<< Главная страница

ЗIна



Категории Володимир Винниченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал В життi кожноï людини десь, певно, бувають такi моменти, коли в нiй з якихось невiдомих закуткiв виникає зовсiм чужа душа (мабуть, якогось далекого прадiда, та й то не прямоï лiнiï), i людина раптом починає робити таке, на що сама дивиться з великим дивуванням. От так, очевидячки, й зо мною було пiд той час. Бо я таки дуже дивувався з себе. Але момент все-таки почав ставати занадто довгим. Занадто довгим. Я вже почав протестувати. Правда, я цього вголос ще не робив, але збирався рiшуче. Бо це ж таки, справдi, ставало неможливим! Ця дiвчина, очевидячки, уявляла, що в такий момент я можу бiгати, як автомобiль. Як вона ще не догадалась по повiтрю пустити мене? Я думаю, — вона нiтрiшки не сумнiвалась, що я можу ковтати вогонь, аби це сприяло визволенню ïï Антипа. Антип, що й казати, хороший хлопець, кучерявий, мрiйний. В його мило червонiють ясна, коли вiн смiється, але чому я мав терпiти вiд того? Ви уявiть собi: я родився в степах. Ви розумiєте, добре розумiєте, що то значить в степах? Там, перш усього, немає хапливостi. Там люди, наприклад, ïздять волами. Запряжуть у широкий, поважний вiз пару волiв, покладуть надiю на бога i ïдуть. Воли собi ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловiк лежить на возi i ïде. Трохи засне, пiдкусить трохи, пройдеться з батiжком наперед, пiдожде волiв, крикне задумливо гей! i знов собi поважно пiде уперед. А навкруги теплий степ та могили, усе степ та могили. А над могилами вгорi кругами плавають шулiки; часами, як по дроту, в ярок спуститься чорногуз, м'яко, поважно, не хапаючись. Там нема хапливостi. Там кожний знає, що скiльки не хапайся, а все тобi буде небо, та степ, та могили. I тому чоловiк собi ïде, не псуючи кровi хапливiстю, i, нарештi, приïжджає туди, куди йому треба. Отже, я вирiс у тих степах, з тими волами, шулiками, задуманими могилами. Вечорами я слухав, як спiвали журавлi бiля криниць у ярах, а удень ширина степiв навiвала сум безкрайностi. В тих теплих степах виробилась кров моя i душа моя. I от, уявiть ви собi: ця дiвчина щоранку влiтала до мене в кiмнату, нашвидку струсювала мою руку, бризкала в усi кутки смiхом та словами, хапала мене за рукав i з такою хапливiстю витягала на вулицю, нiби в тому будинку починалась пожежа. А на вулицi менi був уже каюк. В хату я вертався тiльки пiзно ввечерi; цiлий же день, як поштальйон, заклопотано, задихане бiгав з нею по канцелярiях, полiцiях, тюрмах, губернаторах, прокурорах, полiцмейстерах. Чого? А я знаю? Хоч би, справдi, десь говорив щось, або лаявся, або прохав, а то тiльки стояв та слухав, як балакала вона. Я не знаю, на що вона спиралась в такому поводженнi зi мною: на те, що у неï над свiтлим лобом волосся лежало, якположна золотиста пшениця пiсля бурi? Чи на те, що коли дивишся ïй в очi, в ïï зеленкуватi чудовi очi, то тобi iде холод з грудей у руки i ноги? Чи, може, на те, що у мене настав отой момент, коли чоловiк сам собi дивується? Не знаю. Але треба було бачити, як вона здивовано пiднiмала своï густi брови, коли щось робилось не так, як хотiлось ïй. Не сердилась, о, нi! Не гнiвалась, не сумувала, а тiльки страшенно дивувалася. Один раз я спробував поставити трохи виразнiше питання про мою участь в бiганинi. Я почухав кiнчик носа, прокашлявся i, дивлячись убiк, надзвичайно байдуже сказав: — А слухайте, Зiно, як вам здається, чи не той... чи не мiг би я сьогодня... той... — Я мусив ще прокашлятись. — ...Лишитись, розумiєте, дома... У мене, знаєте, робота... Вона широко розплющила очi, пiдняла брови й мовчки дивилась на мене. Мовчки, нi слова, нiби я говорив щось таке, що давно всiм вiдоме за страшну єресь, наприклад, що Маркс був есером. Розумiється, я теж замовк. Я не можу вести далi розмови, коли вона дає несподiванi наслiдки. Менi навiть стало нiяково.Я пильно почав придивлятись у вiкно: там, на вулицi, Стояв лiхтар, i структура його показалась менi надзвичайно цiкавою. — Слухайте! — нарештi, схаменувшись, почала вона (без гнiву, без серця, навiть з спiвчуттям до мене). — Що це вам бог дав сьогодня? Га?.. Що з вами? Ви, часом, не захворiли? Ану, дайте ваш пульс... I таки взяла мою руку, знайшла пульс i стала заглядати в лице таким лукавим поглядом, а губи трiпотiли такою усмiшкою, що я мусив об'єктивно запитати себе, чи справдi ж момент пiдходящий, щоб поставити це питання. Але, коли вона раптом бризнула в лице менi смiхом, коли схопила мою шапку й натягнула ïï аж на нiс менi, я мусив признатись, що на цей раз вступати з нею в дебати було б зайвою рiччю. Коли б вона, скажемо, розсердилась, я б знав, що сказати: я б спокiйно, з вибачливою посмiшкою довiв би ïй, як два рази по два чотири, що гнiв ïï безпiдставний i що я маю право робити так, як менi хочеться. Коли б вона засмутилась, я б ласкаво, трошки iронiчно, показав би ïй, що через таку дурницю сумувати не годиться. Але вона смiялась, насувала менi шапку на нiс i нi на крихту не припускала, щоб моï слова були продуктом серйозноï, твердоï думки. При такому вiдношеннi менi зоставалось тiльки одсунути шапку на вiдповiдне мiсце, криво посмiхнутись i, спотикаючись, бiгти за нею на вулицю, куди вона мене тягнула з гомоном i смiхом. I, завважте собi, вона скрiзь i завжди смiялась, ця дiвчина з волоссям, як положена бурею золотиста пшениця! Що б ïй не трапилось, вона перш усього смiялась, нiби була утворена зовсiм по другому методу, нiж усi люди. Немов бог пробував на нiй, чи не краще було б, якби люди так реагували на все. I, хай проститься менi дерзновеннiсть моя, я радив би, кому слiд, взяти пiд серйозну розвагу цей новий метод. Суджу з власного досвiду. Прибiгаємо, наприклад, ми до губернатора. Коло широкого, суворого i масивного пiд'ïзду будка в бiлих i чорних смугах косяками. Бiля будки вартовий; вiн нiчого не говорить нам, але здається, що мiж нами була довга розмова, пiсля якоï краще всього нам одiйти собi геть. Так менi здається. Але Зiна реагує iнакше. Мило хитає головою вартовому, легко збiгає по чистих холодних схiдцях до масивних дверей i має вигляд, нiби вертається до себе додому пiсля веселоï гулянки десь на човнi. Озирається й нетерпляче, весело кричить на мене: — Ану, швидше там! Дивiться, плентається... I, майже наспiвуючи, розчиняє дверi й ввiходить в високi з колонами, килимами, таблицями сiни. Тут тихо, строго та велично, як в предверiï гробницi. Перед нами стоïть в довгiй лiвреï благообразно-суворий, сивий швейцар i холодно питає: — Що треба? Але Зiнi все те й за вухом не свербить. — Губернатора треба бачити, — недбало кидає вона й шукає очима вiшалку, де б могла повiсити своє пальто. — Ïх превосходительство не приймають. — Що?? Вона озирається, високо пiднiма брови й здивованими очима дивиться на його. Вона здивована, але здивована з смiшком в очах, з смiшком людини, яка знає, що дивуватись нiчого, бо то єсть неправда, а буде так, як вона собi знає. — Ïх превосходительства немає дома... — ще холоднiше промовляє швейцар. — Хiба? — весело дивується вона й скидає пальто. Дає його менi й повертається до швейцара: — Ви певнi в тому? Кумедно! Але того не може бути, ви помиляєтесь. Вiн напевне дома. Напевне. Пiдiть, будь ласка, скажiть, що прийшла Зiнаïда Сокоринська. Вiн знає. Дуже-дуже треба бачити. Швейцар строго дивиться на неï й на мене. Але я твердо витримую його погляд, — менi навiть жаль його трошки, жаль його строгоï поважностi i довгоï лiвреï. — Я ж вам виразно кажу, що ïх превосходительство не приймають зараз, — з натиском говорить вiн до Зiни. Але Зiна весело-нетерпляче поводить плечима. — Ах, боже мiй! Приймають, не приймають. Ви пiдiть скажiть, що прийшла Зiнаïда Сокоринська. Розумiєте: Зiнаïда Сокоринська. От i все. Ну, швидше, швидше... А то пiду сама без вас, вам же гiрше буде. Чудак ви! Швейцар обурюється, дивується, сперечається, але кiнець кiнцем якось непомiтно вiд ïï упевненого смiху губить свою строгу поважнiсть i нерiшуче йде до губернаторських покоïв. Нас приймають. Зiна балакає, слухає, дивується i смiється. I видно, що вона рiшуче не вiрить у те, чому дивується, та ще й знає, що то неправда i буде так, як вона знає. — Але ж у вашого нареченого витрушено бомби! За це — каторга. Ми не можемо таких злочинцiв випускати на поруки! — розводить руками губернатор. — Каторга?? — страшенно дивується Зiна. Але за тим дивуванням пробивається щось таке лукаве й певне, що губернаторовi стає якось сумнiвно i здається, що каторга — це, справдi, вже занадто... — Але, во всякому разi, я тут нiчого не можу помогти вам! — ще ширше й безнадiйнiше розводить вiн руками. Але я про себе посмiхаюсь. Смiється й Зiна, i зеленкуватi очi ïï, як дивний кришталь, блискають при поворотах усякими кольорами. I розмова кiнчається тим, що сильний мира перестає вiрити в свою силу, у велику злочиннiсть Зiниного нареченого i схиляється до того, що коли другий сильний мира нiчого не матиме проти, то й вiн не буде перечити випуску нареченого на поруки. Зiна смiється, прощається й виходить. Я за нею, мовчазний i зайвий. Сильний мира з приємною очумiлiстю дивиться нам услiд. От, самi бачите, до чого зводилась моя роля! Але що я мiг Зробити, коли ця дiвчина була утворена цiлком iнакше, нiж я, а я сам попав у такий момент, коли чоловiк сам собi дивується? Але це ж не все. Наша бiганина в результатi дала те, що Зiнi треба було тiльки поïхати ще у сусiднiй губернський город, взяти у якогось ще бiльш сильного мира посвiдчення, що вiн нiчого не має проти визволення Антипа, i Антип виходить на поруки. Ну, думав я, слава богу, я також визволяюсь. Але, маєте! Вийшовши вiд того передостаннього вершителя долi Антиповоï, Зiна весело заявила: — Ну, так! Значить, ми завтра ввечерi ïдемо в X... I енергiчно, смакуючи майбутню поïздку, прицокнула пальцями. А менi аж серце тьохнуло. Я мусив прокашлятись: — Цебто, хто це ми? Вона здивовано глянула на мене: — Ну, звичайно, не прокурор судебноï палати та я, а ваша милiсть i я. Ну, тут терпець мiй увiрвався. — Але ж чекайте! — аж зупинився я. — Що ж я маю до того? Навiщо я здався ще там?! Вона ще бiльше здивувалась, а очi... — ах, хай ïм бiс! — тi очi лукаво-лукаво смiялись. Зеленi, сiрi, карi, усi кольори разом. I нi крихти не вiрили в моє обурення, в моє серйозне вiдношення до моïх же власних слiв. Але я твердо рiшив нi за що не пiддаватись: — Нi, нi! Як собi знаєте, а я не можу ïхати. У мене, знаєте, робота... Я й так уже той... уже запустив безбожно... Та й чого я маю ïхати? Нi, я не розумiю: ви така енергiйна... смiлива дiвчина, а не можете обiйтись без няньки мужчини... Фе! Сором! Якби це на iншу, то вона б розсердилась, надула губи, ну, почала б хоч холодним, байдужим тоном виясняти менi, що я в цих справах суджу, як мiщанин i вузький формалiст; а вона того нiчого. Пильно, з легким трiпотiнням губ вiд смiху, мовчки подивилась в моє серйозне лице, потiм несподiвано схопила його в своï маленькi долонi, провела ними од вух по щоках i, нахиливши своï губи пiд самий нiс менi, дзвiнко-радiсно засмiялась. I цена на вулицi, на тротуарi, пiд цiкавими поглядами прохожих! Потiм схопила пiд руку й весело потягнула вперед. Розмова, мовляв, скiнчена. Ну, що я мав робити? Узяти й розцiлувати ïï тут же, на тротуарi? Але що б менi помоглось з того? На другий день пiсля обiду вона прийшла до мене дуже весела та бадьора. Ще з порога закричала: — Уявiть собi, мамалиҐо (вона так звала мене в найкращi хвилини своïх настроïв), була тiльки що у Антипа, i вiн менi заявив голодовку. Менi! Ну? Як вам це подобається! Коли я його не випустю через три днi на волю, вiн починає голодувати. Ха-ха-ха! Сказав, що буде голодувати до смертi. Значить, йому два-три днi зосталось жити. I разом з нею смiялось ïï положене золотистими, хвилями волосся. I хотiлось пiдняти голову догори i i шукати в небi плаваючих шулiк. Про голодовку ж смiшно було навiть думати. При чому тут голодовка, смерть, туга, коли є цей смiх, а за смiхом те лукаве, непохитне i таємне?! Я теж посмiхнувся. — Комiк! — стиснула вона плечима. Потiм стала рахувати, скiльки часу забере дорога туди, там i назад. Виходило не бiльше трьох днiв. Далi виходив на волю Антип. I очi ïï якось так прижмурились, потемнiли, замерли вiд напливу чогось великого, що хотiлось здорово вилаять того бестiю Антипа. А на душi стало i нiжно, i смутно, i думалось про те, що люди мають рiзне щастя. Ввечерi ми виïхали. Я згадав, що менi треба було поïхати в однiй своïй давнiй справi на пару днiв у X., через те бiльше й не вступав у дискусiю з Зiною. А вона й не дивувалась тому, — вона сама знала, що у мене була там справа. Нiч пройшла хутко, наче хтось узяв i вилив зразу, як вiдро води, тi десять-дванадцять годин у минуле. Ранок застав нас на гарячих суперечках про людей соцiалiстичного ладу. Зiна запевне знала, що люди соцiалiстичного ладу будуть кохати тiльки раз в життi. Один раз — i годi. Але зате так, що... ех! Але я також мав доскональнi вiдомостi, що люди одним разом не задовольняться, а неодмiнно всi захотять ще хоч раз перемiнити. Зiну це ображало, менi теж було обидно за будучих людей. Раптом поïзд зупинився, всi пасажири чогось кинулись до вiкон з одного боку, наче хтось зразу перехилив вагон у той бiк, i стали дивитись. А за ними товпились другi й зазирали через плечi ïм. I по вагонi стрибало слово: — Забастовка... Забастовка... Забастовка... Ми здивовано перезирнулись. Потiм теж кинулись до вiкон. Якась, видно, велика станцiя. На перонi багато люду. Вигляд незвичайний у всiх. Кричать щось до наших вiкон. Очевидячки, пасажири з якогось другого поïзда. Трохи оддалiк коло станцiйноï комори купа козакiв. Стоять бiля коней, держачи ïх за поводдя. Або дуже рудi з кучерявими бородами, або чорнi, безвусi, з татарськими косоокими пиками. Але всi з кучерями з лiвого боку, з шапками набакир i червоними випусками на штанях. Ми знов подивились одне на одного. — Значить, справдiтаки забастовка? — здивовано дивлячись, промовила Зiна. I перший раз за ïï дивуванням не показалось лукаве. Якась тривога була на лицi. — Мабуть... — з сумним спочуттям хитнув я головою, дивлячись на неï. Вона раптом засмiялась. — Чого ви? — Так. Ви — комiк: скорбно так хитнули головою. Але смiх ïï був якийсь... якийсь звичайний, яким смiються усi люди. А в лицi тривога й непокiй. — А може, ще нiчого й не буде, — сказав я нiби бадьоро, — ходiм на перон, подивимось. Вийшли. На перонi стояв гомiн. З поïзда висипали люди, отовплювали купками, як горобцi кинутi шматочки хлiба, кондукторiв i купками вовтузились по перону, розриваючи ïх на частi. Кондуктори одбивались, викручувались, але перелякана публiка не випускала й хотiла неодмiнно знати, коли вони далi поïдуть. Кондуктори робили благаючi обличчя i завiряли, що вони й самi не знають, але ïм не вiрили. — Ви — кондуктор, ви повиннi знати. Як же це так?! Дiзнатись щось певного не можна було. Говорили, що в якомусь манежi iде зараз збiрка й обмiрковується, чи бути забастовцi, чи нi. Говорили непевними голосами. Лиця були розтерянi, пригнобленi, навiть у тих, кому приємний був той страйк. Погляди часто й надовго зупинялись на козаках, бо то таки дiйсно була мальовнича група! Зiна прудко бiгала своïми стемнiлими очима й була блiда. Губи часто покусювала. Iнодi коротко й рiзко кидала до мене: — Забастовка, мабуть, протягнеться бiльше трьох днiв? Або: — Вiн бiльше двох днiв голодовки не видержить... I хоча я бурмотiв щось, але вона не слухала моєï одповiдi, — все прудко бiгала очима по кричащiй, схвильованiй юрбi, немов у нiй вишукувала спосiб помогти собi, немов хотiла використати цю живу силу, запрягти, чи що, цi тiла в якийсь вiз: везiть, подлi боягузи! Раптом в одному кутку перону хвилювання й крик побiльшились. Лиця повернулись туди. З натовпу витискувалось двоє жандарiв, а мiж ними йшов парубок у синiй засмальцьованiй сорочцi, в залiзнодорожному картузi. Лице йому було гнiвно-завзяте й ображене. Вiн заклав руки в кишенi й, не хапаючись, виступав мiж жандарiв, часом щось говорячи до публiки, яка розступилась перед ними двома живими тинами. Обличчя жандарiв були напружено-злi i теж нiби ображенi. Очевидячки, ïх ображали слова парубка.Тини за ними зараз же знов зливались в одну рухливу масу, а з неï вистрибували на спину жандарiв крики, до яких взагалi начальству не варто дуже прислухатись. Зiна стала ще блiдiшою. Родима плямочка бiля носа стала дуже виразною, i хотiлось зчистити ïï кiнчиком хустки, а буйне золотисте волосся нiжно погладити i тихо з жалем поцiлувати. Коли жандарi ввели парубка в якiсь дверi, почулись крики: — В манеж! В манеж! На збiрку! Iз юрби стали виплигувати на рельси робiтники i, розмахуючи руками, озираючись, закликаючи, прямували до здоровенного, закоптiлого будинку. — Ходiм! — коротко, майже суворо кинула Зiна й теж стрибнула на рельси. За нами стрибнуло ще кiлька пасажирiв. В манежi було повно голiв. Це був здоровенний кавун, повний насiння облич. Навiть угорi на товстелезних бантинах прилипли люди й щось кричали звiдти, коли кричали внизу. Кругом були якiсь машини, залiзнi прилади, залiпленi людьми. I був ще манеж той похожий на величезне корито, помазане медом, пiд яке пробрались мухи й закрили все собою. Десь попереду чувся голос оратора. Мабуть, говорила от та голова, що випнулась над всiма i вимахувала руками. Менi довелось щиро й серйозно попрацювати плечима, щоб упевнитись, що то, дiйсно, говорила та голова. Дякуючи цьому, ми були недалеко вiд самоï трибуни. Голова мала добрий голос, руду бороду, але мало красномовностi. Вона часто спотикалась об своï ж слова, сипала ними без ладу й iнодi до того заплутувалась серед них, що безпомiчно зупинялась i важко дихала. Але не падала духом i ще з бiльшим завзяттям i запалом пробивалась вперед. Це була серйозна й нелегка робота, i всi слухали уважно. Але дедалi ми слухали з Зiною, то здивованiше стали поглядати одне на одного. Голова говорила про те, що круг вокзалу стоять солдати i козаки, що сили нерiвнi, що жертв буде багато, а здобутку мало. Ïй кричали з маси противне, але тi крики покривались iншими, маса хвилювалась, потiм стихала. А голова, спочивши тим часом i витерши засмальцьованим рукавом спiтнiлого лоба, знов говорила. Говорила про голодних дiтей, жiнок, про солдатiв та козакiв, про сили нерiвнi, й кричали знов, i знов пiднiмався галас i крик. Кричали з бачтин, з димарiв старих паровозiв, знизу, згори, збокiв. В величезному просторi манежа над кашею голiв стояв нiби сизий дим. Немов кожний той крик був вистрiлом з вогнем i димом. Ми перезирались. Зiна все здивованiше й здивованiше поширяла очi й навiть часом озиралась. Круг нас сперечались парами, групами; на ïх шикали, щоб не заважали слухати. — Ну, забастовка, видно, не пройде, ïдемо, значить, далi, — звернувсь я до Зiни. — Ви так думаєте? — коротко й чудно кинула. — Так... Вона нiчого не сказала, тiльки дивно крутнула головою й стала слухати. А голова аж хрипiла вже надiрваним голосом, немов люто застудилась там, на трибунi: — Товаришi! Милi товаришi! Послухайтесь вашого старого товариша. Нащо воно вам?.. Як сказано... У кожного, знаєте... Не нада!.. Бог з нею... Згадайте, як нам... скiльки нам... год тому назад, скажеш примiрно, скiльки горя було вiд тоï забастовки? Га? А що ми маємо вiд неï? Ще хочете тюрми та пуль? — Плювати! — крикнуло з бантини, немов з небес. Але унизу, з землi зараз же полетiли назустрiч крики: — Знаємо вже! Годi! Чули! Правда! Зiна раптом шарпнулась вперед. — Куди ви? — схопивсь я за нею. — Туди! — озирнулась вона, хитнувши до оратора. I лице було надзвичайно блiде, а очi блискучi, чуднi. I нiби бiль якийсь почувся менi в них, гострий та рiзкий. Я став протискуватись за нею, але мусив одстати й зупинитись, бо робiтники, на жаль, мали теж загальний звичай: дамам добровiльно давати дорогу, а чоловiкам уступати з бою. Я стояв ступнiв за десять вiд неï, а вона коло самоï трибуни. Менi видно було тiльки капелюх ïï, який, немов сковорода, поставлена руба, весь час заступав ïï голову вiд мене. Бачив, як вона щось заговорила до робiтникiв, якi стояли круг неï, i тi робiтники подивились чогось на оратора; потiм вона озирнулась i, розшукавши мене очима, показала робiтникам, а менi хитнула головою й посмiхнулась. I знов вони заговорили. Далi один з робiтникiв потягнув, мабуть, оратора за ногу, бо той спинився, озирнувся й нахилився вниз. Щось говорять йому. Хитнув головою, глянувши на Зiну. Слухає. Ще захитав. Хитнув востаннє, пiдвiвся й знов заговорив, прибивши своïм голосом густий гомiн, що почався в манежi, як прибиває дощ. порох на вулицях. А той, що балакав з оратором, повернувся до Зiни й сказав ïй щось, хитнувши головою. Зiна теж хитнула, й всi стали слухати. Але я бачив, як круг Зiни перешiптувались i показували на неï очима й головами. Особливо пильно дивились жiнки. — Я кiнчаю моє слово, товаришi, — почулося з трибуни, — хай говорять iншi... От... Хай говорять по совiстi, як я говорив. А ми послухаємо i скажемо спасибi за добре слово... От. I, незграбно уклонившись, став злазити, щось соромливо говорячи до облич i рук, якi зараз же простягнулись до його. А за ним розляглись по манежу оплески, крики, свистки, шикання. Маса захвилювалась, заворушилась, як мухи, яких потривожено на ïхнiм меду. Особливо, я бачив, хвилювались бантини й боки. Але зразу ж почало чогось стихати, тiльки шикання побiльшилось. Я глянув на трибуну й завмер: там стояла Зiна. Склала по-наполеонiвськи руки на грудях, пiдвела голову вгору i звисока мовчки дивилася вниз. Волосся буйно-золотистими хвилями бiгло пiд заломлений капелюх, очi одсвiчували чимсь натхненним, але спокiйним i рiшучим, на губах знайомий лукавий усмiх. Поза людини, яка знає, що робить i що з того вийде. Я зiтхнув. Ставало тихше й тихше. В неï впивалось, як у центр радiусу, безлiч здивованих очей; ïï ждали, а вона стояла мовчки, непорушне, i тiльки брови ïï стали пiднiматись угору, очi поширятись i робитись лукаво-здивованими. I разом з тим хвилинками тi очi темнiли чимсь сильним, задержаним всерединi. Немов всерединi у нiй кипiло щось велике, вогневе, але вона його здержувала i тiльки лукаво посмiхалася, знаючи про його. Завмерло. Зiна все здивованiше пiднiмала брови. Потiм розняла руки з грудей, озирнулась i тихо почала: — Товаришi! — Замовкла й непорозумiло глянула на всiх. — Товаришi, я не розумiю, куди я попала? Мене кликали на збiрку робiтникiв, а я, мабуть, попала кудись в друге мiсце. Правда? Скажiть менi, я серед робiтникiв чи де? I замовкла, чекаючи. Мовчала й маса, перезираючись. На бантинi засмiялись. — Серед баб! — раптом пролунав густий, злий голос. Смiх побiльшився. — Серед трудящих людей, у яких є дiти та жiнки! — зразу ж одгукнувся дзвiнко хтось iзнизу. Зiна хутко повернулась у цей бiк. — Та-ак? — здивувалась. — Так висилайте ж сюди ваших дiтей та жiнок, чого ж ви прийшли сюди?! Може ж, вони здобудуть собi таке життя, щоб не мерти з голоду! Вам чого треба тут?! Геть звiдси, iдiть мийте горшки, хай приходять вашi дiти та жiнки! З бантин i з бокiв загримiли оплески, смiх, крики: — Правильно! Давай сюди баб! Геть звiдси! Браво! Центр мовчав i нiяково посмiхався. Чулись тiльки окремi голоси з його, якi кричали щось до бантин. Зiна все-таки здержувала своє всерединi. — Тш! — повела рукою. Затихло. Вона для чогось перехилилась до маси i стала пильно вдивлятись у кожне обличчя. Мовчки, серйозно, подовгу. В бантинах тихо ждали. Потiм помалу пiдвела голову й здивовано заговорила: — Але, знаєте, я не помилилась. Я справдi-таки серед робiтникiв. Серйозно! Я бачу сажу i горе на ваших обличчях. На цих обличчях видно нужду i злиднi. Хiба нi? Вони всi до того повимокали вiд поту й слiз, що скоро потрiскаються вiд сонця, як старi чоботи. Ви це знаєте? На них так понадимались жили вiд працi, що так вам i ходити з ними. До смертi ходити. А хiба є радiсть у ваших очах? Хiба в тих очах я не страх, не темнiсть, не забитiсть бачу? Так, я таки серед робiтникiв! Це правда. Зробила паузу. Маса не ворухнулась. I раптом зеленуватi очi заблищали i пустили задержа-не та буйне, весело-гнiвне, вогневе. Лице спалахнуло. Голова пiднялась: — Але слухайте! Хто вам сказав, хто сказав, що ми слабшi? Хто? Той товариш, що говорив тут? А ви й повiрили? Ах, ви ж комiки. Хiба ви не хочете краще пожити? Так-таки зовсiм не хочете? Ви цiлком усiм задоволенi? Мабуть же, нi? А раз нi, то чого ж вам треба? Треба тiльки захотiти! Чуєте: тiльки захотiти. Бiльше нiчого. От так стиснути кулаки, стиснути, щоб аж нiгтi вп'ялись у шкуру, i сказати: ми хочемо. I бiльше нiчого. От так. I, стиснувши свiй кулачок, простягнувши його до маси, перехилилася вперед i сильно-спокiйним, весело-лютим голосом промовила: — Ми хочемо! Чуєте? I випрямилась. . В манежi зiрвалась цiла буря. Справжня буря. Але я бачив, що вона йшла не з слiв ïï, а з очей. Менi можуть не повiрити, але то так. З ïï очей i з того, що ховалось за очима. Воно з очей сiдало на слова й на крилах ïх перелiтало в уха й очi маси, i маса вже горiла, маса вже забула себе, вже смiялась з того, що не зможе нiби перемогти. Вони не зможуть перемогти?! Та хто це сказав?! — Забастовка! Годi! Забастовка! Голосувати!! Зiна. пiдняла руку. Маса покiрно затихла. — Товаришi! — чудно блиснули очi з трибуни. — Нi одного бiльше поïзда? Так? — Так, так! — Нi одного вагона далi? Правда? — Правда! Правда! Так! Забастовка! У-у-у!! Лице Зiни було блiде... i радiсна мука менi вбачалась на йому... За цiлий тиждень не пiшло з тоï станцiï нi одного вагона нiкуди. Коли ми вернулись з X., я, скiнчивши свою давню справу, а Зiна з дозволом взяти на поруки нареченого, наречений вже четвертий день голодував. Його прийшлось з звощика зносити до Зiни на квартиру. Так вiн ослаб. Але не зовсiм. Бо коли я вийшов у кухню по воду, а потiм вернувся, то у його ще було сили одiрватись од Зiни й роздивлятись фотографiï на столi. Хутко вiн цiлком одужав. У мене теж цiлком пройшов той чудний мент, коли чоловiк сам з себе дивується. Я не бiгав уже, як автомобiль, нiкого не боявся i цiлi днi лежав на канапi лицем догори. I думи моï плавно та сумно, поважно кружляли над чужим щастям, як шулiки степiв над старими, задуманими могилами.
ЗIна


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация