабуриння, виглядали з лахмiття. А дорослi знову звернулись до своïх склянок з вином. — Так, та-ак! — глибоко зiдхнув Юхим, — знайшла щастя Украïна в Радянськiм Союзi, отам воно по лiсах Сибiру та отут... у лахмiттях i злиднях. Так, так, слава Сталiну, що й казать. Вiн додав на червоному полi блакитну смугу i гадає заплатити нею за заграбовану нашу державну самостiйнiсть i наш добробут. Степан Петрович пильно, по черзi глянув на обоïх своïх хазяïнiв. Розумiється, це були термiти, виразнi, одвертi, просто кричущi термiти. Тут i без принади та без паролю видно було. Але на всякий випадок, чи просто з цiкавосте вiн, зiдхнувши так само як Юхим, понуро промовив, — Ех, нiч нависла над нами! — Ой, нiч, ой, тяжка, страшна нiч! — пiдхопила Оксана. — I коли вона скiнчиться, Господь його знає. — Та, може, колись i скiнчиться? Правда, Юхиме? — пiдштовхнув того гiсть. Але Юхим сидiв i все з тим самим виразом понурого суму й нiчого не казав. — Боюсь, що нiколи вона проклята не скiнчиться. Хiба що вiйна всiх нас скiнчить... — нарештi тихо пробурмотiв вiн. А про ранок не згадав. Та видно, що вони й не чули нiчого про той бiдний ранок. Або, може, все ж таки недовiряли? Ну, добре, а якби вони сприйняли принаду? I Степан Петрович, знову зiдхнувши, почав: — А от я чув, що за кордоном люди знайшли спосiб знищити i вiйну i большевикiв та ïхню нiч. — Та не може бути?! — скрикнула Оксана. Одначе Юхим тiльки наставив на гостя своï пукатi жовтi баньки i мовчки ждав пояснення. I гiсть став пояснювати. Бiленки слухали жадiбно, але по-рiзному: Оксана весь час перепитувала, не розумiла, вiд захоплення сплескувала долонями. А Юхим усе мовчав, усе дивився жовтим, понурим поглядом у лице гостевi й курив цигарку за цигаркою. Нарештi, коли гiсть виставив головнi боки принади, Оксана не витримала й закричала: — Та щоб ото нашi новi царi, маршали, генерали та директори, та всякi iншi совєтськi пани, щоб вони ото вiддали нам, робочим людям, заводи та фабрики, колгоспи? Щоб ото вiдмовились вiд усякого панування та розкошiв?! Щоб перестали нас гнати, як худобу, на каторжну роботу? Та де ж це ви бачили таке?! А Юхим спустив очi на стiл i рiшучим, хмарним голосом додав: — Нiколи, нi Сталiн, нi його апостоли не приймуть цiєï... колектикратiï, чи як ïï? — Колектократiï, трудовоï колектократiï. — Нехай колектократiï. Нащо вона ïм? Хiба ïм погано без неï? Отже пишуть про Украïну ïхнi писаки: В Радянськiм Союзi ти щастя знайшла. Коли вже є щастя, то чого його шукати в якiйсь там колектократiï. Але Оксана заперечила, чи серйозно чи в насмiшку: — А чого ж вони ще в тому гiмнi кажуть, що Сталiн веде нас до свiтлих висот. Значить, ми ще внизу, ще нема нам нi свiтла, нi висот? Степан Петрович всерединi себе посмiхнувся: писакам може здорово влетiти за такий ухил, вони й не передбачали, що з ïхнього щастя можна зробити такий простий i логiчний висновок. Виходить не гiмн, а хитра контрреволюцiя? — Iнодi сукини сини, нехотячи, правду скажуть... — буркнув Юхим. — Тiльки дурних тепер уже мало у нас. Треба бути зовсiм без розуму й без пам'ятi, скотиною якоюсь, щоб оце наше життя мати за щастя. — А вони нас за таких i мають! — пiдхопила Оксана. — Тож тiльки худобi можна казати в лице, що вона має щастя, живучи в безпрогляднiй роботi й отаких злиднях та брудi... — I вона повела рукою по кiмнатi, затримавши ïï на лахмiттях дiтей. — Бо худоба не може плюнути ïм у морди ïхнi i крикнути: Брешеш, падлюко ти! Отак i ми, не можемо. От Панас сказав, i погнали проклятi душi на п'ятнадцять рокiв у ще каторжнiшу роботу, на ще страшнiше скотяче життя. В Радянськiм Союзi ти щастя знайшла! От так щастя! А ми ще повиннi спiвати й кричати Слава Сталiну! То не скотиняки ми, га? Юхим понуро посмiхнувся: — Але ж вони нас запевняють, що в iнших краïнах по Европах, чи навiть в Америцi, трудящi живуть пiд страшним тягарем капiталiстiв, що там i злиднi, i голод, i неволя... — Таке мовляв там страхiття, — вставила Оксана, — що нашi злиднi є чисте щастя. — Так це ж знову тiльки мовчазнiй скотинi можна таке казати, — продовжував Юхим. — А ми ж тепер, пiсля цiєï вiйни, добре знаємо, яка це брехня. Мiльйони нас були загнанi ними ж таки у тi Европи, i ми на своï очi бачили, якi там злиднi. Коли б у наших робiтникiв чи селян було таке життя, яке я бачив у робiтникiв та мужикiв у Нiмеччинi чи Францiï, так, справдi, сказав би слава Сталiну. Хай вони нам кричать своïми гучномовцями, що совєтський народ он як любить Сталiна, хай нам затикають рота своïми каторгами, а ми все ж таки говоримо. I ми таки слухаємо й iнше радiо з Америки чи з Англiï. Та й мiж собою ми все ж таки говоримо, бо ми не скотяки. При шпигунах та сексотах ïхнiх ми кричимо ïм славу, а промiж себе, мiж своïми, маємо iншi слова, от як з вами. — О, маємо iншi, маємо! — грiзно пiдтвердила Оксана. — I нехай тепер здiйметься нова вiйна, ми ïм покажемо, що ми знаємо, Вони гадають, що вони наших дiтей так замурували й так ïх напихають своєю пропагандою, що тi нiчого iншого не знатимуть, що й критики у них не може бути. Брешуть. Нашi дiти теж не скотяки, вони теж умiють бачити та думати. А вони бачать, що в одних людей розкошi, а в iнших злиднi, що однi живуть у палацах, а iншi в халупах, що однi мають шампанське, а в iнших i на хлiб нема. Так вони, нашi дiти, можуть i повiрити, що в Радянському Союзi є справедливiсть та рiвнiсть? Та навiть тварина, коли ïй погано, то й та брикається. А нашi дiти будуть спiвати славу Сталiну? Дурнi вони, коли думають так. Ось нехай прийде нова вiйна, ми ïм покажемо, що ми знаємо та хочемо. У ту вiйну тiльки дурний Гiтлер урятував ïх, а то б тепер вiд них нi слiду не зосталось би на свiтi. — А чим вiн ïх урятував? — спитав гiсть. — А тим, що здiйняв у народi проти себе ще бiльшу ненависть, нiж була до Сталiна. Ви там, у своïй каторзi, не могли бачити, що вiн тут виробляв з нами, як вiн нас ще за дурнiшу скотину мав, яке рабство на нас наклав. Комунiсти хоч стараються прикривати його хорошими словами, а нацисти так без усякого прикриття катували нас. Та от нехай прийдуть тепер американцi! Коли не будуть такими самими дурнями, як нiмцi, коли дадуть нам нашу самостiйну Украïну, тодi большевики побачать, як ми ïх, отих американцiв будемо ненавидiти. — А як вони нам i помiщикiв, i капiталiстiв, i всяких панiв привезуть iз собою, — тихо спитав гiсть. — То як ïх будемо приймати? — Нiколи в свiтi! — аж ударив по столу Юхим. — Оце ж i була друга дурiсть нiмцiв. Вони хотiли замiнити нам большевицьких панiв своïми панами. А ми на це ïм сказали: К чортовiй матерi! Нiяких бiльше панiв, нi чужих, нi своïх! А тепер ми американцям ще скажемо... i нiяких наймитiв не хочемо мати в себе, самi собi хочемо бути хазяïнами i робiтниками. Так же я кажу? Це ж вона є ота трудова... коле-кго-кратiя, чи як там ви кажете. — Та так нiби. — Ну, от. I коли американцi зможуть оце зрозумiти й схочуть таку волю нам принести, то нехай смiливо йдуть, нехай хоч завтра починають вiйну, ми ïм дамо свою народну армiю, повстанську. Вона в ячейках давно вже є i воює з советами, а тодi повстане цiла органiзована армiя. Та не тiльки в Украïнi, а й у Росiï та по iнших краях Радянського Союзу. Та чи американськi капiталiсти здатнi це зрозумiти? Оце питання. Як ви думаєте? Гiсть зiдхнув i сказав: — Хто його зна. Це у великiй мiрi залежало б ще й вiд того, чи вони повiрили б, що бiльшiсть людей в Радянському Союзi мають отаку ненависть до Сталiна та большевизму, як оце ви кажете. — А що, американськi капiталiсти такi дурнi, що не можуть зрозумiти такоï простоï задачi, яку й Гаврик може рiшити? — запитав Юхим. — Та яке ж iнше почуття може бути в наших радянських людей до большевизму? Нехай змiркують. Я заробляю 400 карбованцiв на мiсяць. Так? А кiло житнього хлiба коштує карбованець двадцять копiйок. На нашу сiм'ю треба чотири-п'ять кiлограмiв на день, скажемо: 6 карбованцiв, а на мiсяць, значить, 180 карбованцiв. Так? На сам хлiб. Скiльки ж, питається в задачi, зостається на все iнше? 220 карбованцiв, а дрова самi на мiсяць зимою 500 кiлограмiв коштують 230 карбованцiв. Отже ще й не вистачає на дрова. А чим же жити? М'яса ми в очi нiколи не бачимо, молоко для дiтей раз на тиждень на чотирьох один лiтер купуємо. А на трамвай, а на городину, а на тютюн, а на... Про одежу вже й не думати. Дiти голi та босi бiгають навiть зимою. Живемо напiвголоднi, сонця нiколи не бачимо, бабраємось у брудi, дихаємо смiтником та нужником, з хвороб не вилазимо. Та отак не день, не мiсяць, не рiк, а роки, а без кiнця до самоï смерти нашоï. I дiти нашi так само будуть жити. Оце наше щастя. А там трошки вище за нас, розкошують нашi пани, женуть автами по вулицях, заливаються шампанським по своïх ресторанах, живуть у палацах i особливих помешканнях. Так скажiть, на милiсть, чи треба багато розуму, щоб зрозумiти, яким чуттям такi, як ми радянськi люди можуть горiти до Сталiна та його партiï? А нас же таких, як наша сiм'я, є вiдсоткiв шiстдесят. Значить, мiльйонiв сто двадцять. Трошки менших, нiж ми злидарiв є вiдсоткiв тридцять. А вiдсоткiв десять отi розкошуни-сталiнцi. А до цього додайте мiльйони тих, що по концтаборах, як от ви, чи наш Панас, пропадають. Та рiдко ж знайдете в нас по Союзу сiм'ю, в якiй би не було свого Панаса, ближчого чи дальшого. А голод 1933 року? Мiльйонiв вiсiм у нас в Украïнi померло вiд нього. Матерi дiтей своïх ïли. Трупи по вулицях валялись. Селяни з сiл бiгли в мiста й просили милостинi шматочком хлiба, того самого хлiба, який вони самi робили та який сталiнцi в них забрали. Хто ж його створив, хто органiзував той голод? Юхим витяг жовту, худу руку й крикнув: — Сталiн! Сталiн свiдомо, органiзовано створив нам голод, щоб загнати селян у своï колхози, у свою каторгу тут у нас, в Украïнi. Та й спiває тепер нам гiмн: Живи, Украïно, прекрасна i сильна бо в Радянському Союзi ти щастя знайшла. Так от, нехай американцi змiркують, може в населення Украïни не бути отоï ненависти до Сталiна та його ладу? Га? Може, скажiть? I бачачи, що гiсть мовчав, Юхим обурено тикнув у нього пальцем, неначе той був американцем. — Ага, мовчите? Але вiйна не мовчатиме, вона скаже своє слово. I вони почують його, нашi пани! Свiт жахнеться вiд нашоï любови до сталiнцiв! Замучимо, замучимо, замучимо... — раптом блискавкою промиготiло в мозку Степана Петровича. Вiн злегка труснув головою, неначе викидаючи щось iз неï, i спитав: — А що ж нам до вiйни робити? Терпiти отак i далi? А як вiйни i зовсiм не буде, як Сталiн та Труман якось помиряться, то нам так i помирать у каторгах? Адже народ сам, мабуть, не зможе скинути большевикiв? Правда? Коли б хоч яка-небудь органiзацiя була, щоб було кому керувати народом, як збунтувався б. Ми там, на каторгах не знаємо, що тут у вас, чи є хоч яка-небудь таємна органiзацiя? I вiн з напруженою хоч i непомiтною увагою зиркнув на Юхима й Оксану. Юхим у понурiй задумi покрутив головою. — Нi, щось не чути нiчого за якусь органiзацiю. Злоба, ненависть люта є, а органiзацiя... Так як ти його органiзуєшся, коли вони таку свою органiзацiю завели, що дiти на батькiв доносять i на каторгу засилають. Нi партiйнi, нi безпартiйнi, нiякоï органiзацiï завести не можуть; як тiльки двоє-троє закладуть якийсь зародок, так четвертий пiдiсланий провокатор зараз же видає ïх i всiх арештовують. Зокрема всi готовi на всяку органiзацiю. Дайте нам волю, завтра буде мiльйонна партiя. — А ви самi тепер якi: партiйнi чи безпартiйнi? — Та ми — партiйнi... — неохоче муркнув Юхим. — Ох, партiйнi, партiйнi! — гiрко похитала головою Оксана. Гiсть здивувався: — Партiйнi? А яким же способом вас прийняли до партiï? Ви ж родичi ворога народу, полiтичного в'язня? Обоє Вiденки немовби трохи пригнiчено помовчали й ще бiльше похмарнiли. — Е, яким способом! — раптом схопився за пляшку Юхим i почав наливати вина. — Колись ми згадаємо ïм i деякi способи, якими вони втягають людей до ïхньоï партiï. Згадаємо i це! I, взявши в руку свою склянку, вiн половину ïï випив i поставив на стiл. Потiм раптом перехилився до гостя i шепотом сказав: — Народ не зможе без кiнця терпiти. Колись мусить терпець увiрватися. Коли нi вiйною, нi органiзацiєю, то чимсь iншим, а мусить вiн себе рятувати. I знову взяв склянку в руку. Але, не пiднiсши ïï до уст, знову поставив на стiл i прихилив голову до Iваненка. Прихилив, якусь мить так тримав i нарештi ще тихiше прошепотiв: — Убити Сталiна i все його Полiтбюро. Оце єдиний, коли так, рятунок. Вiн не був п'яний, нi, але змiшана з вином горiлка робила своє, це виразно було видно. Жовтi загорiлi очi його хижо вп'ялися в лице гостя i з припухлого рота його ще раз зашипiло: — Убити Сталiна! Нема iншоï ради. Єдиний рятунок наш. — Хто ж це зробить? — теж прошепотiв гiсть. — Хто-небудь! Я знаю? Народ, кажу, не зможе бiльше терпiти. Та, може, якийсь таки з його мiнiстрiв... Не стане терпцю та й... Бо всi ж тремтять, навiть тi, що там нагорi коло нього. Або якийсь партiєць, або просто з народу. Я знаю? Знайдеться. Так, кажу, не може без кiнця бути. Не може! Мусить настати якийсь кiнець. Та давайте менi бомбу, i я перший пiду на свою i на його смерть. Як так помалу в нужнику весь свiй вiк помирати, краще зразу героєм померти за всiх. Отак я думаю! I, схопивши склянку, Юхим одним духом випив решту вина. Оксана витерла рукою очi й теж узяла склянку. Ну, тепер Iваненковi не було чого далi лишатися. Вiн ще трохи посидiв, потiм умить схаменувся й почав прощатись. — Я ж на свiй поïзд запiзнюся! — А ви сьогоднi ïдете далi? — Та сьогоднi ж. Я ж тiльки щоб вас одвiдати злiз iз свого поïзду. Ну, та опiвночi маю другий. — А вам же куди? — Ну, бувайте здоровенькi. Може, ще коли побачимось. — Дай Боже, шоб побачить! — сказав Юхим, потискаючи руку гостевi. — Ну, спасибi ж вам, що завiтали, що принесли вiсточку про нашого бiдного Панаса та що так розворушили нас вашою розмовою. — Ой, розворушили! Ой, спаси ж вас Цариця небесна! — додала Оксана i, обнявши Степана Петровича, з сльозами зворушення розцiлувала його. А в кутку на пiдлозi з-пiд лахмiття визирали жаб'ячi голiвки й провожали очима хорошого щедрого дядька. [Бєлугiн викликає до себе дружину Степана Петровича та його доньку Марусю i змушує ïх стати сексотами. Маруся йде за порадою до свого дядька Сергiя Петровича Iваненка, який живе разом зi своïм сином Iвасиком.] Маруся пройшла до фотелю, побачила Iвасика, який не рухався, i запитально-тривожно подивилась на дядька. — Ваня — не хворий? — тихо спитала вона. — Нi, нi, нi! То вiн так, трошки втомився пiсля гiмнастики в школi та оце трошки задрiмав. Це нiчого, нiчого... — О, в такому разi я не знаю... — нерiшуче i ще тихiше промовила Маруся. — Я хотiла з тобою, дядю, поговорити про одну... важливу рiч. Але коли Ваня спить, то... я боюсь, що ми його розбудимо. I крiм того, я хотiла говорити з тобою зовсiм наодинцi. — Так чого, так чого ж! — швиденько й охоче заговорив Сергiй Петрович. — Ми можемо поговорити й наодинцi. Чого ж. Давай ось вийдемо на нашу дачу, сядемо на лавочку й поговоримо. На подвiр'ï нiкого немає, i нам нiхто не буде заважати. Чого ж, чого ж! Одначе Маруся вагалася. — Коли ж, бачиш, дядю, я не хотiла б, щоб нас бачили разом... А проте, Господи, хiба ж я вперше приходжу до тебе? Розумiється, ходiм на дачу. I вона рiшуче пiшла з кiмнати. Сергiй Петрович кинув оком на сина, який не рухався, i вийшов за дiвчиною. Вони сiли поруч на лавi. Сонце ще падало десь там за будинком i тiнi в подвiр'ï були немовби в золотому поросi. Вiкна в усiх поверхах були розчиненi й iз них чулися голоси, смiх, лайки, звуки звичайного буденного життя. — Ну, що ж, Марусенько, давай будемо говорити? — почав Сергiй Петрович. Маруся дивилась собi пiд ноги й мовчала. Потiм колупнула передком черевичка, взутого по-лiтньому на босу ногу, камiнчик i рiшуче глянула просто в очi Сергiєвi Петровичу. — Ну, дядю, можеш мене привiтати: я вже... сексотка. Сергiй Петрович знову зробився спокiйним i поважним. — Ти жартуєш чи серйозно? — рiвним голосом спитав вiн, i чулось, що вiн спитав так собi, знаючи вже, що нiякого жарту тут не було. — Серйознiше не може бути, дядю. I вона почала жваво, трiшки з напруженою iронiєю, розповiдати про свою вiзиту до Бєлугiна. Сергiй Петрович мовчки слухав ïï, не подаючи нi одним звуком, нi рухом знаку якого-будь свого ставлення до слiв Марусi. Коли вона скiнчила своє оповiдання, вiн похилив голову i сидiв так, не рухаючись. Iнодi, немов вивiряючи небогу, зиркав на неï з-пiд лоба, потiм знову дивився в землю й напружено думав. — Ну, дядю? Що ж менi робити? Колись ти менi сказав, пам'ятаєш, у нас, коли тато говорив про листа дядька Марка... ти сказав менi: Всякий комунiст повинен бути сексотом i доносити навiть на батькiв своïх для партiï i Сталiна. Вище за них нема, мовляв, нiчого на свiтi. Таке приблизно ти казав. I ще, пам'ятаю, додав, що треба слухати i виконувати все, що партiя каже. Ну, от я з тобою погодилась i без вагання прийняла сексотство. А тепер я думаю: шо ж менi робити? Доносити на тата, на маму, на тебе, на всiх вас, як ви щось скажете не так, як каже партiя? Але звiдки ж я можу знати, так чи не так? Як я можу бути вашим суддею? Що менi робити, дядю? Я тебе послухала, але тепер не знаю, чи добре я зробила, що згодилась. Сергiй Петрович пiдвiв голову, глянув дiвчинi просто в очi й тихим, рiвним голосом спитав: — А що ж ти iнше могла робити, коли тобi було запропоновано? — Не згоджуватись! — Значить, бути зараз же за непослух партiï викиненою з неï, арештованою i... i всяке таке iнше? Бо, значить, ти — не активна, не щира комунiстка, а шкурниця, а, може, i таємний ворог народу. А через тебе, може, i тата, i маму, i брата, i мене було б так само викинено i арештовано i всяке iнше. То це було б краще? Маруся похилила голову, посидiла так i тихо в землю пробурмотiла: — Було б не так... гидко, нечесно i... неможливо. I, пiдвiвши голову, вона обурено, гаряче прошепотiла йому в лице: — Значить, ти радиш менi доносити на тата, на маму, на всiх, кого люблю? Так? Сергiй Петрович не вiдповiдав. — Що ж ти мовчиш, дядю? Що ж менi робити, що?? Ти казав тодi: Слухай старших. Ну, добре, я слухаю. Ти, старший, ти найстарший у нашому родi, нiби батько наш. Ти — професор, ти навчаєш фiзики, хемiï студентiв. Добре. От я прийшла до тебе прохати навчити мене, тiльки не хемiï, а що менi робити, як менi тепер жити? Почекай, дядю, почекай, дай менi сказати вже до кiнця. Я всi цi днi, пiсля того, як записалась у сексотки, думаю, думаю, думаю i готова сказитись од дум. Я десять днiв не виходила з дому. Я боюсь iти в унiверситет, боюсь зустрiчатись з товаришами, — бо або вони сексоти, або я почую вiд них щось таке, що повинна донести. I тепер у мене виникла сила питань, на якi я не можу собi вiдповiсти. Мама турбується, бачачи мене такою. Я ïй сказала, що я трохи хвора. Але я хвора тiльки на непевнiсть i страх. Як менi жити тепер, дядю? Як менi тепер поводитись з людьми, як ставитись до них? Ну, добре: я — комунiстка, комсомолка. Але невже я через це мушу перестати любити своïх близьких? А я мушу перестати, бо як я можу любити тих, на кого я завтра можу донести, та й яких я сама вже боюсь, бо й вони, може, вже сексоти? Добре: любити Сталiна, партiю, соцiялiзм. Але невже для цього я мушу не довiряти навiть рiднiй матерi або шпигувати за нею, доносити на неï, вiддавати ïï на страшнi страждання? Морально це? От покiйний Жданов казав, що в комунiстiв нема своєï моралi. А чия ж є у них? Чия? I коли такий авторитетний комунiст, один iз наших вождiв, так казав, то кому ж вiрити i за чиєю мораллю жити? Нiчого тепер не розумiю. Моє сексотство всю мене перевернуло. I я тепер почуваю себе такою самотньою, самотньою. Я вже навiть маму пiдозрiваю. Тата нi, бо вiн —смiливий, чесний, сильний, вiн скорiше пiшов би на муки, нiж бути сексотом, таємним, паршивим агентом, провокатором, шпигуном. — I разом з собою вiн волiв би потягти на муки i маму твою, i тебе, i всiх нас? — сумно й немов задумливо пробурмотiв дядько Сергiй. Маруся скинулась i розпачливо заломила руки: — Ну, а що ж робити? Що? Вiддати iнших людей на муки? Ворогiв, мовляв, соцiялiзму? Але який же то соцiялiзм, що вимагає таких вчинкiв? Чого ти мовчиш, дядю? Ти зневажаєш мене тепер? Чи боïшся, що я донесу на тебе? Сергiй Петрович раптом узяв ïï за руку й сильно стиснув. — Не говори дурниць та ще так голосно. А послухай мене. Оце тiльки що з мiлiцiï вернувся Ваня. Його там сильно били. — За що?? — з жахом скрикнула Маруся. — Тш-ш! Били передмовно, щоб одразу сповнити його страхом i щоб вiн не вiдмовлявся. — Вiд чого?? — Вiд сексотства... — пошепки сказав Сергiй Петрович. — Так, так, Марусенько, хлопця дванадцяти рокiв били гумовою палицею, щоб вiн не вiдмовився бути шпигуном за своïм батьком i донощиком на нього. I що ж, по-твоєму, вiн повинен бути моральним, чесним i не згоджуватись? Га? — О Боже мiй! О Боже мiй! — з жахом прошепотiла Маруся. — От вiн пiсля цiєï екзекуцiï лежить оце лицем униз i не може сидiти. Я ще не бачив його тiла. Коли гумовою палицею бити, то слiдiв, кажуть, на тiлi не лишається, але всi м'язи напевне посiченi. Йому наказано, пiд страхом лютоï кари йому i менi, нiкому про це не розповiдати. Але дурнi люди: не все страхом можна примусити робити. Ваня не мав страху менi сказати. А я не маю страху тобi про це говорити. Не маю, бо бачу, яка ти є. А крiм того я маю говорити тобi ще про iншi речi. Ходiм у хату. I вiн, не чекаючи вiдповiдi, трудно пiдвiвся й пiшов до дверей. За ним Маруся. Коли вони ввiйшли в кiмнату, то побачили Iвасика, що сидiв коло розчиненого вiкна боком, на стегнi бiля столу, поклавши на нього голову. Вiн зараз же пiдвiв ïï й голосно сказав: — Я все чув, що ви говорили. Але я не пiду доносити в мiлiцiю. Маруся швидко пiдiйшла до нього, обняла його за плечi i, пригорнувши до себе, стала жагуче цiлувати його в чоло, в голову, в лиця. Iвасик тiльки похитувався й сильно стискував ïï за руку. — А тепер, дiти, — сказав Сергiй Петрович, — ми зробимо так: зачинимо вiкно, щоб нiхто звiдти нас не чув, переведемо Iвасика на його лiжко, покладемо його так, щоб йому було зручно, а самi сядемо коло нього й трiшки поговоримо. Iвасик не протестував. Вони так i зробили. В хатi вже починались сутiнки, але лямпа зо столу заганяла ïх у кутки. Рухи в дядi Сергiя були, на диво Марусi, не такi як звичайно, не шамотливi, а незвично повiльнi, поважнi, i руки злегка тремтiли. — Ну, от. А тепер, Марусино, та й ти, Iвасику, слухайте пильно, що я вам казатиму. Хто зна, чи доведеться ще говорити отак, та що буде з нами завтра. Бо я бачу, голуб'ята моï, що на нашу родину почалось уже серйозне полювання. Тому, поки ще не пiзно, я хочу переказати вам мiй досвiд i моє знання, може, вони вам на що-небудь здадуться, та, може, коли ви вцiлiєте, передасте далi тим людям, якi житимуть пiсля нас. Я не думаю, що, коли мене арештують, то арештують i вас. Отже... — Але за що ж тебе i нас мають арештувати?! — скрикнула Маруся. — Ти — член партiï, професор. Батько так само, член Верховноï Ради. Що ми зробили?! — Тшш! Не так голосно такi слова кажи. Ми нiчого не зробили, але вони думають, що ми можемо, що здатнi зробити. I цього, дитино, досить, щоб нас... знешкодити. — Без жодних доказiв?! — Для них найкращi докази в доносах ïхнiх сексотiв. — Значить, я можу тепер кого-хоч загубити своïми доносами? — Так, од твоïх доносiв багато буде залежати, ïх перевiрять, i коли вони хоч трошки пiдтвердяться, загине той, на кого ти донесеш. Не пiдтвердяться, тебе вiзьмуть на пiдозру i ти можеш загинути. Бо, значить, i ти непевна. — Вибач, дядю, я не зовсiм розумiю. Хто ж є для них певний? Тi, що не арештованi? — Нi, не так. Певнi тi, що не м о ж у т ь шкодити. — А якi ж не можуть шкодити? Сергiй Петрович помовчав i тихо-тихо вiдповiв: — Тi, що зв'язанi, скутi, що не можуть рухнути нi пальцем проти влади. Звичайно, не фiзично скутi, а морально, не фiзичними кайданами, а... чимось iншим. Правда, є скутi й фiзичними кайданами, в концтаборах, тюрмах, каторгах. Але часом духовi кайдани мiцнiшi за фiзичнi. Так, дiвчино, люди волiли б мати фiзичнi кайдани, пiти в концтабори, на каторгу, анiж бути в кайданах духових. Та не сила ïм порвати ïх. Не сила! I Сергiй Петрович кумедно крекнув i знову замовк. А два обличчя впилися в нього двома парами очей i ждали. — А якi ж то духовi кайдани, дядю? — нарештi тихо кинула Маруся. Сергiй Петрович пильно по черзi подивився на дiтей, немов перевiряючи ïх. I з гiрким усмiхом проговорив: — Якi кайдани? Дуже простi: любов i страх. Любов до себе чи до iнших i страх за себе чи за iнших. Любов до себе — це насамперед любов до життя, яке б воно не було. Це найвищий закон тiєï сили, що нас створила. В науцi ця любов зветься iнстинктом життя, або iнстинктом егоïзму. Запам'ятай, Iвасику: iнстинкти. Це — величезнi сили. Всяка жива iстота має iнстинкт життя i, хоче чи не хоче, мусить пiдтримувати його всiма засобами: ïжею, одежею, примiщенням. I коли якийсь ворог вiднiмає цi засоби, в неï виникає страх за своє життя. Тодi ïï iнстинкт кричить, Ґвалтує, примушує iстоту тiкати вiд ворога або боротися з ним усякими способами. Та є ще iншi загрози iстотi: наприклад, фiзичнi страждання, фiзичнi болi. Через те от буває, що, коли живу iстоту б'ють, завдають ïй фiзичного страждання, то у неï теж виникає страх. В бiльшостi випадкiв люди коряться тим, якi ïх б'ють, виконують усякi ïхнi вимоги, признаються в усьому, чого й не робили, стають сексотами, шпигунами за близькими людьми, зрадниками, катами, убивниками iнших людей. Оце однi кайдани. А є ще й iншi. Це — любов до дорогих людей, страх за них, за ïхнє життя. Страх за ïхнє життя у батькiв, наприклад, такий, що вони готовi на все, щоб урятувати своïх дiтей вiд мук. Добре це чи погано, це — iнше питання. Але це так. I тому тi, що мають змогу загрожувати життю дiтей, можуть використовувати цю силу iнстинктiв на свою користь. Так само тi використовують любов дiтей до батькiв i через неï беруть дiтей у кайдани. Є, звичайно, i такi батьки i такi дiти, у яких любов до себе перевищує все, якi через страх за себе чи за якiсь вигоди собi готовi продати своïх батькiв або батьки своïх дiтей. Це буває не так i рiдко, на жаль. — У нас у школi один учень донiс на свого батька, що той нiби робив саботаж на заводi, — тихо проговорив Iвасик. — Так батька арештували i заслали в каторжнi роботи, а синовi дали двi тисячi рублiв i велосипед у нагороду за героïзм. Його дуже вихваляли всi й ставили нам учням за приклад. — I нiхто йому не розбив морду? — теж тихо спитала Маруся. — Ого, нехай би хто спробував, так того зразу ж було б так само заслано на каторжнi роботи. Маруся хмарно хитнула головою. — Так, страх за себе. Все страх, все страх! I раптом рвучко вернувшись до староï теми, вона рiшуче сказала: — Ну, дядю, ти все ж таки вiдповiдж на моï запитання. Я без цього не пiду вiд тебе. — Будь ласка, питай... — сказав Сергiй Петрович i в задумi почав мацати себе по кишенях. — Ти щось шукаєш, дядю? Дядьо схаменувся i перестав мацати. — Нiчого, це я так. Я недавно покинув курити й тепер, коли мене що-небудь трошки схвилює, хочеться курити. Та це нiчого, ти питай. Маруся серйозно вдивилась у дядя й сказала: — Добре. Так от, перше запитання, на яке ти не вiдповiв: чим саме ми, Iваненки, можемо бути шкiдливими партiï й владi? Ми виконуємо, наскiльки я знаю, все, що вимагається вiд нас. Ми працюємо, ми платимо партiйнi внески й державнi податки, ми ходимо на зiбрання, ми голосуємо. Ми навiть нiколи у себе радянських анекдотiв не розповiдаємо, хоча я ïх дуже люблю, коли вони дотепнi. Я просто не розумiю, чим ми можемо бути здатнi на шкоду? Чим, дядю? Сергiй Петрович чудно й пильно подивився на Марусю. Потiм тихо й сумно вiдповiв: — Правдою, дiвчино. — Правдою?! Не розумiю. Якою правдою? Про що? — Про все. А надто про те, що робить партiя та влада, як живе народ наш, що дiється в свiтi, про все життя взагалi. — Хiба партiя каже нам неправду? — Неправду, дiвчино. — Для чого?? — Для того, щоб сховати дiйснiсть, щоб не викликати проти себе недовiр'я й обурення населення, щоб легше зберегти свою владу над ним. — А хiба дiйснiсть така погана? — Дуже погана, Марусю. Дуже погана. — Чим саме? — Стражданнями, несправедливiстю величезноï маси людей. Нищенням правди. А що таке правда, спитаєш ти мене? Правда чи справедливiсть, це теж закон життя. Це, Iвасику, теж немов би iнстинкт, себто сила в нас, з якою ми родимось на свiт, яку маємо в спадщину вiд наших далеких-далеких прадiдiв. Коли тобi, Iвасику, було три чи чотири роки, ти вже сильно вiдчував неправду, несправедливiсть. А я тебе нiколи не навчав так вiдчувати. Ти плакав i кричав, коли бачив, що кому-небудь робилась несправедливiсть. Та навiть у деяких розумнiших тварин є цей iнстинкт правди. Отже кожна людина, хоче вона чи не хоче, знає про це чи не знає, носить у собi цей закон правди —справедливости. Тiльки в одних, здоровiших, нормальнiших людей, вiн дiє дужче, iмперативнiше, як говориться по-ученому, а в iнших, хворiших, ненормальнiших — слабше. — То, значить, партiя хвора, а ми здоровi7 — здивовано поширила очi Маруся, Сергiй Петрович кинув пильним поглядом на небогу i немовби завагався з вiдповiддю. Нарештi злегка покашляв i обережно почав: — Бачиш, Марусино, тут виходить одне маленьке непорозумiння. Нам часто кажуть: партiя думає так i так, партiя хоче того чи того, партiя наказує те чи те, все партiя, партiя. А в дiйсностi партiя як така, себто отi мiльйони людей, що в нiй записанi, нiяких постанов чи наказiв не видають i нiчого до появи цих наказiв не знають про них. За них роблять постанови i накази так званi вождi партiï, якийсь, може, десяток-другий людей. Отже казати, що партiя хвора чи здорова, не можна. В партiï є багато здорових, нормальних людей, здатних на правду, на справедливiсть, у багатьох партiйцiв оцей закон погодження сил дiє досить правильно, i вони часто страждають од того непогодження, яке помiчають або навiть самi примушенi робити, примушенi чи то страхом, чи любов'ю. Але в партiï, як я сказав, є отi вождi, отi десятки людей, якi все вирiшують, постановляють, карають. У них отой закон правди дiє вже неправильно, вiн у них уже забитий iншими силами, а головне силою надмiрного себелюбства, розбухлим iнстинктом егоïзму. Iнстинкт себелюбства, егоïзму, Iвасику, необхiдний для життя. I вiн є у всiх живих iстот. Але цей iнстинкт буває здоровий i хворий. Хворий оце i є той розбухлий, надмiрний, який усе забиває в людинi. I такi люди, в яких є отака хвороба егоïзму, вже мало здатнi на правду, вони ïï не можуть або не хочуть бачити, бо вона не погоджується з ïхнiми iнтересами. Тому вони ïï не люблять i за неï навiть карають тих, якi не можуть ïï не вiдчувати. Вони й ïх примушують ïï ховати, робити неправду, вони й iнших калiчать, роблять ненормальними. Розумiєш, Марусино? I Маруся, i Iвасик не зводили очей з Сергiя Петровича. Iвасиковi, видно, заболiв лiкоть од його пози, бо вiн нетерпляче пiдiбгав пiд бiк собi подушку й сперся на неï всiм тiлом. А Сергiй Петрович, стараючись не показати того, спостерiгав ïх обох, а надто Марусю, з таким глибоким зацiкавленням, з яким учений спостерiгає реакцiю елементiв у якомусь експериментi, вiд якого залежить усе його життя. — То виходить, що Сталiн... — почала було Маруся i зупинилась. Потiм тихше закiнчила: — ...що Сталiн не любить правди? Але ж в iсторiï компартiï розповiдається, як вiн замолоду глибоко вiдчував неправду царського режиму, як вiн боровся з нею, як його жандарми арештовували, тримали в тюрмах, у засланнi, як вiн робив з Ленiним революцiю за правду i справедливiсть, за всiх експлуатованих i бiдних проти багатих i експлуататорiв. Хiба це — неправда, дядю? Сергiй Петрович знову помацав руками по бiчнiй кишенi, в якiй колись носив тютюн, але тiльки зробив горлом так, наче ковтнув щось, i поклав руку на колiно. — Так, до певноï мiри це — правда, — обережно вiдповiв вiн. — Замолоду люди бувають здоровiшi, чулiшi до закону правди. Потiм вони старiються, слабшають, всерединi ïх розвиваються iншi сили, якi й забивають iнстинкт правди. А надто такi сили як любов до влади, панування, високоï оцiнки себе людьми, до оплескiв, вихваляння, плазування перед ними iнших людей. Ця любов до високоï оцiнки у людей спадкова, вона стала немовби просто iнстинктом. От ти, Марусю, поспостерiгай сама себе, i ти помiтиш, що й у тебе є нахили до того, щоб тебе люди високо цiнили, хвалили, шанували, навiть заздрили тобi. Це знов таки навiть у нижчих тварин помiчається, собаки, наприклад, дуже чулi до оцiнки ïх, дуже люблять, щоб ïх хвалили, i не люблять, коли ïх лають (не б'ють, а тiльки лають!). Розумiється, висока оцiнка несе з собою всякi вигоди: пошану, грошi, любов. От у нас, у Радянському Союзi, дуже вживається оцiнка в роботi, оце наше соцзмагання, або в спортi: хто дужчий, хто кращий. — У нас у школi весь час змагаються, — вставив Iвасик. — I скрiзь люди, Iвасику, змагаються та прагнуть найкращоï оцiнки. I то добре, коли заслуговують ïï. Але є люди, якi високоï оцiнки не заслуговують, а бажання ïï мають дуже велике, навiть хворобливе, ненормальне. Так от, Марусю, то правда, що Сталiн у молодостi, коли мав i здоров'я i сили, то мав i iнстинкт справедливости сильний, здоровий. I заслуговував високоï оцiнки. А як почав старiти, коли сили почали слабнути, iнстинкт правди почав приглушуватись iншими силами, отим себелюбством, славолюбством, владолюбством... — Ой, дядю! — скрикнула Маруся. — Так, виходить, що всi старi люди повиннi бути страшними егоïстами, себелюбами...? — Нi, дiвчино, не всi, а тiльки тi, якi живуть у сприятливих для розвитку цих сил обставинах. У нас з тобою тепер нема владолюбства. А дай нам владу, дай можливiсть панувати, командувати, i ти побачиш, як ми швиденько навчимось дивитись на себе як на вищих iстот, бути владолюбами, як полюбимо таку професiю. — Але ж багато людей (та що: майже всi люди) так високо оцiнюють Сталiна! — аж пiднесла голос Маруся. — Його ж так усi люблять, так славлять. Вiн же справдi такий генiяльний, вiн усiм нам батько. Як же так, справдi, дядю? Ти несправедливий до нього. Експеримент почав давати небажанi й навiть небезпечнi результати. Сергiй Петрович вдивився в Марусю: очi в неï були напруженi, стривоженi, навiть зляканi. — Так, Марусю, ти маєш рацiю: багато людей щиро люблять Сталiна й високо оцiнюють його. I я тобi висловлюю оце не свою думку про нього, а думку iнших людей. Я стараюсь бути якраз справедливим, об'єктивним, я слухаю тих i тих, а хто з них має бiльше рацiï, це не нам, мабуть, судити. Так що ти на мене так дуже не накидайся, а послухай уважно. — Я готова слухати, але коли ж... — Ну, от i добре. Так давай тепер розглянемо, що кажуть однi i що кажуть другi. Ти, видно, добре знаєш, що кажуть тi, якi хвалять i люблять Сталiна. Але що кажуть iншi, напевно не знаєш, бо казати що-небудь проти Сталiна, як тобi вiдомо, у нас заборонено. Правда ж? Маруся знизала плечима й нiчого не сказала. — Так от, давай насамперед проаналiзуємо, кого ми, звичайно, любимо, а кого нi. Ми любимо тих, хто нам добро робить. Правда? А того, хто робить зло i приносить страждання, того ми не любимо, ненавидимо, лаємо. Правда ж i це? Так, Марусю? Маруся, не знаючи, до чого воно йдеться, ухильно муркнула: — Не знаю. Здається. — Та певно, що так, це просто iстина. Отже хто у нас повинен любити Сталiна? Очевидно тi, кому вiн дає добро. А що таке у нас в Радянському Союзi добро? Це насамперед добра ïжа, добра одежа, добре помешкання. А зло — погана ïжа, погана одежа, погане помешкання. Правда? А ти знаєш, скiльки людей i нас мають погану ïжу й погане життя взагалi? Ти цiкавилась цим питанням? Маруся зам'ялась i троки знiяковiло сказала: — Я не мала нагоди цим цiкавитись В партiï про це не говорять. Але я думаю, що ïх не так багато. — Нi, Марусино, на жаль, ïх дуже багато. А що в партiï цим не цiкавляться i про це не говорять, то це зрозумiло. Спробуй поцiкавитись, i ти побачиш, що тобi за те буде. — То, виходить, що ми, тато, мама, я i вся родина любимо i високо оцiнюємо Сталiна за те, що ми маємо добру ïжу, добру одежу, добре помешкання? — гостро спитала Маруся. Сергiй Петрович немов не помiтив ïï тону й навiть з усмiхом одповiв: — А що ж, хiба ви повиннi за це ненавидiти його? Це ж було б ненормально, антиприродно, нiде цього не буває, за добро не ненавидять. Маруся гордо пiдвела голову. — Ми любимо Сталiна за те, що вiн робить добро всiм людям. I то неправда, що у нас багато людей погано живуть. Так було колись. Але потiм, як сказав Сталiн, жити стало легше, жити стало веселiше. Це його власнi слова, як ти напевно знаєш, а вiн брехати не буде. I вся наша лiтература, всi нашi журнали, книги, газети, всi кажуть, що ми творимо щастя у нас i будемо творити його на всiй плянетi. I ми готуємо свiтову революцiю для того, щоб знищити соцiяльну несправедливiсть на землi i установити на нiй такий соцiялiзм, як у нас. I Сталiн веде нас у ту боротьбу. От за що ми його любимо, а не за те, що ми маємо добру ïжу i багато грошей! Тато заробляє тi грошi своєю працею. I крiм того, вiн член Верховноï Ради. А депутати Верховноï Ради одержують великий гонорар. Отже тут нiякоï несправедливости немає. Нi, ми не за грошi любимо Сталiна. Ти несправедливо кажеш, дядю. — Тим краще, тим краще, голубонько! — поспiшно сказав дядьо. — От тiльки мимоволi виникають деякi питання. От, наприклад, таке: коли ми вже маємо соцiялiзм i щастя i вже йдемо, як тобi вiдомо, в комунiзм, то для чого партiï, чи Сталiну, коли хочеш, вживати таких засобiв охорони нашого щасливого ладу? Ти сама тiльки що сказала: який же то соцiялiзм, коли треба бути сексотами на своïх батькiв, посилати ïх, як ти сказала, на муки i смерть? Як ти думаєш? Маруся стисла золотистi брови з таким виразом, наче хтось болюче наступив ïй на ногу, i мовчки стала дивитись убiк. А Сергiй Петрович знову, немов не помiтивши того, невинно продовжував: — Крiм того, чого треба так страшно охороняти свiй народ, так пильно забороняти всяку правду, коли вiн щасливий? Яка пропаганда ворогiв комунiзму може його переконати, що вiн нещасливий? Га? Ти про це думала коли-небудь, дiвчинко? Маруся знов нiчого не вiдповiла, Iвасик хмикнув, а Сергiй Петрович продовжував; — Так, Марусино, ти маєш рацiю, всi у нас хвалять Сталiна, всi звуть його i генiєм людства, i сонцем плянети, найпрекраснiшим iз людей за всю iсторiю людства. Це так. Але... В яких умовах i для чого тi чи iншi люди так кажуть? Чи дiйсно вони так оцiнюють Сталiна? Оце цiкаво. Та от, дiвчино, скажу тобi одверто: от я оце тiльки що на зiбраннi учених i службовцiв нашоï хемiчноï iнституцiï найбiльше хвалив Сталiна i внiс пропозицiю послати йому привiтання i назвати його найгенiяльнiшим хемiком на землi всiх вiкiв. Мою пропозицiю було прийнято i привiтання послано. Мене за неï треба було б зараз же арештувати як за нахабний глум з вождя, а моï колеги з заздрiстю дивились на мене i вiтали мене за те, що саме менi прийшла така чудесна iдея. Маруся пiдвела очi й з хмарним незрозумiнням зупинила ïх на гостренькому личку дядя Мишки. Воно сумно посмiхалось. — Для чого ж ти зробив це? — понуро спитала вона. — Для того, щоб випередити своïх колег, щоб показати, що я найбiльше люблю й оцiнюю Сталiна. Для того, дiвчинко, щоб рятувати себе i свого сина. Це ж бо єдиний спосiб у всiх нас саморятування. У всiх, дiвчинко, хто не хоче бути... мученим i знищеним. Всi кричать i перериваються вiд любови до Сталiна. А бiльшiсть iз них в той же час смертельно ненавидять його i смiються з нього (в душi, розумiється). — Але за що, за що?? — з одчаєм скрикнула Маруся, — Та це ж вiн же найдужчий за всiх вождiв, це ж вiн має всю владу, вiн генералiсимус, вiн, а не хто iнший. Значить, вiн найрозумнiший, найенергiйнiший, найвiдданiший справi соцiялiзму чоловiк! I тiльки за це його вибрано на такий великий пост. Як iнакше могло бути? Як? I Маруся з такою тугою i жадобою вп'ялась очима в лице Сергiя Петровича i лице ïï здалось од цього таким схудлим, що вiн одвернув свiй погляд убiк i тихо сказав: — Так, правда, говорять однi. А другi кажуть iнше. Вони кажуть, що Сталiн — найстрашнiша людина в iсторiï людства. Що вiн — не тiльки не генiй, а просто досить середня людина. Розповiдають, що його товаришi по партiï, надто товаришi Ленiна, називали його iдеальною середнiстю. — Але ж це все ж таки вiн має владу, а не вони! Вiн! — уперто й навiть злiсно закричала небога. — Його вибрано на вождя партiï й народу, його, а не ïх! Це ж усiм видно, це ж факт очевидний! Сергiй Петрович все так само сумно посмiхався. — Так, це — факт очевидний, i є люди, якi його пояснюють так, як оце ти. Але iншi (не я, Марусино, а iншi, я тiльки переказую ïхнi погляди), iншi пояснюють цей факт iнакше. Вони кажуть, що Сталiна нiхто не вибирав, що вiн сам себе вибрав на вождя чи диктатора, що вiн повбивав усiх своïх конкурентiв, всiх, хто був хоч чим-небудь видатнiший за нього. Зiнов'єва, Рикова, Бухарiна, Троцького, Каменева i десятки старих партiйних товаришiв Ленiна, творцiв бiльшовицькоï революцiï. — А чого ж вони не вбили його i не стали диктаторами? Значить, вiн був дужчий за них? А дужчий, то значить розумнiший, генiяльнiший! Хiба нi? Сергiй Петрович стомлено похилив голову: нi, експеримент явно провалювався. Дiвча хапалось за своï соцiяльнi ласощi й нi за що не хотiло випустити ïх. I, очевидно, буде захищати ïх до цiлковитого загублення чуття правди й логiки, якi в початку розмови, здається, досить виразно виявлялись у неï. I чи не кiнчить вона своï аргументи найдужчим, найвiрнiшим способом: доносом на нього? — Ну, дядю, чого ж ти мовчиш? Чого вiн лiквiдував своïх суперникiв, а не вони його? Що кажуть критики Сталiна? — Вони кажуть, Марусю, що в його суперникiв не було того, що є в нього. — Ага! Я ж це й кажу! — Так, Марусю. Критики Сталiна кажуть, що в суперникiв його не було тiєï тупости до страждання людей, яка є у Сталiна, що його iнстинкт егоïзму роздувся i заглушив iншi сили, наприклад, чуття жалости, спiвчуття, милосердя, яке буває у всiх нормальних людей, що в нього нема нiякого чуття товариського обов'язку, нiякоï моралi. А в суперникiв не було, мовляв, цiєï генiяльноï якости, вони були слинявi, як вiн ïх називав, вони не мали, наприклад, вiдваги засудити на голодову смерть мiльйони людей ради партiйноï лiнiï. А вiн мав. I тому вiн виявив себе дужчим i найгенiяльнiшим. I то ж вiн, кажуть критики, створив таку генiяльну систему охорони своєï влади, яка примушує дiтей доносити на батькiв, а батькiв на дiтей, яка всiх громадян Радянського Союзу робить шпигунами, яка вбиває в них найприроднiшi чуття людини, яка тримає в рабствi, покорi й вiчному страху сотнi мiльйонiв людей. Це, дiйсно, надзвичайна здатнiсть! Та коли ж так, дiвчино, коли пiшло на щирiсть, то я тобi розкрию ще один секрет, все одно! Слухай i ти, Iвасику, слухай усiм серцем. Сергiй Петрович машинально полiз рукою в тютюнову кишеню й зараз же вийняв ïï. — Слухайте: вам уже вiдомо, що у мене був iще один брат, Марко, i що його вбито на каторзi. Вбито, Марусю, як ти знаєш, при твоєму батьковi, що вiн його вкусив з ненависти. Брата мого, Марка, Iвасику, було заслано в каторжнi роботи за те, що вiн брав участь в украïнськiй органiзацiï, яка боролась за волю й самостiйнiсть Украïни. Нас, мене i братiв моïх Степана та Євгена, було арештовано разом з Марком. Але нас не було заслано на каторгу. Нас усiх, Марка i нас трьох, радянська влада мучила й катувала цiлий мiсяць. Мене цiлий тиждень годували самими оселедцями й не давали води, це — звичайний спосiб допитiв у радянських тюрмах. Я губив розум од спраги, починав уже божеволiти. Тодi давали менi трiшки води. Потiм другий тиждень мене тримали в темному кльозетi без сидiння, в якому не було мiсця щоб повернутись. Твою маму, Марусю, яку було теж арештовано з нами, щодня за ноги так само тримали в кльозетi головою вниз у дiрцi i втикали голову в страшну гущу. Вона теж почала божеволiти. Тата твого, Марусю, так само катували. Так само було й Марковi. Але Марко все це витримав, не здався i його заслали на каторгу, на страшнi роботи. А ми всi четверо не витримали, ми всi пiдписали все, що партiя хотiла, i зобов'язались усе своє життя бути сексотами. I такими ми є й тепер, Марусю: i я, i тато твiй, i мама... Тут Маруся раптом упала боком, головою вниз на Iвасеве лiжко i гiрко, жагуче заридала. Iвасик обняв ïï, притулився до ïï голови своєю головою i теж заридав. Сергiй Петрович устав, помацав себе по кишенях, пiшов до столу, пошукав очима, взяв грудочку цукру i поклав у рот, а губи йому дрiбно-дрiбно тремтiли. I так, смокчучи цукор i витираючи очi ребром руки, вiн ходив од дверей до лiжка Iвасика i понуро думав. Роздiл 12 Нарештi дiти потроху затихли й довго непорушне лежали. Сергiй Петрович пiдiйшов до них i сiв на свiй стiлець. Маруся, не пiдводячи голови, витягла з кишенi бiля пояса хусточку i витерла очi та лице. Iвасик одсунувся i теж утерся рукавом сорочки. Маруся пiдвелась i, дивлячись кудись повз дядя, хрипко, застуджено i мертво промовила: — Що ж нам тепер робити? Сергiй Петрович не зразу вiдповiв. — А ти сама як думаєш? — обережно спитав вiн. Маруся з понурою, злою рiшучiстю труснула головою: — Я вийду з комсомолу i вiдмовлюсь бути сексоткою! — А який буде результат? — нiжно погладив ïï рукою по руцi Сергiй Петрович, немов попереджаючи ïï одчай. — Тебе зараз же арештують, вiзьмуть на допит, замучать, i ти пiдпишеш на себе, на батька, на матiр, на мене й на всiх, кого вони тобi назвуть. I нас теж арештують, замучать i, мабуть, уб'ють. Оце все, що вийде з твого хорошого, чесного пориву. Нам, дiвчинко, радянським людям, унеможливлено бути чесними, смiливими, добрими, правдивими. Це злочинство, за яке ми повиннi платити страшними муками i смертю. — Ну, а що ж менi робити, Боже мiй? — з одчаєм скрикнула Маруся, а Iвасик аж перевернувся на спину i зараз же знову лiг на бiк. Сергiй Петрович уважно й неспокiйно глянув на сина й знову повернувся до небоги. Але не вiдповiв ïй. — Ну, що, дядю, ну, що робити? Як же менi поводитись тепер? Я ж бiльше не можу так? Тодi дядьо злегка перехилився до неï, ще в такiй позi помовчав i нарештi ще тихiше сказав: — Брехати. Маруся незрозумiле наставила на нього великi очi з iще мокрими вiд слiз стрiльчастими вiями, подiбними до довгих знакiв оклику. — Брехати? Кому? Як? У чому? — Всiм у всьому. А надто тим, якi нас мучать. Це — єдиний, дитино, засiб нашого самозахисту (зрештою, як i усiх слабеньких живих iстот на землi). Ми — окупованi, дiти, ворожою, воєнною армiєю Сталiна i його Полiтбюра. Ми не смiємо нi протестувати проти ïхнiх насильств, нi критикувати, нi навiть виявляти якi-небудь знаки невдоволення. За це окупанти мають право переможцiв усяко нас карати й без суду убивати. Отже як бути окупованим? Вони мусять мовчати, слухати завойовникiв-окупантiв, працювати на них i навiть посмiхатись до них. А як нi, то ïх замучать i перестрiляють. Так буває раз у раз мiж завойовниками i завойованими, це закон вiйни. Правда, є люди, якi здатнi краще на муки пiти, нiж посмiхатись до катiв. Я вже казав вам про це. Але не думайте, дiти, що всi, якi посмiхаються, поганi люди, продажнi, боягузи, безвольнi. Або що вони не розумiють, що роблять. Нi, i воля, i розум, i чеснiсть ïхня може й готовi не слухатись катiв, готовi йти на всякi муки ради правди й свободи, готовi навiть смерть прийняти. Але не в усiх нервова система слухається ïхнього розуму i волi. У бiльшостi теперiшнiх людей вона не така, як була, наприклад, у стародавнього грецького фiлософа Епiкгета. Вiн так само, як i ми, попав у рабство, тiльки не до кремлiвських, а до римських завойовникiв. Рабовласник примушував його вiдмовлятись од його вiри, i коли Епiктет не згоджувався, той його мучив, бив, колов, викручував йому руки, ноги. А Епiктет тiльки попереджав його: Ой, не дуже калiч мене, адже я не буду здатний працювати на тебе. Та той не слухав i одного разу так крутнув ногу фiлософа, що зломив ïï. А той йому й сказав на це: От, бач, я ж тобi казав. От i зламав ногу. Та й усе. I вiри своєï все ж таки не змiнив. А ми цього не можемо. Сергiй Петрович сумно похитав головою i в задумi полiз рукою в тютюнову кишеню. Вийнявши зараз же руку, вiн глибоко зiдхнув i продовжував: — Наша нервова система хворенька, слабенька, вона вiд мук здiймає такий лютий крик, таким жахом обгортає волю, мозок i всю iстоту мученого, що заглушує всi чеснi постанови, всi благороднi й гордi переконання i пхає до прийняття всякого мерзенного злочинства супроти свого сумлiння, супроти всього свого найдорожчого i найсвятiшого. От як з нами трьома братами було. А коли вже раз нервова система пiддалась тому жаху i примусила когось пiти на таке злочинство, то вона йому вже бiльше не дасть визволення. Вiд самоï згадки про тi муки вона сповнює все єство людини таким жахом, що губиться всяка воля до опору. Для таких людей нема визволення, хiба що... Сергiй Петрович на кiлька секунд замовк i тихiше додав: — ...хiба що в самогубствi. Менi доводиться читати емiгрантськi росiйськi та украïнськi видання. В них деякi дурнi називають нас, радянських мученикiв, негiдниками, плазунами, зрадниками, продажними людьми й таке iнше, бо ми працюємо пiд радянською владою, служимо в завойовникiв, навiть пишемо книжки, навiть хвалимо окупантiв. О, тим емiгрантам i чужинцям дуже легко так судити нас! А нехай би прийшли сюди, нехай би спробували тут висловити своï свободолюбнi, правдивi, прекраснi погляди. Чого б вони досягай? Вони навiть пiвслова не встигли б сказати, як зникли б з лиця землi. Або ж... заплазували б, зацiлували б ноги Сталiну, захлинулись би вiд своïх славословiй йому. Маруся з усiєï сили зiдхнула i, немов визволяючись од чогось, з обуренням покрутила головою. — Нi, нi, я все ж таки не можу повiрити! Щоб отой Сталiн, якого так.., який так... Ну, хай у нас є такi, що його не люблять, але ж його так високо цiнять за кордоном, по всьому свiтi, навiть в Америцi. Та я ж пам'ятаю, як Черчiл i Рузвелт називали його весь час на мирних конференцiях великим Сталiном, генiяльним Сталiном. Хiба нi, хiба нi. Скажи сам! Скажи! Сергiй Петрович посмiхнувся своïм сумним усмiхом на цей крик одчаю й неохоче пробурмотiв: — Так, Рузвелт i Черчiл були людьми європейськими, дипломатами, вони мали звичку розмовляти з азiятськими владиками й знали ïхнi звичаï. О, великий царю, о, пресвiтлий султане! О, сонце сходу й всього свiту, прийми смиреннi вислови твоïх пiднiжкiв, бiдного Рузвелта i покiрного Черчiла... Розумiється, тiльки простодушнi, наïвнi люди в СССР могли прийняти цю формальну ввiчливiсть за вияв справжньоï оцiнки Сталiна. Тепер Черчiл говорить щось iнакше, а Рузвелт перед смертю висловлювався про Сталiна як про людину нечесну, пiдступну, фальшиву, яка свого власного слова шанувати не може, одне слово, як про справжнього й не гiдного жодного довiр'я азiята, який шанує i цiнить тiльки брутальну, фiзичну силу. Менi сумно переказувати тобi це, дiвчино, бо я розумiю, як болюче вiруючим людям бачити деякi своï iкони в iншому, нiж ïхнє, свiтлi. Маруся аж очi заплющила, щоб не чути, i закричала: — Ну, а всi закордоннi комунiсти? А поети, письменники, вченi на Заходi, а мiльйони робiтникiв, хiба ж вони не славлять Сталiна? Вони ж не дипломати, i вони — незалежнi вiд нього. Сергiй Петрович неспокiйно подивився на вiкно й на дверi та притишеним голосом сказав: — Тихше говорiмо... Закордоннi комунiсти? Мiльйони робiтникiв? Так, Марусю, вiра в Сталiна i в наше щастя, створене ним, у найтемнiшоï маси робiтництва на Заходi є. Яке це щастя, ми добре знаємо. А щодо поетiв, iнтелiгентiв усякого роду там, якi вважають себе за лiвих i славословлять Сталiна, то краще б не говорити про цих наïвних i смiшних, або продажних i гидких людей. Коли вони щирi, активнi, вiрнi комунiзмовi люди, то хай iдуть сюди творити з нами наш соцiялiзм, хай! Чого ж вони волiють сидiти собi по своïх Францiях, Англiях i iнших буржуазних краïнах? Того, Марусино, що вони вже знають, що коли вони справдi чеснi й щирi, то вони за свою чеснiсть, щирiсть, правдивiсть будуть зараз же по приïздi засланi на Сибiр, у концтабори. — Як? — здивувалась Маруся, — вони це знають i все ж таки вважають себе за чесних? — Так, вважають. Ех, Марусино моя, колись i я, i твiй батько, i убитий нами Марко — всi ми були чесними наïвниками. Ми теж, повiривши Москвi, хотiли творити нове життя, соцiялiзм на Украïнi й по всьому свiтi, ми, як тисячi iнших соцiялiстiв, якi хотiли бути активними, послiдовними, самовiдданими iдеï визволення соцiяльно-окривджених, ми теж повiрили, що Ленiн, Троцький, Сталiн та ïхнi найближчi спiвробiтники перемогли в собi iнстинкти панування, насилля, що ïхня мета була справдi будування щастя на землi. Ми пiшли на спiвробiтництво з ними. А вони нас схопили за горло i примусили стати ïхнiми покiрними сексотами, безсловесними, пiдлими рабами, шпигунами й катами своєï власноï батькiвщини, нашоï прекрасноï Украïни. Оце, дiти моï, та правда, яку ми, мордованi, закутi раби, не смiємо сказати вголос, а тiльки шепочемо своïм найближчим. Та й то боïмось: а чи цi найближчi не пiдуть зараз до наших катiв i не донесуть на нас, не вiддадуть нас ïм на новi муки? — О дядю! О дядю!! — розпачливо, з пекучим болем сплеснула руками Маруся. — Якщо це ти про мене... як ти можеш таке про мене думати! Як ти можеш?? I вона знову впала головою на лiжко Iвасика i затрусилась плачем. — Ну, вибач, голубонько, ну, вибач... — нiяково забурмотiв Сергiй Петрович i почав нiжно гладити рукою ïï плече, — я старий iдiот. Я не тебе мав на увазi. Маруся рвучко пiдвелась, i, не витираючи слiз, дивлячись усiм своïм розчервонiлим лицем у лице дядя, жагуче заговорила спухлими губами: — Та я серце своє закушу зубами, голову розiб'ю об стiну, а не дам нiякими муками витягти з себе нi на кого доноса. А ти... на тебе... О Боже!.. Ну, добре. Тепер ти кажи менi, як менi бути з моïм сексотством. Що я повинна казати Бєлугiну? Ну, добре: брехати всiм i в усьому, як ти сказав. I своïм, i татовi, i мамi, i тобi, значить? Сергiй Петрович застережливо пiдняв палець. — Нi, Марусино, обережно. Не так просто бери мою пораду. Насамперед зрозумiй як слiд сам принцип. Не всяка брехня добра. Що таке брехня? Брехня це камуфляж, ховання правди. Нашi окупанти ввесь час уживають проти нас цього камуфляжу. Вони пiдробляються пiд усе, що ми цiнимо i любимо, прибирають собi той самий колiр i таким способом приваблюють до себе довiрливих людей. А потiм хапають ïх i беруть пiд свою владу. Як же нам на це реагувати? Ми знаємо, що є в дiйсностi пiд камуфляжем, але вголос ми не виявляємо свого знання, ми пiдтакуємо, ми згоджуємось, ми славословимо Сталiна за дане нам щастя. Отже, ми брешемо, але ми й о м у брешемо. Але не собi й не своïм найближчим людям. Розумiєш? Навпаки, ми повиннi дужче за всiх любити правду, тим бiльше, що ïï в нас грабують. I Боже борони брехати самим собi! Брешучи собi, ми робимось дiйсними плазунами, пiднiжками, рабами. Такi є тi з наших письменникiв, поетiв, якi брешуть самi собi. I не треба брехати й близьким собi людям. Менi ви повиннi казати правду, бо ми вже одне, ми — товаришi до смерти мiж собою. Але щодо iнших, то треба бути дуже обережними. — Навiть щодо тата i мами? — кинула Маруся. — Щодо тата, то я поки що нiчого певного сказати не можу. Ми з ним не говоримо на цi теми, хоч i знаємо один про одного, що ми сексоти, що iнакше не могли б бути живими i на волi. Тим паче, щодо твоєï мами, Марусю. Вона була тодi дуже намучена i на все життя стероризована. Коли б ти ïй сказала правду, вона б, може, сильно перелякалась i вiд переляку могла б наробити великоï шкоди i собi, i всiм нам. Отже ïй я раджу нiчого не казати, себто брехати. Ну, само собою, що всiм iншим людям, товаришам, приятелям, подругам, всiм брехати. У тебе є який-небудь залицяльник, якийсь близький товариш iз комсомолу? — О нi, — зробила зневажливу гримасу Маруся. — Я не люблю наших комсомольцiв: брутальнi, порожнi, глупi, з ними нi про що й говорити не можна. Сергiй Петрович зробив рух, немов хотiв спинити ïï. — Ну, ти так не кажи, дiвчино, про нашу молодь. Так нас за кордоном судять. Радянськi люди, а надто молодь, мовляв, егоïсти. А тi суддi й не знають, що це може бути тiльки камуфляж наших людей. Розумiється, є i справжнi дурнi та егоïсти, де немає цього добра? Але щоб уся наша молодь була така, це — неможливо, це — протиприродне. Отой закон правди дiє в наших комсомольцях так само, як i скрiзь на свiтi. Вони так само вiдчувають (i не можуть не вiдчувати!) неправду, несправедливiсть. Тiльки вони не можуть, не смiють виявляти цього вiдчування, маючи страх кари за те. I тому вони мовчать, або поводяться брутально, глупо, дико. Так само вони не дурнiшi за iнших, з ними можна було б говорити про всякi речi. Але про що можна вiльно говорити у нас у Радянському Союзi? Нi про що. Нiхто своєï думки нi мати, нi висловлювати не смiє, треба повторювати тiльки те, що наказує партiя. Отже хоч-не-хоч, треба про все цiкаве мовчати i говорити на банальнi, пустi, дурнi теми. I всi спiврозмовники виходять немов би дурнями. От ти ïх так i оцiнюєш. А вони, мабуть, тебе вважають за дурну, порожню дiвчину, бо нiколи не говорять з тобою про щось цiкаве й серйозне. Нi, Марусю, ти не суди так поспiшно людей наших. Але, коли в тебе нема серед хлопцiв нiкого близького, то й надалi будь дуже обережна, камуфлюй себе пiд партiйний колiр i спостерiгай, учись розпiзнавати пiд камуфляжем свого, близького. I тодi, як розпiзнаєш, потрошку пiднiмай свiй камуфляж. Коли вiн так само почне пiднiмати, тодi зможеш ще ближче пiдiйти до нього. Але без наради зо мною нiяк не одкривайся нiкому, бо кожна радянська людина може бути сексотом. Чуєш, Марусю? — Чую, дядю... — пригнiчено проговорила Маруся i раптом додала: — А хто такi термiти? Може, це — ми? Сергiй Петрович посмiхнувся. — Марко досить влучно назвав нас. Так, коли хочеш, ми — термiти. Ми схованi, ми пiд камуфляжем гриземо ту психiчну тюрму, в якiй нас тримає Сталiн. До речi, дiвчино: ти не думай, що я, кажучи Сталiн, маю на увазi тiльки цю одну людину. Нi, Сталiн це цiлий режим, цiла фiлософiя життя. Сталiн може померти, але його режим лишиться, i я так само буду казати Сталiн. I коли ми гриземо тюрму Сталiна, то гриземо весь режим. I правду писав Марко, що термiтiв є мiльйони. Не може бути iнакше. Тiльки вони мусять працювати в темнотi й не бачити однi одних. Але коли ми пiдгриземо всю радянську тюрму i настане слушний час, вона немовби сама собою впаде, i ми всi вийдемо на волю i побачимо однi одних. I Сергiй Петрович аж руки потер од задоволення. — Тiльки гризiмо, дiти, дуже обережно. I нiяк-нiяк нi в гнiвi, нi в страху, нi в горi не скидаймо перед окупантом нашого камуфляжу. Нехай вiн пiд ним розбере, хто термiт, а хто ïхнiй. Ми всi ïхнi, ми всi — на сто вiдсоткiв своï, ми дуже любимо Сталiна, ми навiть не мовчимо, а кричимо, ми вихваляємо його поперед усiх. От нехай i розбере Сталiн, чи багато вiн має своïх. Окупанти брехнею нас хочуть затуманити, щоб мiцнiше тримати в своïй тюрмi. Добре. Так i ми будемо мати ту саму зброю. Давно вже сказано за кордоном, що СРСР краïна велетенськоï, страшенноï, сталiнськоï брехнi. Тiльки той, хто пустив у свiт цю формулу, ще не знав, що там є ще iнша, наша, термiтська, брехня, I хто знає, чия брехня переможе. Так що ви, дiти, не сумуйте i не вагайтесь: наша брехня чесна, самозахисна, справедлива брехня. Любiть правду в собi i будьте розумнi, хитрi, мужнi в брехнi мучителям нашим. Згода, Марусинонько? Маруся пiдвела голову, набрала повiтря в груди i шумно видихнула його. — Згода! — I не будеш каятись, що з сексотки термiткою стала? — О нiколи! Я тепер розумiю, що я вже й ранiше вiдчувала щось, але не знала, що i де, i не смiла про це думати. А тепер... О, нехай! Ми будемо гризти тюрму. Правда, Iвасику? I вона з бурхливою нiжнiстю обняла хлопця, який не зводив з неï захоплених очей. — Ой, сильна правда! На всi сто! — крикнув вiн i аж поцiлував Марусю. Вона вiдповiла йому гарячим поцiлунком, потiм схопилась, пiдбiгла до Сергiя Петровича i його теж обняла й поцiлувала. — Спасибi, дядю! Спасибi. Тепер у мене легко на душi. А як iшла сюди з цiєю сексоткою в свiдомостi, ну, хоч кидайся в Москву-рiчку або пiд автобус. Тепер я знаю, що i як робити. А ти, дядю, не бiйся, тебе не арештують. Iвасик буде ходити до них i камуфлюватись пiд них. Правда? Я буду те саме робити з нашим Бєлугiним. А коли б, дядю, щось сталось з тобою, ти не бiйся за Iвасика, я його збережу, поки вони тебе випустять. Будь спокiйний. Ну, а тепер я мушу бiгти додому, — там десь мама сильно турбується, куди я дiлась. Та й ïсти тепер дуже захотiлось. Я хутко знов забiжу до вас i буду тепер часто забiгати. Бувай, дядю! Бувай, Iвасику! I, ще раз попрощавшись, обнявши обох, вона в тому самому пiднесеннi майже вибiгла з кiмнати. А Сергiй Петрович пiдiйшов до сина, обняв його i хотiв щось сказати, але в дверi застукала i в кiмнату вбiгла Маруся. — Ой, вибачте, я забула дещо. Дядю, дай менi яку украïнську книжку. Я хочу вчити свою рiдну мову, яку я забула. Коли я хоч трохи вивчу ïï, ми будемо говорити мiж нами по-своєму. Правда? Можеш дати, дядю? Дядьо почухав кiнчик носа. — Гм!.. Що ж я тобi можу дати? Все небезпечне. Хiба що Шевченка? Вiн дозволений Сталiном. Але все ж таки... Гм... Ну, добре, дам Шевченка. Тiльки не показуй нiкому й ховай пiд замок... Нi, стiй! Не ховай. Як хто-небудь знайде, то йому буде пiдозрiло: чого раптом ти схотiла читати якогось там хохлацького Шевченка i ховаєшся з ним. Навпаки, тримай його одверто, мовляв, здобула книжку, щоб зазнайомитись з украïнською мовою, як ти знайомишся з французькою чи англiйською. Добре. Ось i Шевченко наш. Iди, старий, до хитроï термiтки та розказуй ïй про нашу Украïну. Бери, дiвчино, i бережи. Маруся з пошаною, так як беруть дорогоцiнну рiч, обережно взяла товстенький том у шкiрянiй палiтурцi й притулила його до грудей. I ще раз сказавши бувайте!, тепер поважно вийшла з кiмнати, — з священною рiччю бiля грудей бiгти не годиться. [Пiд час своєï подорожi Украïною Степан Петрович остаточно переконується, що Сталiн та його система викликають до себе тiльки ненависть народу. В одному з радгоспiв Iваненка заарештовують i звинувачують у тому, що вiн — американський шпигун. Не витримавши катувань, Степан Петрович погоджується з цим. Пiзнiше його звiльняють, але його здоров'ю завдано значноï шкоди. Приïхавши до Москви, Iваненко зустрiчається з Дев'ятим i розповiдає йому про своï враження вiд зустрiчей з людьми. На засiданнi Полiтбюро Дев'ятий виступає з пропозицiєю: Сталiн має добровiльно погодитись на запровадження в краïнi системи трудовоï колектократiï. Вождь народiв утримується вiд остаточноï вiдповiдi i обiцяє подумати.] 1950 ________________________________ 11 Найкраща, аристократична дiльниця Києва.
СЛОВО ЗА ТОБОЮ, СТАЛIНЕ!


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация