<< Главная страница

Суд



Категории Володимир Винниченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Недiля. Був дощ, i надворi ще не зовсiм вияснилось. Над умитим садом стоïть туман i сiрим порохом сiдає на зимну, подекуди полинялу залiзну покрiвлю панського будинку. Село також у туманi, але з гори видно, як сонце прудко бiжить десь iз поля, золотить баню церкви, мина чорногуза, що стоïть на клунi, i, пливучи по хатах, наближається до економiï. Земський начальник Михайло Денисович Самоцвiт, вигодований опецькуватий чолов'яга з пiдстриженими, мов стрiха, чорними вусами й розтопiрченими вухами, що дуже нагадують лiхтарi бiля брички, вийшов iз душних покоïв надвiр i поволi ходить собi бiля Ґанку, балакаючи з гостем. Гiсть, молодий, високий панок iз блiдим млявим лицем i з жовтяками пiд очима, приïхав позичити жатку, але Самоцвiт послав прикажчика на село, й видати ïï нема кому. Ходять i чекають балакаючи. Гостю, очевидячки, нудно й нiколи, але вiн покiрливо ступає поруч хазяïна, криво, невпопад усмiхається й хитає головою, коли треба й не треба. На йому солом'яний сiренький капелюшок, штанцi навипуск, ковнiрчики й синенький коротенький пiджачок. Кишенi у цьому пiджачку пошитi так високо, що панок як закладе туди руки, то так i нагадає зараз тих коникiв iз пiднятими нiжками, що стрекотять i стрибають по стернi. Шпориш, що густо порiс бiля Ґанку, мокрий вiд дощу й росить ноги, але гiсть мовчки слухає та iнодi тiльки дивиться з ненавистю на кiнчик сiрого вуха й носа, що нiби виглядають до його з-пiд начальницького дворянського картуза з червоним шнурочком. — Да-а! Погода ловка, ïй-богу, ловка, молодой человєк! — раптом зупиняється Самоцвiт i, широко потягнувши в себе дух, мовчки усмiхається до гостя. Молодой человєк також зупиняється, усмiхається для чогось навкруги, мов провiряючи, чи справдi погода ловка. — Д-д-а, — мимрить вiн. — Хорошо... Вот только насчет жатки я хотел бы вас попросить, может быть, без приказчика как-нибудь. — А боже мiй, молодой человєк! — з веселим нетерпiнням скрикує Самоцвiт. — Сказав же вам, що дам... — Да, то нам, может быть, что-нибудь поправить. — Молодой человєк! Коли я даю жатку, значить, там нема чого поправлять... Я тiльки через те зараз не пускаю ïï в ход, що маю косарiв. Це машини трошки кращi... Не зламається й не спортиться... То, голубе мiй сивесенький, єрунда, що кажуть, нiби жаткою лучче. Плюньте! Косар i жатки! Та я й умиратиму, а жатки не пущу в ход... Зогний вона собi там... А ви боïтесь, що не дам... Прийде прикажчик... i дасть. Я його послав тут за одним чоловiчком i в волость за бумагами одними... От, кстатi, подивитесь на мiй суд... О... I поïдете собi з жаткою. А то без прикажчика... Не горить же у вас? — Нет, но... — Ну, то й шабаш! Молодой человєк нiяко всмiхається й рушає за земським начальником, силкуючись ступати, де поменше шпоришу. I знов ходять. Сонце вже перебiгло став i зразу наче випiрнує з саду. В один мент стає ясно й душно. Земський начальник кректить, пильно витирає хусткою пiт, прохаючи вибачення, скидає з себе кiтеля й лишається в однiй сорочцi: — Ви не той... не обижайтесь, молодой человєк, що я з вами так по-простому... I вообще ви не той... Не обижайтесь... Я от по-простому, по-малоросiйському говорю з вами... Хохол, малорос сам... Та ви й самi, здається, трошки з наших? — Да, так... То єсть, я, собственно, — злегка червонiючи, мiшається гiсть, — с одной стороны малорос, но моя мать... — Да, да, — перебиває його земський начальник, смаковите потираючи себе долонями по розхристаних грудях. — Ваша фамiлiя саме така, малоросiйська... Дуринда — це чисто наша хохлацька... Положим, ви кажете Дурiнда, на французький манiр, ну та то... чепуха! Дуринда нiчого не одмовляє, тiльки червонiє ще бiльше й дивиться собi пiд ноги. Самоцвiт також замовкає, i з любов'ю засовує руки пiд пахви, i злегка б'є себе пiд сорочкою. Ради празника в дворi людей не видно, тiльки бiля кухнi стоïть Дуриндiв Буланенький, запряжений в бiгунки, а бiля його кучер Гаврасим, Самоцвiтiв кучер i рябий Спиридон. Вони ходять бiля бiгункiв, пiднiмають ïх за колеса, тикають в боки Буланенького, потiм для чогось ляскають його долонями по клубi, i всi весело смiються. Буланенький пряде вухами, крутить хвостом, але, мабуть, i йому весело. — Да, не люблять тепер простоти, — починає знов Самоцвiт, а Дуринда здригається й поверта до його голову. — Все з викрутасами, по-новомодньому... А куди вони, цi вкрутаси? Нiкуди! Тiльки ж собi пакостять... От хоч би взять з мужиками... Були, значить, цi полтавськi бунти... Чого вони були, то вже кожний знає... Як нема чого ïсти, то й святий забунтує... Це вже... що там!.. Ну, були, хай собi були... Побили, покарали, й годi! Нi. Треба, щоб i в других губернiях не було... Що ж для цього? Присилають, от скажем, хоч би менi бумагу: В виду бывших беспорядков в Полтавской губернии... и так далее, рекомендуется вашому высокородию разъяснить крестьянам вверенного вам уезда их отношения к помещикам и к тем неблагонамеренным лицам, кои сии отношения обостряют. И так далее. От iзвольте! Раз'яснiть мужику, що таке неблагонамеренные лица... Спробуйте! Неблагонамеренные лица — це такi люди, що... щ... Та й замовкни краще або скажи, що неблагонамеренные лица — це такi лiца, що хотять зрiвнять мужика з паном, що говорять не слухати начальства, що бунтують вас... А чого ж ïм нас бунтувать? — А того, що думають, нiби вам погано живеться. — А так, так, спасибi ïм, погано, погано... Правду кажуть, добрi люди, дай Боже здоровля. А ти тiльки нагадай козi смерть, так i пiшло, мужик тобi вже до смертi не забуде, що йому погано живеться... I ти там уже хоч плюй йому в очi, а вiн усе буде казать на цих неблагонамеренных: Добрi люди, дай Боже здоровля... Д-да-а!.. Раз'яснєнiя!.. Ви думаєте, що це треба? От так саме, як менi зараз... трясця! Да! Ну, що ти йому роз'ясниш? Люби свого помiщика? Аякже! Так мужик i полюбить. А чого ж помiщик мене не любить? — скаже вiн. Ну, що ти йому? От i роз'ясняй!.. А почни тiльки роз'яснять, так i вийде, що не неблагонамеренные лица, а ти сам ïх бунтуєш. Ïй-богу... ... От, я вам розкажу... Був у мене, знаєте, один приятель, земський начальник; положим, вiн i тепер єсть, тут, у сусiдньому уïздi. Дак з ним така iсторiя вийшла. Доносять йому, знаєте, що в одному селi появилися оцi бумажки, прокламацiï, значить... Летить вiн туди. Приïжджає... Подать менi бумажки! Подають. Зiбрать усе село до волостi! Збирають. Дiди, баби... словом, старе й мале... Слухать усi сюди! Всi настопирчують вуха... Читає... Прочитав, потiм до ïх так грiзно: Ну, сукини сини, бачите, що ви читали?! А вони: Та бачимо, спасибi вам... Так добре прочитали, що як на долонi все. По-божому написано, справедливо... — Як?! Та хiба я вам, сякi-розтакi ви сини, для того читав, щоб ви хвалили? — А для чого ж ?.. От тут з ними й балакай! От тут ти йому й роз'ясни, що те, що по-ïхньому написано, по-божому, а для начальства по-чортячому. Там же (каже, значить, мiй приятель) говориться про те, що начальства слухать не треба, там же бунтують вас. — А що ж, — кажуть йому, як правда. — Як правда?! То ви й на царя возстанете? — А що ж, кажуть, як все одно погибаєш. А чи так, чи сяк, а чорт один. Та краще ж за правду погибнуть! От тобi й роз'яснив! Бився, бився з ними, плюнув та й поïхав. — Ну, й что ж?.. — зацiкавлюється Дуринда. — Ну, та й що ж! Оце недавно взяли та й змовились не йти до свого помiщика на роботу. Хай, кажуть, платить не так, як вiн хоче, а як ми хочемо. Годi, кажуть, обдирати нас. От i роз'яснив. А не роз'ясняй вiн, вони б, може, й досi не знали, чого ïм треба i як треба робити... —Да, вот и у меня это самое... Не хотят, да й все... — задумливо якось бубонить Дуринда. — Давай им по 20 копейок надбавки. Если б не жатка ваша, так хоть й в самом деле давай. — Ну, от! — живо пiдхоплює Самоцвiт. — Це у вас, потiм у другого, у третього. Та й роби з ними, що хочеш... А все роз'яснєнiя... Нi, голубе сивенький, тепер не той час, тепер, брат, мужик не той... Тепер ти його тiльки силою держи, та й то бiйся... А роз'яснення — це смерть... Ти йому одне, а вiн тобi друге, ти йому кажи: Бог велить слухать царя й начальство; а вiн тобi: А Бог сказав, щоб рiвнi були. Ти йому: Бог велiв у потi чола хлiб зароблять; а вiн тобi: А Бог велiв усiм робити, а чому пани нiчого не роблять? Ти й мовчи йому, бо це сам Бог говорив... Да, тепер не той час... Тепер мужика не обдуриш... Тепер вiн уже й сам бiльше тебе знає... Ви думаєте (тут земський начальник понижує трохи голоса й озирається)... ви думаєте, що той царський манiфест на пользу пiшов?.. Ви думаєте, що мужик справдi повiрив, що йому треба слухать своïх земських начальникiв та дивиться, як у пана є земля, а у його нема? Кий чорт! Ще тiльки гiрше вийшло, бо до манiфесту вони все думали, що цар ïм поможе, а тепер бачать, що й цар за панами... Да!.. Ех, ви вже повiрте менi... Служу я вже 10 год у земських начальниках, три рази мене били мужики, два рази палили, сам я за сотню, та де там, тисячу мужицьких морд розбив... Знаю вже ïх, як своï п'ять пальцiв... i скажу я вам, що багато-багато, як ще з 10 год подержиться от так... А там! Земський начальник сумно пiдморгує: робить пальцями, нiби вбиває блоху, змовкає. Дуриндi робиться чогось сумно-сумно i страшенно жаль себе. Йому здається, що от приходять уже мужики, забирають у його все й навiть Самоцвiтову жатку, лають його, й навiть Гаврасим, якому вiн дає завжди легкого тютюну, теж накидається на його й жене його з землi i з економiï. — Ерунда! — усмiхається вiн. — Ничего с того не будет... — Що?? — визвiряється Самоцвiт. — Не буде? Ви говорите, не буде? — Не будет! — нерiшуче усмiхається знов Дуринда. Самоцвiт робить раптом серйозну пику i твердо протягує йому руку: — Об заклад!.. На тисячу рублiв i в придачу мою жатку, коли через 10 год етого не будєт! Хочете? Дуринда не рiшається й щось бурмоче. — Ага! — усмiхається вже Самоцвiт. — Боïтесь... Нєт, голубе сивенький, що правда — то правда... Не треба мудрувать, от що! Не треба полiтикувать... Роз'яснять, пояснять... В морду! От i все роз'яснєнiє. По-моєму. Нiкакiх роз'ясненiй! Винуват? — Винуват, ваше благородiє! Р-раз, два... Третiй раз у вухо — i марш... I весь суд... А то тягнуть його, панькаються з ними... ви йому говорять... А мужичва те собi i в голову забирає... Ага, думає, мене бояться, зо мною церемоняться... Да! От подивитесь зараз на мiй суд, як я розправляюся з ними... Власне, суд скорий, правий i справедливий! От зараз прийде один... мужичок... Каналiя, первий чорт! Вже два рази замiчався в тому, що заводить розговори з мужиками про панiв, про землю... та про все таке... Прийде... Винуват? — Винуват, ваше високородiє! (Вони вже мене знають). Раз, два... третiй у вухо — i марш! I нiяких роз'ясненiй!.. I вiн знає що, i я знаю... А почни я йому роз'яснять, то вiн бiльше взнає, нiж уперед знав... Та й другим почне розказувать... А за те ж не битимем, що моï слова розказуватиме... Да!.. Я от десять год у цiм селi, а спитайте кого, чи у мене було коли, щоб вони устроïли якусь свою змову, щоб якийсь бунт був... Як у раю!.. Тепер-от по тридцять копiйок у день роблять менi!.. По тридцять копiйок!.. А скажу, й по десять робитимуть... Да!.. I ще десять год буду — i нiчого не буде! Ось зараз прийде цей Никонор, наб'ю морду — i всiм розговорам у селi кiнець... А потягни я його в суд за неблагонамєренность, значить, посади я його в тюрму... Що буде? Посидить мiсяць, два, вийде, та й годi. А за цi два мiсяцi такого там набереться, що хоч два годи бий його, то не виб'єш... Нi, голубе мiй сивенький, ще одно, чим можна здержать мужика, то... бить його треба... Бить, бить i не давать i вгору глянуть... I мовчки бить, без усяких розговорiв! Да!.. Дуриндi вже не хочеться жатки, а хочеться страшенно на суд. Вiн пильно дивиться за ворота, але по дорозi нiкого немає, тiльки якась засмикана конячинка стоïть над ровом, сумно киваючи головою та помахуючи хвостом улiво та вправо. — Нема? — питається земський начальник. — Нет! — Нiчого, зараз прийде... Сядьмо трохи... Вони сiдають на схiдцях, i обидва якийсь час мовчать. Дуринда дивиться на зеленi вершечки саду, покритi нiби морозом, i думає, як би то було гарно, якби можна було зробить якось так, щоб усi мужики зробились одним чоловiком. Тодi б дать йому тiльки раз, два, третiй в вухо — i марш! I добре було б. Тодi б жатки не треба б позичати... — Да! — раптом знов заговорює Самоцвiт. — Всi етi роз'ясненiя — єрунда! Та й вообще всi мєри — єрунда!.. Не той час... От що!.. Знає вже мужик свою силу... Знає, сукин син! Ось вiн i тепер уже починає говорить, що всi рiвнi, що всiм треба робить, що у одного пана бiльше землi, нiж у цiлого села... А що ж то буде, як вiн ще порозумнiшає?.. Полетимо ми з вами, аж загудить, молодой человєк! — Ну, положим! — храбро хитає головою молодой человєк, але Самоцвiт не слухає його й задумливо дивиться на своï зложенi на колiнах пухкi, в ластовиннях руки. I вся його постать, коротенька, опецькувата, в розхристанiй сорочцi з шлейками вiд штанiв наче й собi сумно говорить: Полетимо, полетимо, молодой человєк! — Пустяк! — раптом зривається Дуринда з мiсця й починає швидко ходить бiля Ґанку. Потiм, походивши, наче згадує щось, iде й дивиться в ворота. По дорозi щось манячить. — А що? — пiдводить голову земський. — Что-то идет... Человєк какой-то... Мужик... — Рижий? — Да, как будто рыжий... — Ну, то Никонор... Високий? — Да, так... как будто високий... — Ну, то вiн... Iдiть сюди... Треба його принять как слєдует... Сiдайте тут. Дуринда сiдає, й обидва мовчки дивляться на ворота. Самоцвiт сидить твердо, рiвно й має такий рiшучий вигляд, нiби йому зараз мають вирвати зуба. Проходить якийсь час. — Щось не видно каналiï, боïться, — цiдить крiзь зуби земський, не зводячи очей з ворiт. — Да, — кидає й Дуринда i хоче ще щось сказати, але в цей мент у воротях разом iз кургузим, бiлим вiд пороху чоботом i кiнчиком черкасинового пiджака з'являється шматок рудоï, аж червоноï бороди, потiм блискає новий козирьок картуза, i в двiр вступає високий, огрядний мужик з палицею в руцi. Не доходячи ще ступнiв десять, вiн кладе палицю на землю, скидає картуз i, вклоняючись, пiдходить до Ґанку, зупиняючись на саджень вiд земського й Дуринди. Лице йому спiтнiле, червоне i все закрите червоною бородою. Невеликi зеленкуватi очi стурбовано, пильно вдивляються в Самоцвiта, а тонкi хитрi губи, наче прикусили щось, мiцно й щiльно стуленi. — Крутоноженко? — гостро озираючи його з нiг до голови своïми банькуватими очима, одривисто питає Самоцвiт. — Так точно, Крутоноженко, — поспiшно одповiдає вiн, все-таки не зводячи з його очей, мов боячись, що той що-небудь йому зробить, поки вiн клiпне або подивиться в бiк. — Никанор? — Нiкак нєт, Никихвор! — Все одно!.. Знаєш, чого я тебе кликав? — Так точно... казав прикажчик. Що, значить, кликали, а точно, щоб дек... не звестєн. Потому, виходить... как вина моя дєйстлiтєлно єсть... то... — Ну, добре! — перебиває його Самоцвiт. — Пiдожди трохи... Крутоноженко знов щiльно стуляє губи й одважується подивитись навкруги. Вiн пробiгає поглядом по Дуриндi, що весь час пильно придивляється до його й, очевидячки, добре недобачає його. Вiн щось думає. А Самоцвiт тим часом пiдводиться й оглядає двiр. Зобачивши кучерiв, вiн трохи вдивляється в них, прищуривши своï короткозорi очi, потiм кричить: — Ей, ви там! Кучера! Тi хутко озираються, витягуються, а Спиридон навiть зривається й бiжить до його. — Куди? Куди? Чого? — спиняє його Самоцвiт. — Назад!.. Та скажи там тим, щоб iшли з двору. В кухню марш! Спиридон пiдбiгає до кучерiв, але тi й без його чули, й рушають всi в кухню. Буланенький повертає за ними голову й дивиться вслiд блискучими розумними очима. — А тепер пiдiйди ближче, — сiдаючи знову на схiдцi, командує земський i знов кидає в того гострим поглядом. Крутоноженко, видно, вже трохи одiйшов i надумався. Оченята вже починають перебiгати з кутка в куток, i губи не так щiльно стуленi. Тiльки товстi пальцi, що держать картуз, трохи йорзають по козирку та рука, що iнодi стирає з чола пiт, злегка дрижить i наче корчиться. — Ну... признаєш себе винуватим? — одриває Самоцвiт, коли той пiдходить ближче. — Так точно, ваше благородiє... Дейстлiтєлно... Тольки я скажу так для примiру. Одно дiло — заяць i друге дiло — собака без хвоста.. Це я, ваше благородiє, для примiру тольки, — спiшить вiн додати, бачучи, що Самоцвiт починає дивитись на його здивовано. — Потому виходить так, що хоч ми дєйстлiтєлно одного батька й одноï матерi, виходить, що обидва безхвостi, а як розсудить, то один одне, а другий друге... — Що вiн верзюкає? — все бiльше й бiльше дивується Самоцвiт i дивиться на Дуринду. Той здвигує плечима. — Ти для чого це? — звертається вiн до Крутоноженка. — Для того, значить, ваше благородiє, що коли брат возстає на брата, значить, доносить один на другого, то... Дєйстлiтєлно, кадась я поймався у вас, що продав водку... А щоб, значить, тепер, дак не знаю... сказать би хто доказав... — От зарiжте мене, коли я що розбираю, що вiн говорить... Накажи мене Бог, нiчого, голубе мiй сивесенький, не тямлю, що ти говориш! — повертається Самоцвiт до Крутоноженка. — Нiчого не тямлю... Ти менi кажи: ти винуват? — Винуват. — Знаєш, у чому винуват? — Та... Знаю. — Хочеш, щоб я тебе в суд потягнув? Крутоноженко перекладає картуз в другу руку i знов неспокiйно, пильно дивиться земському в очi. — Ну? — Нiкак нєт, ваше високоблагородiє... Тольки... Самоцвiт поволi пiдводиться i ступає до Крутоноженка. Той з червоного робиться зразу жовтим i, замовкнувши, ще пильнiше дивиться йому в очi. — А наказать тебе за вину твою треба? — кидає Самоцвiт i на мент озирається до Дуринди, мов провiряючи, чи той слiдкує за цим. Крутоноженко знов перекладає картуз в другу руку i з жовтого робиться знов червоним. — Ну? Що ж мовчиш? Признаєш мiй суд чи хочеш, щоб я тебе потягнув у настоящий суд i заморив тебе в тюрмi? Га? Признаєш? — Так точно, признаю. — Ну, то ось тобi... Р-раз! Дуриндi видно, як бiлий рукав Самоцвiтовоï сорочки миготить у повiтрi i з ляском зупиняється бiля Крутоноженкового лиця. Крутоноженко трохи хилиться вбiк, але в цей мент миготить другий рукав i чується другий ляпас: — Оце тобi — два!.. А це... I Самоцвiт рапто спиняється, не давши три, i здивовано дивиться на Крутоноженка, що чогось нахилився i вхопив себе за нiс. — Що там? — хутко пiдходить до них Дуринда. — Чорт його зна... Чогось нахилився, — трохи стурбовано бурмоче Самоцвiт i силкується зазирнути до Крутоноженкового лиця. — Ти! Крутоноженко!.. Що там?.. — Н-н-нi-чо-го... — мичить Крутоноженко. — Як? — Нiчого... кров... трохи з носа... — повертає трохи до них голову й гундосить вiн. Крiзь пальцi його, що мiцно держать за носа, червонiє кров, i видно, як падає кругленькими червоненькими плямами на зелений шпориш. — Ну, от... Кров iз носа... — незадоволено й докiрливо бурмоче Самоцвiт. — Наче в хлопчика... Стидався б... А ще мужиком називається... Наче дитина маленька... — Парко, ваше благородiє, дуже... — оправдується Крутоноженко, знов безпокiйно косячи на його очi. — Розпарився, значить, а воно й той... Воно пройде... — Да, пройде... В цей час за ворiтьми чується якийсь галас i крики, нiби йде велика валка людей або таскають на гору якусь важку машину. Дуринда, Самоцвiт i навiть Крутоноженко повертаються й, чекаючи, слухають. — Наче ведуть когось або пожар... — роздумливо говорить Самоцвiт. — Да... — згоджується Дуринда. Овва! Овва!.. Ану, спробуй, ану! — чується чийсь дзвiнкий голос. Йому одповiдає якийсь другий, товщий, але розiбрати слiв за галасом не можна. — Мабуть, драка, — догадується Самоцвiт. — А чорта! А чорта не хочеш! Га?! — дзвенить голос. — Буде тобi чорта! — раптом чується вже в дворi прикажчикiв голос, i в двiр товпиться цiлий гурт людей. Всi вони щось говорять один до одного, кричать, сiкаються до прикажчика й поглядають на високого рудого мужика без шапки й пiджака, дуже схожого на Крутоноженка. Вiн iде мiж двома мужиками, що мають по жовтiй блясi на грудях i, запiнившись, весь час кричать до прикажчика: — А чорта! А чорта! — Що таке? Що за крик? Вам чого? — раптом виступає до них Самоцвiт. — Чого навалились сюди? Всi зупиняються й навiть потовплюються назад, тiльки попереду зостаються соцькi з високим мужиком та прикажчиком, що хутко пiдходить до земського начальника. — Що за люди? Чого ïм? — повертається цей до прикажчика. — Бунт, ваше благородiє! Ось... I бумажки! — важко дихає прикажчик i дрижачими руками виймає з кишенi пом'ятi невеличкi папiрчики. — Бумажки? Бунт? — не розумiє Самоцвiт. — Що за бумажки? Що за бунт? — Так точно, ваше благородiє!.. Ось цей... всiх бунтує... О!.. — з ненавистю дивиться прикажчик на високого мужика. Самоцвiт бере папiрчика, розгортає й починає читати. Вигодоване червоне лице його робиться червонiше й червонiше, а очi от-от не вискочать на папiрчик. Дуринда також пiдходить i також заглядає через плечi; всi притихли, й навiть Крутоноженко, затуливши носа полою пiджака, пiдходить ближче й дивиться на папiрчик. — Хм... Ну, добре... — прочитавши, муркає Самоцвiт i, звернувшись до прикажчика, кидає: — Хто читав, бачив? — Так точно, бачив... Ось цей... I прочиï... — Хто роздавав? — Хто роздавав? Я, ваше благородiє, не бачив, бо я вийшов уже, як читали... Я є ото, як казали ви, зайшов до Никихвора Крутоноженка, сказав, щоб iшов до вас, а од його пiшов до волостi... Дивлюсь, коло волостi народ... Я поздоровкався, а потiм i кажу, як до людей: Ви ж, кажу, хлопцi, завтра не барiться; сьогодня пройшов дощик, то завтра зрання виходьте, щоб до сонця ще встигти на Круту Могилу перебратись. Та, значить, не вспiв ще договорити, як вони всi разом до мене: А чорта, а чорта! — Як, — кажу, — чорта? — А так, — кажуть, — годi за таку плату робить, шукайте дурнiших. Це, значить, до мене з такими словами. А менi наче що стукнуло в голову... Так мене наче й шпигнуло, що тут щось єсть. А вони, значить, як-от побачили мене, так i поховали зараз... Я до ïх. А, — кажу, — так ви он як! Бумажки читати? Давайте сюди! А вони (от вам хрест святий!) менi... дулю!.. На! — кажуть. — Та й пановi своєму понеси... — Хто це казав? — важко сопучи, червоний, аж сизий, перебиває його Самоцвiт. — Ось цей.. А потiм Долото Семен... I... прочиï... другиï... — Так ти смiв це казати? — злiсно повертається до високого мужика Самоцвiт. — Ти смiв це в моєму селi? Га? — Про дулi я нiчого не знаю, — похмуро одповiдає високий. — А про те, щоб не йти на роботу, казав... — Казав??? — аж задихається земський. I видно, що його не так давить те, що той казав не йти, як те, що вiн це казав у його селi. I видно, що йому й нiяково, i злiсть бере, i страшно чогось. — А казав! — твердо згоджується високий. — I ще казатиму!.. Де ж таки видано, щоб дорослiй людинi та по тридцять копiйок у жнива платилося?.. Та краще пальцi своï гризти, нiж за таку плату робити... Земський просто нiмiє. Вiн якось потеряно повертається до блiдого Дуринди, розводить руками й говорить: — От вам!.. — Да! — дивиться й собi на його Дуринда. А в валцi потрохи починається знов галас. Але Самоцвiт нiби оживає. — Ступай сюди! — раптом повертається вiн до високого мужика. — Чого? — Ступай, тобi говорю!.. — А чого я пiду? — Так ти хочеш, щоб я тебе в тюрму одправив? — А за що мене в тюрму? — Ага!.. Так ти так!.. Не хочеш, не треба... Будеш же ти каяться! — Нема чого каяться... Чого менi каяться... — Добре, добре... Як його звуть? — Крутоноженко, ваше високоблагородiє! — поспiшно вигукує прикажчик. — Як? Крутоноженко? Який Крутоноженко? — Та от сей же! Никонор Крутоноженко... Не той, що я кликав до вас... То Никихвор, а це Никонор... Никонор Крутоноженко... То брат цього. — Постой!.. — раптом перелякано дивиться на його Самоцвiт. — Хiба ж я тобi казав Никихвора кликати?.. Прикажчик теж лякається й мовчки дивиться на його. Перший Крутоноженко, зачувши щось непевне, пiдходить ближче й пильно дивиться на них, щось напружено думаючи й все-таки держачи полою носа. В валцi пробiгає якесь шепотiння, а новий Крутоноженко поглядає на першого i теж щось думає. — Та хiба ж я тобi Никихвора Крутоноженка казав кликати? Га? — знов накидається Самоцвiт на прикажчика. — Хiба ж я тобi, iроде, Никихвора казав кликати. Га? — Хм... — стурбовано бурмоче прикажчик. — Ну да, Никонора... Ошибся... — Та ти знаєш, що ти наробив тепер менi? Га? Та ти знаєш, що я через тебе, сукиного сина, чоловiковi безневинно морду розбив, я йому кров пустив... Га? Он кого! Он кого менi треба, сукин ти син, анафема, будь ти проклятий, болван ти чортiв! Никонора, Никонора, душа твоя чортова! Прикажчик зовсiм прибитий. Вiн уже стоïть мовчки й тiльки клiпає очима. Вся його постать зiгнулась i присiла, мов пришиблена. — А ти, Никихворе, — вмить повертається Самоцвiт до першого Крутоноженка, — чого мовчиш? Якого чорта прилiз? От тепер i зрадiй... У валцi чується смiх i голоси: — Ось так краще: кравець згрiшив, а шевця повiсили! — Нiчого, вони брати, то подiляться! — задумливо кидає якийсь дядько, скоса дивлячись на першого Крутоноженка й усмiхаючись самими очима. Але Крутоноженка першого це, очевидячки, не втiшає. Вiн уже не держиться за носа, й кров ллється по вусах, бородi й падає йому на пiджак, але вiн на те не зважає. Очi його дивляться на Самоцвiта смiливо й з ненавистю. — Нi, я так не хочу, ваше благородiє, — говорить вiн рiшуче. — Це непорядок. Хоч ви й начальство, а безневинно людей нема чого бить... Я прийшов до вас на суд, думав, що справдi... Бо колись, значить, за монопольку було... Так ви мене в морду... Що ж це за порядок такий?... Я буду жалiться. Хто що зробить, а мене в морду?! Що ж то за суд такий?.. Це не суд, а розбiй!.. Самоцвiт усе слухає мовчки, трохи винувато i здержуючи себе, але при цих словах аж сатанiє: — Що? Що ти сказав? — шипить вiн. — Розбiй? Мiй суд розбiй?! — Авжеж, розбiй! — одсовуючись назад, але й собi сатанiючи, кричить Никихвор. — Що то за мода так бить людей? Який то суд? Суд у городi, а не на дворi... Але Самоцвiт далi не видержує. Вiн кидається на Никихвора i, хто його зна, може б, у того й ще звiдкись пiшла б кров, якби вiн не кинувся в валку, яка зараз же ховає його. — Дать його сюди!.. Дать менi ïх обох! — тупотить ногами Самоцвiт. — Дать ïх сюди! Вiн уже не тямить себе вiд злостi. Всiм стає страшно, але всi стоять мовчки, мов подубiли. — Води!.. Дай води!.. — хрипить вiн i безсило сiдає на схiдцi. Бiля його тупчиться блiдий переляканий Дуринда i з страхом дивиться на страшенно почервонiле лице й напружену шию. Йому здається, що от-от кров зараз бризне з них. Напившись, Самоцвiт сидить iще якийсь час нерухомо, дивлячись кудись перед себе налитими кров'ю очима, й важко сопе. Потiм потиху пiдводиться i, звертаючись до Дуринди, говорить: — Ще колись так i удар буде... З одним моïм знайомим було... Вспильчивий дуже... Лука!.. Щоб зараз бричка була запряжена... А ти... Крутоноженкам зв'язать руки й посадить на передок... Я ïх у город повезу!.. Буде ïм настоящий суд... Зараз же... — Слушаю! — зривається з мiсця прикажчик, радий, що йому не попало за ошибку, i бiжить до стайнi. — А жатку, значит, я уже без вас не возьму, Михайло Денисович? — несмiло нагадує Дуринда, йдучи за ним. — Жатку?.. А-а!.. Ей! Лука!.. Лука!.. Прикажчик, зачувши, озирається i знов бiжить назад. — От що, Лука... Скiльки у нас людей тепер у строку? — Людей?.. — хмурить лоба й думає прикажчик. — Та чоловiк з тридцять буде... — Ну, так от що! Тих сукиних синiв не зачiпай, — хитає головою Самоцвiт до селян. — Я з ними ще розщитаюсь, як приïду... А виряди всiх строкових i пускай жатку в ход... Жаткою будеш робить тепер... — Как? Позвольте! — скрикує здивований Дуринда. — А вы ж мне обещали? — Голубе мiй сивесенький! — злiсно повертається до його земський начальник. — Чи вам заклало, чи повилазило? А як не повилазило, то подивiться на от сих! Бачите? Дуринда потеряно дивиться на валку селян, що, стиха балакаючи, обступили обох Крутоноженкiв, i знов переводить очi на Самоцвiта. — Но как же я без жатки буду?.. Ведь вы же обещали, — бурмоче вiн. — Михайло Денисович! А может быть, вы как-нибудь с ними... Своим судом... Они боятся вас!— стурбовано й благаючи скрикує вiн. Але Самоцвiт пильно дивиться на його, чи не смiється вiн, мовчки показує рукою на селян i мовчки йде до покоïв. Через пiвгодини з двору виïжджає бричка, а за бричкою бiгунки з Дуриндою. На бричцi сидить позаду Самоцвiт, а на передку лицем до його з пов'язаними руками обидва рудi Крутоноженки. З обох бокiв дороги стоять селяни й похмуро дивляться ïм вслiд. На ровi стоïть засмикана конячинка й, незважаючи на людей, махає хвостом i сумно хитає головою. Дуринда дивиться на неï, i йому здається, нiби вона цим похитуванням говорить йому: Полетимо, полетимо, аж загудить, молодой человєк!
Суд


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация